Тарас РОМАНЧУК: «Игрока выгнали за посещение ночного клуба»

Український легіонер Тарас Романчук розповів все-все-все про польський футбол. Про лігу, яка випускає нових «левандовських», «блащиковських» та «теодорчиків», третю лігу, в якій грає більше клубів, ніж у всьому українському футболі, мера на велосипеді, украдений фанатський прапор, пенальті на 90+9 хвилині та камери стеження, які ламають кар’єри необачних легіонерів.

Невеличке східне польське місто Білосток пережило неймовірний футбольний фурор – вперше в історії тутешній клуб «Яґеллонія» зумів завоювати бронзові медалі Екстракляси! У день матчу заключного туру все місто було в жовто-червоних клубних барвах. Після переможного завершення поєдинку поле рясно вкрило яскраве конфетті.

Однак на фоні червоно-жовтого буйства блакитною цяточкою виділявся блондин з українським прапором на спині. Це був наш земляк, 23-річний напівоборонець Тарас Романчук (27 матчів, 4 голи в Екстраклясі цього сезону), який пройшов абсолютно незвичний шлях із українського футзалу, через нижчі ліги Польщі – й до звання бронзового призера місцевого найвищого дивізіону та майбутнього учасника єврокубків.

«Усе, що зі мною відбувається, нагадує казку. І хочеться, щоб вона не закінчувалася…»

– Тарасе, рік тому ти грав за друголігову польську команду «Леґіоновія». Пройшов сезон – і у тебе на шиї бронзові медалі найвищого місцевого дивізіону. Міг би собі таке уявити?
– Ох, напевно, ні! Все сталося дуже швидко, матч ішов за матчем, не було часу над цим особливо задумуватися.

– «Яґеллонія» завжди вважалася середняком, і тут – перший в історії вихід на п’єдестал Екстракляси. Як команда до цього йшла?
– Тренер весь час наголошував, що наше завдання – потрапити у вісімку кращих на другому етапі. А коли потрапили у першу вісімку – зрозуміли, що є шанс потрапити у трійку. Особливу роль зіграв переможний матч з майбутнім чемпіоном «Лехом» на виїзді – він дав нам віру в свої сили.

– І в чому ж ваш секрет?
– Як не банально звучить, у тому – що є команда. Є кілька старших гравців, хороша молодь – і всі б’ються від першої хвилини до останньої. Вся команда – як єдиний кулак. Мені ж також було спочатку непросто – часто виходив на заміни, тренер пробував мене на різних позиціях. Але коли такий колектив і є спільна мета – то хочеться віддати всі сили й пройти шлях гідно.

– Давайте перейдемо до вашого особистого секрету – як у вас, колишнього футзаліста й гравця чемпіонату області, розпочалася польська кар’єра і як вас знайшли у другій лізі скаути «Яґеллонії»?
– Я грав у міні-футбол за ковельську команду, пробував сили в дублі «Волині» та білоцерківському «Арсеналі». Моє рідне місто Ковель і польське Леґіоново – міста-побратими. Були зв’язки, товариські футбольні матчі між ними. І коли я закінчив університет, мені запропонували спробувати сили у команді «Леґіоновія», яка на той час грала у третій лізі (за українськими мірками то була б четверта).

Я дуже серйозно готувався, всю зиму тренувався за індивідуальним планом – і добре зіграв. З командою ми пробилися у другу лігу, а у тому сезоні була якась реорганізація – і ледве не половина команд вилітала. Тож ми, новачки, віддавали всі сили, щоб залишитися. І у підсумку зайняли аж четверте місце.

І ось – остання гра з «Мотором» (Люблін), яка вже нічого не вирішувала. У нас тоді грав іспанець Кальдерон – і саме на нього приїздили подивитися представники «Яґи». Зіграли ми добре, і я в тому числі. Закінчили сезон, роз’їхалися по відпустках. Поки я вдома відкривав нову візу, Кальдерон поїхав на перегляд у «Яґу», але не пройшов його. А коли я повернувся – у Бялосток запросили саме мене, хоча я тоді мав пропозиції з першої ліги («Погонь» Щецин, «Вігри» Сувалки, ще хтось кликав). Я нічого не втрачав – були вихідні. Провів кілька днів на зборах, потім ще тиждень потренувався. Мене викликають і кажуть – «Будемо підписувати контракт на рік». А коли вже почав грати постійно, почалися розмови про пролонгацію контракту.

