Открываем Бразилию вместе. Наша Бразилия. Часть первая

У Бразилії мешкає понад півмільйона етнічних українців. Більшість з них – 400 тисяч – упродовж чотирьох хвиль імміграцій осіли на півдні країни, у штаті Парана. Тут – велика українська діаспора, котра ретельно береже свої традиції і займає чільне місце в управлінні штату.  

Українська імміграція: етапи
Про етапи української імміграції мені дуже цікаво розповіла перша і головна дослідниця переїзду українців до Бразилії – почесна громадянка Куритиби, професор Оксана Борушенко.  



Отож, перші українці приїхали під час так званої «бразилійської гарячки» у період між 1891 і 1899 роками. Цю «гарячку» спровокували італійські пароплавні компанії, які в гонитві за численними клієнтами змалювали Бразилію, як «справжній рай на Землі». Серед тих, хто клюнув на цей гачок, були й вихідці з Галичини, 15 тисяч яких пливли сюди три місяці. А припливши, з‘ясували, що їх тут ніхто не чекає. Відтак змушені були шукати землі для розміщення і знайшли на півдні країни, де були родючі, червоного кольору, ґрунти, а природа нагадувала Прикарпаття: такі ж гори і хвойні ліси. місцева сосна – «араукарія бразилійська», або просто «пінейро» – є символом виживання українців. У голодні часи адаптації наші предки навчилися молоти з її плодів (шишок) борошно і пекли калачі, які дозволили їм врятуватися від голодної смерті.
Друга хвиля імміграції українців припадає на 1907-1914 роки. Люди, знову ж таки з Галичини,  приїхали на заклик бразильського уряду будувати залізницю. Чимало із таких будівельників загинули від рук індіанців, котрі захищали свої землі від вторгнення чужинців. Третя, нечисленна – близько 9 тисяч осіб – відбулася між Першою та Другою світовими війнами, і, нарешті, остання, четверта, хвиля, що мала місце після Другої світової, складалася переважно з «переміщених осіб» з країн Європи. Серед них, на відміну від попередніх, заробітчанських хвиль, було чимало представників інтелігенції.

Площа України
Яскрава ознака того, що українці у Бразилії є, і тут їх дуже багато – просто перед очима! Ну де ще ви знайдете площу України?! А у столиці штату Парана – місті Куритиба – така площа є! Напис на скляному тубі – це автобусна зупинка. До речі, вигадав такий формат  зупинки архітектор Жайме Лернер.



Куритибці тричі обирали його префектом (мером) Куритиби і двічі –  губернатором штату. Предки пана Лернера – з міста Сокаля Львівської області. Так-от, коли Жейме Лернера обрали мером першого разу, він запропонував містянам формат «еко-міста»: за зібране і сортоване сміття, гори якого лежали перед в‘їздом у «фавели» (бідні квартали),  мерія розраховувалася квитками на громадський транспорт і пластиковими картками на купівлю овочів-фруктів. Як наслідок, доволі швидко бідні куритибці самі прибрали місто від сміття. Автобусні маршрути побудовано за принципом метро – вхід у «зупинку-тубу» здійснюється через турнікет по квитку (проїзний  також можна купити у самій тубі, в кондуктора). Відповідно, коли приїжджає автобус – з його корпуса висувається спеціальний трап, по якому заходять пасажири, і вже не потрібно витрачати час на купівлю-компостування квитків. До того ж автобуси рухаються по виділених смугах, на які не мають права заїзду інші види транспорту. Відтак рухатися автобусом у Куритибі – так само швидко і  в часі легко плановано, як, скажімо,  у Києві на метро.



На площі України є також пам’ятник Тарасу Шевченку, під яким я зафіксував молодого чоловіка, який читав, напевне, вірші Великого Кобзаря (я не став запитувати, аби не зіпсувати своє припущення :). Що ж іще йому читати під таким монументом?!).



Українська діаспора видала чудову книгу до 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Ця книга була видана коштом Маріано Чайковського – одного із найбільш активних бразильських українців. Свого часу, до відкриття Генерального консульства України у Куритибі, саме пан Чайковський був Почесним консулом нашої країни у столиці штату. Тепер же він – Почесний консул України у порті Паранагуа.



Тут – чимало роботи, адже до порту періодично прибувають українські моряки, котрі служать на суднах різних держав і компаній, і неодноразово потрапляють у всілякі непрості історії – то їх пограбують, то хлопці пересвяткують повернення на сушу. Тож пан Чайковський постійно надає допомогу у вирішенні цих справ нашому Консулу у Куритибі  Ларисі Мироненко, якій хочеться сказати «Велике дякую» за чітку організацію зустрічей з бразильськими українцями і висловити захоплення, як їй вдається виконувати непросту дипломатичну місію одній! Ось такі реалії нашого представництва на три бразильські штати.



