КРИСС: «Наші тренери готують конкурентів»

Хто з нас у дитинстві не захоплювався фільмом «Три мушкетери»! Ми прагнули бути схожими на його героїв і будь-якої миті ладні були прийти їм на допомогу. А ось Григорія Крисса упродовж 60-70-х років минулого століття справді називали київським д'Артаньяном. Адже він був своєрідною візиткою радянського спорту. Григорій Якович першим серед радянських фехтувальників став олімпійським чемпіоном, на шпагах тричі вигравав світові чемпіонати, був п'ятнадцятиразовим чемпіоном Радянського Союзу.

Нині Григорій Крисс очолює спеціалізовану СДЮШОР «Динамо». Саме тут кореспондент «Спортивної газети» й поспілкувався з легендою світового фехтування...

«Діти війни були сильними та мужніми»

— Ваше дитинство минало в сутужний післявоєнний час. Ви — дитина київських вулиць і майданів. Як і більшість ваших ровесників, чимало часу й уваги приділяли футболу. Тоді чому ви опинились у фехтувальному залі?
— Київській дітворі після війни було важко. Тоді спорту уваги приділяли мало. Але влітку ми постійно ганяли м'яч, а взимку грали у хокей. По кільканадцять разів дивилися трофейні фільми, зокрема «Три  мушкетери». Тож частенько організовували бої мушкетерів на нашому подвір'ї. Повертаючися після льодових змагань на ковзанці біля стадіону «Динамо», завжди заглядали у вікна спортзалу, де тренувались юні мушкетери. Тут завжди було повно хлопців і дівчат. Захотілось і собі спробувати. Було це 1956 року...

— То ви прийшли до фехтувальної секції у 16- річному віці? Чи не занадто пізно, щоб торувати шлях до справжнього великого спорту?
— Це нині на мене ніхто й уваги не звернув би, а в ті часи все було можливе. Справді, тоді мені вже виповнилося 16. Та я був сумлінним учнем, прагнув досконало виконати кожну вправу. Тому швидко виконав норматив майстра спорту і виграв не тільки республіканську першість, а й став чемпіоном СРСР. Мене почали запрошувати на тренувальні збори збірної України, а згодом і до збірної Радянського Союзу.
Тоді діти війни швидко розвивалися, росли, прагнули якнайшвидше стати дорослими. Ми були сильними та мужніми. Цього, на жаль, не скажеш про сьогоднішню молодь.

— До фехтувальної секції ви прийшли разом із друзями?
— Спочатку нас було п'ятеро з нашого подвір'я. Але згодом залишився тільки я. Комусь не сподобалося, у когось не виходило, хтось вирішив більше уваги приділити навчанню. А я перейшов до вечірньої школи, працював на заводі «Торшмаш». Був слюсарем-інструктрументальником третього розряду.
А 1961 року прийшов час служити в армії. Служив я в Броварах, рядовим окремого інженерно-саперного батальйону. Лише згодом, коли дізналися, що я майстер спорту з фехтування, мене почали відпускати на тренування.
Виступаючи за команду Київського військового округу, виграв чемпіонат Збройних сил СРСР. Це дало мені змогу вийти на міжнародний рівень. У складі армійської збірної виграв чемпіонат дружніх армій у Будапешті. Мене прикомандирували до спортивного клубу армії в Києві, бо спортивних підрозділів ще не було. Загалом же відслужив три з половиною роки.

— Хто був вашим першим тренером?
— А він все моє спортивне життя був один. Це — Семен Якович Колчинський, заслужений тренер Радянського Союзу. Він виховав плеяду чемпіонів та призерів першостей СРСР, Європи, світу, Олімпійських ігор. Нині проводимо турнір, присвячений пам'яті цього видатного тренера. На турнір Колчинського вже збираються й представники з інших країн світу.

— Нині ми маємо українську школу фехтування? Чи з розпадом Радянського Союзу зникла й фехтувальна школа в Україні?
— Ми ніколи не ділили цей вид на радянську чи українську школу. В Україні залишилась чудова фехтувальна школа, із своїми традиціями тощо. Нині за принципами радянської школи працюють у всьому світі. Натомість ми дещо відійшли від свого ж. Почали перейматися закордонними школами. А воно в нас не приживається.
Як на мене, головна причина — в кадрах. Ми втратили солідний тренерський корпус. Через безгрошів'я понад 120 досвідчених тренерів — золотий фонд українського фехтування — роз'їхалися по всьому світові. Нині вони очолюють національні команди США, Німеччини, Канади й успішно готують конкурентів для... українських збірних.