– Ви – універсал, який може зіграти на кількох позиціях. Окрім опорної зони, де ще можете бути корисним команді?
– Та без різниці, де грати – аби грати! На зборах я пробувався і лівим захисником, і центральним, і під нападаючим. Де поставлять – там і буду грати.

– Між другою лігою та Екстраклясою – дуже велика різниця?
– Думаю, передовсім, у менталітеті. Якщо чесно, чим нижча ліга – тим більше силової боротьби. А в Екстраклясі мені допомогли розвинутися тактично. Коли поїду додому, навіть буду радити своїм тренерам більше дітям пояснювати тактичні моменти. Моя б воля – навіть у школі юним футболістам тактику пояснював би, бо це дуже важливо. А щодо рівня… Скажу так: з «Леґіоновії» у Екстраклясі відразу кілька чоловік могли б грати.

– Якщо не секрет, що за вас отримав ваш колишній клуб?
– Десять тисяч злотих – це приблизно три тисячі доларів.

– Є якась особлива церемонія посвячення у гравці «Яґеллонії»?
– Перед сезоном проходить представлення – кожен на стадіоні перед вболівальниками бере в руки мікрофон, розповідає щось про себе. А взагалі у всіх польських клубах, не лише вищолігових, є така традиція – перед сезоном уся команда, разом із масажистами, лікарями, адміністраторами, всіма працівниками – крім тренерів і без жінок, збирається разом і йде у ресторан чи бар. Тренери це дозволяють – але лише раз на рік:)

«На нашу базу за 20 км від міста мер приїхав на велосипеді»

– В Україні зараз не найкращі часи, і футбол відчув на собі це сповна. І поки у нас завмер трансферний ринок, поки зникають команди, є поруч стабільний чемпіонат Польщі. Завдяки чому він став здоровішим, розвиненішим за наш?
– Думаю, перш за все, Польща отримала великий плюс як член Євросоюзу – її гравці не є легіонерами у європейських чемпіонатах, тому їх запрошують охочіше. Гроші за трансфери стимулюють розвиток клубів.

Ще одна причина – дуже хороша, розвинена інфраструктура клубів. У кожному місті практично є хороший стадіон. Навіть у команд нижчих ліг умови для роботи дуже пристойні. Є хороші спортивні школи.

Також тут дуже класний чемпіонат. Екстракляса – це поверхня. А є ще перша ліга на 18 команд, друга ліга на стільки ж, третя – у якій вісім груп приблизно по стільки ж команд. І далі – четверта, п’ята, шоста й сьома ліга. Система в Польщі налагоджена дуже добре.

Коли ще я грав за друголігову команду, і на кубок доводилося приїздити до колективів якої-небудь п’ятої ліги – так там стадіон, роздягальні нічим не гірші за першолігові.

– Чия це заслуга – приватного бізнесу чи влади?
– Гадаю, й того, й того. Пам’ятаю, як до нас на заміську базу «Яґеллонії» приїхав мер міста. Відстань до бази – 20 км, а він приїхав на велосипеді. Там у влади, у людей загалом культ спорту й здорового способу життя. Вважається, що так, як у місті повинні бути лікарня, школа, повинен бути й спортзал, стадіон.

– Хто на сьогодні є найбільшими зірками чемпіонату Польщі?
– Ну, ось у складі «Лехії», з якою ми грали зовсім недавно, грає півзахисник Мілла. Йому 32 роки, але по грі він дуже виділяється. Колись, до речі, кажуть, «МанСіті» забивав. За «Віслу» грає колишній хавбек «Карпат», боснієць Самір Штіліч – дуже технічний гравець, якщо чесно – найтехнічніший, проти якого мені доводилося грати. З «Леха» виділив би гравця збірної Фінляндії Хамаляйнена.

– А з «Леґії»?
– Чесно кажучи, мені «Леґія» не сподобалася. І навіть не тому, що в матчі проти варшавців нам поставили, скажімо так, особливий пенальті на 9-й (!!!) компенсованій хвилині, й то був єдиний гол матчу. Гравці там трішки зверхні – руки перед матчем не подадуть, під час матчу на тебе кричать, грають з-за спини…

– Загалом, ще з давніх часів польська футбольна школа вирізнялася жорстким стилем із найрізноманітнішими засобами боротьби. Стереотип вірний?
– Не у всіх, звісно, командах так – на моєму прикладі таке було тільки з «Леґією». Чемпіонат-то тут не дасть відпочивати – грають справжні трудяги, і боротьба жорстка.

– Зараз українські ультрас у всіх на устах, а ще кілька років тому так обговорювали польських фанів. «Кібіци» дають жару?
– Так, фани тут палкі. На кожен матч збираються від обох команд, вигадують всілякі перфоменси. У багатьох матчах взагалі одне одного не чуєш на полі. Загалом, зазвичай доброзичливо ставляться до команд. Лише коли до «Леґії» приїхали – нас і освистали, і обматюкали… Була й якась історія, що десь у наших фанів прапор украли й спалили.

– Є, до речі, якийсь перепад у відвідуваності – окремі команди, як-то «Леґія», «Лех», ваша «Яґа», збирають більше десяти, 15-ти тисяч, а інші – по 2-3…
– Як і Україна, Польща отримала величезний поштовх до розвитку під час Євро-2012. У них хіба кілька стадіонів лишилося старого типу, всі інші – великі, сучасні. Інколи справді буває прикро, коли стадіон вміщує тисяч 40, а на трибунах – від сили 10. Зрозуміло, це все залежить від результатів. Якщо ми йшли третіми, то всі квитки на наш останній матч були продані за два-три дні до нього, і президента клубу просили навіть відкрити ближні до гостьових сектори, які зазвичай закриті з міркувань безпеки.

«Польську кар’єру одного футболіста погубила камера стеження в нічному клубі»

– Я так розумію, що для невеличкого міста Бялостока бронзові медалі «Яґи» стали історичною подією…
– Не те слово! У місті немає якоїсь іншої команди – баскетбольної, чи там волейбольної. Так що місцеве життя оживляє якраз «Яґеллонія». Коли стало зрозуміло, що ми маємо реальні шанси на медалі та єврокубки, ажіотаж став взагалі неймовірним.

– Суворо кажучи, від вашого міста до Білорусі – 50 км відстані. Що це «закордон», а не екс-СРСР, відчувається?
– Звичайно. Інша мова, інші звичаї, інша культура. Але, я вам скажу, що білорусів тут дуже багато. Заходиш у вихідні в торговий центр – то з п’яти чоловік троє будуть білорусами.

– Взагалі, яке воно – життя польської провінції?
– Я навчався у Луцьку, і мені Бялосток дуже схожий на це місто. Просто, може, Луцьк трішки більший – але в іншому ідентичний. Нема такого руху, як у Варшаві. Все спокійно. У вихідні люди машинами взагалі не їздять – прогулюються, відпочивають, сидять по «кафешках».

Відомо, що у Польщі Краків найгарніший, але Бялосток мені також дуже подобається. Тут прекрасне старе місто, по якому можна гарно прогулятися. Та й люди тут чудові…

– Впізнають?
– Аякже! Вітають з перемогами, люблять просто поговорити. Це великий плюс, але, звісно, якщо ти виходиш десь погуляти – не дуже хочеш, щоб тебе бачили.

– Побут польських футболістів відрізняється від українських? У нас все ж таки їхні інстаграмні фоточки з нічних клубів потрапляють на сторінки спортивної преси не набагато рідше за, власне, голи…
– У клубі є система штрафів. Чесно кажучи, тренери все знають – і їх ніхто не зможе провести. Наш головний тренер – як президент міста: у нього знайомі усі керівники ресторанів, нічних клубів. Якщо комусь «зірве дах», про це відразу ж дізнаються. Хоча «відірватися» бажаючі можуть у Варшаві – туди їхати лише кілька годин.