«Зустрічали як національного героя»

— На олімпійському фехтувальному турнірі ви дебютували в Токіо-1964.1 відразу ж стали чемпіоном...
— Тоді до збірної СРСР дуже важко було пробитися спортсменам із периферії. Треба було стати на три голови «вище», сильнішим, спритнішим за представників Москви або інших російських регіонів. Та напередодні Олімпіади-1964 я виграв чемпіонат Радянського Союзу, а тоді це було перепусткою до олімпійської збірної.
Звичайно, ми досконало знали своїх суперників, бо постійно зустрічалися з ними під час різноманітних змагань. Проте незручним для мене був польський шпажист Гонсіор. Його зріст — 204 см, занадто довгі руки. Я йому постійно програвав. Мені Колчинський сказав: якщо я обіграю поляка, то обов'язково стану олімпійським чемпіоном. Але як?!
Почали ретельно готуватися. На одному із заводів Луганська замовили двометрову шпагу. Цим ми імітували зріст польського шпажиста. І недарма! У Токіо сталося так, що за вихід до головного фіналу я зустрівся саме з Гонсіором. Поляк дуже зрадів, що йому, як кажуть у нашому виді, трапився «клієнт». Та сталося навпаки. Я переміг з рахунком 10:3!
У головному фіналі, крім мене, був ще один представник Радянського Союзу Гурам Постава, а також італієць Саккара та британець Хонскіс. Останній, до речі, син мільйонера, дуже досвідчений і сильний спортсмен. У першому поєдинку я обіграв Коставу, а у вирішальному двобої зустрівся з британським шпажистом. Я виграв — 5:2. По ходу зустрічі вигравав — 4:0, та після такого успішного старту в моїх очах вже засяяло олімпійське «золото». Я трохи розслабився. Проґавив два уколи, після чого розізлився на себе й провів чемпіонську атаку!

— Як зустрічали в Києві?
— Як національного героя! Нагородили медаллю «За трудовую доблесть». Дали премію. Отримав 1200 радянських рублів.

— Солідні гроші?
— Їх вистачило, щоб накрити «поляну» в Москві та Києві.

«Коли проти мене були... свої!»

— На другій для вас Олімпіаді-1968 у Мехіко ви вже стали срібним призером в особистих змаганнях. Чому не дотягнули до другого олімпійського «золота»?
— Під час фінального поєдинку з угорцем Кулчаром сталася неприємна подія. За рахунку 2:3 я завдав точного уколу і відновив рівновагу, та в цей момент суперник навмисно обірвав дріт, що не дозволило зафіксувати мій укол. Однак польський арбітр на це не звернув уваги й мого уколу не зарахував. Ну, а керівництво радянської команди не захотіло псувати стосунки з угорцями та поляками й відмовилося подавати протест. Уже згодом стало відомо, що я все-таки мав рацію. Але тоді я дуже розхвилювався, почав нервувати. У підсумку поступився з рахунком 4:5.

— З мюнхенської Олімпіади-1972 ви привезли вже бронзову медаль у командних змаганнях. Чому не потрапили до головного фіналу?
— Трапилося так, що мене просто позбавили цієї можливості. 1 «допоміг» у цьому представник... Радянського Союзу, з яким я зустрівся у півфіналі. На старті поєдинку вже вигравав з рахунком 4:0, коли головний тренер попросив мене, щоб я пропустив два уколи, бо це давало моєму суперникові можливість також пробитися до головного фіналу. Я навіть перевиконав завдання, пропустивши три уколи. Та несподівано він завдав мені й четвертого, потім ще два... Цим скористалися суперники. Зокрема, угорець програв французу — 0:5, який потім у фіналі поступився тому ж угорцю — 0:5. Співвідношення .уколів вийшло не на мою користь, я став сьомим...

«У нас чудові президент і головний тренер»

— Після завершення спортивної кар'єри ви не розлучилися з фехтуванням?
— Вісім років працював зі збірною СРСР із сучасного п'ятиборства, відповідав за фехтування. 1987 року Колчинський передав мені керівництво СДЮШОР «Динамо» з фехтування.

— Останнім часом дедалі частіше надходять повідомлення з турнірів, що українські мушкетери впевнено вливаються до еліти світового фехтування...
— З приходом на посаду головного тренера національної команди Володимира Гутцайта почали з'являтися результати. Він, олімпійський чемпіон, суттєво змінив мікроклімат у тренерському колективі. І хоча ще молодий, проте справедливий і жорсткий. Одразу припинилися різні залаштункові розмови та плітки. Усі почали працювати над створенням боєздатної команди. І результати не забарилися.
Хочу додати, що українському фехтуванню поталанило на президента федерації, яку очолює Сергій Олександрович Міщенко. Впродовж десяти років він прагне фінансово забезпечити підготовку наших команд, піклується про майбутню зміну.
Користуючись нагодою, хотів би через «Спортивну газету» запросити юних спортсменів до нашої школи. Беремо всіх бажаючих дітей, бо віримо: хтось із них обов'язково стане суперзіркою!

Микола МОТОРНИЙ, «Спортивна газета»