– Ох, як це нагадало історію, яку розповідав мені екс-гравець «Осера». За його словами, легендарний Ґі Ру особисто робив рейди по барах у пошуках своїх футболістів, а після вихідних записував дані з автомобілів, щоб дізнатися, чи його гравці не намотали на машині зайвих пару-сотню кілометрів…
– У польських нічних клубах стоять камери – і місяць назад була неприємна історія з білоруським футболістом Савицьким. Камера стеження його зняла, запис передали в клуб – і все закінчилося плачевно. Ось уже кілька днів, як він звільнений. Наразі, кажуть, тренується з рідною командою «Нєман».

– Як жаль… Доводилося бачити його ігри ще в чемпіонаті Білорусі – дійсно дуже здібний півзахисник…
– Він був зіркою в Білорусі, його носили на руках. А коли приїхав сюди – треба було починати все спочатку. Хоча спершу на тренуваннях виглядав потрясаюче. Пам’ятаю, на першій двохсторонці за 20 хвилин забив два м’ячі. Тренер справив його й зліва, й справа, а ще він може зіграти під нападаючим, і самим нападаючим. Але щоб стати зіркою в Польщі – треба було працювати дуже важко. А він кожні вихідні їздив у Ґродно.

«У нашій команді вже є фани «Дніпра» й персонально Дуґласа»

– Від гравця «Ґурника» Саші Шевелюхіна доводилося чути винятково позитивні відгуки щодо спортивної складової польського футболу – судді судять добре, організація класна, поля чудові. А як щодо системи проведення турніру? Плей-оф, про який мріє багато хто в Україні, тобі видається хорошою затією?
– Спочатку мені не подобалося – ти граєш цілий рік, а за місяць можеш опуститися з другого місця на сьоме. Було б, можливо, краще зберігати всі осінні очки. Але навесні суттєво піднялася відвідуваність, окремі матчі збирали й по 40 тисяч. Ажіотаж піднявся значний. Звісно, коли ти в першій вісімці – тобі здається, що ти на святі футболу.

– Бувають у Польщі такі виїзди, як в Україні – коли від Ужгорода до Луганська більше 1500 км?
– Ну, ось ми грали недавно з «Погонню» (Щецин) – від Бялостока біля 700 км. Спершу до них літали з аеропорту Варшави, а на другий раз їхали автобусом, причому, з розрахунком – щоб виїхати на один день, а прибути на наступний. Графік щільний – буває, що їдеш грати на кубок, а потім, без заїзду додому – ще й на матч чемпіонату.

– Що таке – бути футболістом в Польщі? В Україні між гравцем Прем’єр-ліги та звичайним громадянином раніше був величезний розрив у заробітках…
– У Польщі немає надто великих зарплат. То у «Леґії» чи «Леху» – по кількадесят тисяч доларів, але загалом гравці заробляють більше, ніж пересічні громадяни, але значно менше, ніж в українській найвищій лізі.

– Нещодавно у Варшаві «Дніпро» змагався за перемогу в Лізі Європи. На чиєму боці були симпатії поляків?
– Я був на цьому матчі. То поки їхав по Варшаві – серед українських прапорів не бачив жодного іспанського. Уже лише біля стадіону перші севільці зустрілися. Поляки були за нас – і в барах, і в ресторанах висіли українські прапори. Ми з моїм одноклубником, латвійцем Ігорем Тарасовсом, і коли ми між собою говорили – звичайні люди підходили, запитували, чи ми з України, бажали успіху «Дніпру». Не знаю, як у інших командах, але у моїй всі були за «Дніпро».

– Навіть попри Крихов’яка у «Севільї»?
– Коли він забив, мені дзвонили на стадіон і казали: «Крихов’як, Крихов’як!» Але загалом симпатії були на стороні української команди. Вони співчувають нашій біді, а після перемоги «Дніпра» над «Наполі» наш центральний захисник Мадера був у такому захваті від Дуґласа, що став його персональним фанатом.

– А тепер у «Яґи», як учасника єврокубків, є шанс і з «Дніпром» зустрітися. З ким хотіли б зіграти?
– Мені здається, що українські команди дуже сильні, й нам було б з ними важко. Хотілося б на перші два етапи когось із слабших, а якщо проб’ємося в групу – вже з ким вийде. Будемо сидіти, дивитися жеребкування, адже уже скоро початок єврокубків…

– Ось ми в Україні дожилися, що лише Львів та Київ минулого сезону приймали єврокубки. Провінційний Бялосток готовий до Ліги Європи, чи, може, доведеться грати деінде?
– Готовий! Усі цього тільки й чекають. Наш стадіон цілком придатний, місто знаходиться менш як за 200 км від Варшави. Єдиний мінус – що нема все-таки власного аеропорту, але, думаю, все буде нормально.

– Останні кілька тижнів тільки й читаю у польській пресі вісточки про історичні рекорди «Яґеллонії». Вочевидь, ви стали національною футбольною сенсацією?
– Аякже! Перед сезоном преса писала, що «Яґа» вилетить. Крім мене, друголігівця, вони майже нікого не брали – хіба Мадеру та Тушинського з «Лехії», та й ті ще тільки набирали хід. Але так вийшло, що взимку прийшли Тарасовс із Савицьким. Команда ніби лишилася й такою, як була, але, попри втрати, стала більш монолітною. Пішли люди, які заробляли великі гроші, але не приносили результату, а молода команда – змогла.

«Після заключного матчу команду возили Бялостоком на автобусі без даху»

– Зараз у Польщі дуже багато українських легіонерів. Слідкуєте за земляками?
– Звісно. Нещодавно грали з «Ґурником», тож після гри спілкувалися з Сашею Шевелюхіним. З Пилипчуком перетиналися – з Танчиком тільки не перетнулися. Знаю, що в першоліговому «Стомілу» багато українців – я з ними не знайомий особисто, але за командою постійно стежу, за земляків переживаю. Радий, що Коваль 10 м’ячів забив. Знаю, що в «Хроброму» є кілька українців. В інших командах. Земляків більшає – вони приїздять вільними агентами, і якщо для України це звично, то для Польщі – дуже вигідно.

– Про наших хороша преса?
– Судіть самі: «Стоміл» завжди був внизу, а коли прийшли наші – потрапив у групу лідерів. Десь 6-7 місце займали.

– Що кажуть у Польщі про Теодорчика? Фанів «Динамо» тут побільшало?
– Весь час казали, що він з «Леха» піде в Європу, але коли він пішов у «Динамо» – всі зрозуміли цей крок. У Києві все спокійно, зарплата дуже хороша, та ще й грає за команду, яку тут вважають дуже сильною. За успіхами Лукаша тут пильно стежать і дуже розчарувалися, коли його спіткала травма.

– Тарасе, а ви відчуваєте до себе увагу з батьківщини? Пам’ятаю, коли ми з вами вперше спілкувалися десь рік тому, багато хто із фанів взагалі про вас не чув, та й інтерв’ю з вами не доводилося до того зустрічати…
– Так, інтерес прийшов з успіхами. А вдома, на Ковельщині, мене пам’ятають. Друзі постійно дзвонять, запитують, коли матч і де можна подивитися. Я ще не встиг завоювати бронзові медалі, як СМС-ки уже посипалися. На нагородження приїхала моя родина, перший тренер.

– Фото зі святкування виглядають просто потрясаюче. Це справді була якась «жовто-червона» вечірка – наче на вулицях іспанського міста після Євро-2012 чи ЧС-2010…
– Ох, довго готувалися. Ще перед матчем пішли чутки, що буде автобус без даху – як у Англії. Коли він рушив по місту, це було щось незабутнє… Взагалі, перший в історії бронзовий успіх для Бялостока – небувала подія. Справді відчувається, що тут насолоджуються цим тріумфом.

– Українські агенти, представники клубів та збірної ще на зв’язок не виходили? :)
– Ні, нічого такого не було. Не знаю, наскільки вони стежать за польським чемпіонатом…

– Після настільки сильного сезону виникає питання: що далі?
– Я підписав новий контракт на п’ять років з «Яґеллонією», мені здається, це дуже добре. Тренери, керівництво, вболівальники до мене добре ставляться. Команду я дуже люблю. Відступні у контракті прописані – якщо буду розвиватися й далі, може, хтось і запросить із грандів. Але спершу хочеться з «Яґеллонією» зіграти в єврокубках, щоб на фоні сильних суперників об’єктивно оцінити свої сили. «Дніпро» довів, що навіть у єврокубках трапляються чудеса.

Артур ВАЛЕРКО