Добре, що є організована і щира українська діаспора, яка допомагає! Але все одно це не виправдовує таку мінімізовану зовнішню політику України. Додам до цього, що і Генеральний Консул України у Сан-Паулу Олександр Марков також працює один! Це при тому, що,наприклад, у Росії у Сан-Паулу – 30 працівників консульства. Ось ще один привід замислитися новій українській владі.
Однак,  повернімось до архітектури і до Лернера. Цей чоловік спланував чимало важливих об’єктів у місті. Зокрема, він причетний до проекту  Опери «де Араме», іншими словами, Опери з арматури. Цей «Опера Хауз»  сконструйовано просто у парку дас Педрейрас всього лиш за 75 (!) днів.  Саму конструкцію опери зроблено зі сталевих труб, а дах і стіни – з прозорого полікарбонату. До театру можна дістатися по місточку через озеро, в якому плавають великі кольорові коропи. Сам театр вміщує понад півтори тисячі глядачів.  


За губернаторства Лернера було відкрито ще один визначальний комплекс у Куритибі – Український Меморіал. Це найбільш величний і гармонійний Меморіал з усіх етнічних груп, котрі мешкають у штаті Парана.











Наша діаспора відкрила Меморіал 1995 року – спеціально з цієї нагоди до Куритиби прилітав тодішній президент Леонід Кучма. Центральна споруда Українського Меморіалу – точна копія першої української церкви, збудованої у штаті Парана – у містечку Маллет. Взагалі на території штату Парана – понад 200 українських церков. Крім того, на території Меморіалу, що розташований у мальовничому парку Тінгуї, є  монумент у пам'ять про жертв Голодомору, а також оригінальна металева писанка, яка символізує ставлення бразильських українців до своїх традицій. Традиції тут бережуть, я б сказав, дуже ретельно і ніжно. Та ж сама писанка завдяки українцям стала символом всього штату Парана.






Пані Тетяна Бащин, в якої я побував у гостях, розписує писанки разом зі своєю сестрою Лідією Єдин з юного віку. У молоді роки вони  щороку розписували понад 100 писанок кожна, проводили чимало виставок і перемагали на десятках конкурсів.



Найголовніше, що зображають сестри на писанках – це «те, що єднає нас з нашими українськими коренями». І, уявіть собі, був момент в історії писанки у штаті Парана, коли дехто хотів оспорити її приналежність до України! У той момент, коли популярність цієї народної творчості набула загального визнання,  польська діаспора, що  має такі ж давні корені у Бразилії, намагалася довести, що писанка – це польська традиція! Але українці довели нашу автентичність! :) А тепер писанку, як символ Парани,  дарують гостям штату навіть під час офіційних зустрічей на урядовому рівні.

Ще одна характерна ознака, за якою впізнають українців у Бразилії – наші народні танці. Найстаршому танцювальному колективу українців – ансамблю «Барвінок» - 83 роки! Є також інші колективи – ансамбль «Веселка» у місті Прудентополіс, про який я розповім вам окремо, діє 53 роки, ансамбль «Полтава» у Куритибі – 33 роки. Гасло клубу «Полтава» -  «Жити, танцювати» - чудово передає настрій місцевих українців. У клубі також є капела бандуристів і футбольна команда, яка постійно бере участь в аматорських змаганнях. Віце-президент клубу «Полтава» Карлос Валдір Хенце (має українські і німецькі корені) – затятий футболіст і чудовий танцюрист. Крім того, що є лідером у танцювальному ансамблі, Карлос входить до правління клубу «Атлетико Паранаенсе», тож пообіцяв наступного разу зробити гарні квитки на матч свого клубу :) Пригадуєте фанатів «Атлетико» з велетенським черепом, яких я показував Вам перед матчем Алжир-Росія?  Хлопці там емоційні!







Очолює українську діаспору  у Куритибі та, зрештою, у всій Бразилії, Віторіо  Соротюк (до речі, його рідний брат – автор писанки в Українському Меморіалі). Голова Української Бразилійської  центральної репрезентації пан Соротюк (на фото він – під портретами українських достойників Симона Петлюри, Тараса Шевченка та Євгена Коновальця) свого часу активно протестував проти військової хунти у Бразилії, переховувався у Чилі, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною – племінницею самого Сальвадора Альєнде! З того часу для пана Соротюка махнути на кілька тисяч кілометрів до Чилі на своїй машині – без проблем! Саме він з легкістю доставив вашого кореспондента до столиці української Бразилії – міста Прудентополіса. І це уже другий анонс наступного матеріалу про українців в Бразилії.



А тут ще скажу, що у приміщенні Українського товариства у Куритибі є чудовий український музей. Серед стендів якого хочеться виділити куточок, присвячений поетесі Олені Колодій або «Олені де Куритиба», як називали її у Бразилії. Ця поетеса займає чільне місце в історії бразильської літератури. Чимало писала про свої українські корені та українську спадщину, але лише… португальською мовою. Згодом її чудові вірші були перекладені українською.





Про українців хочеться розповідати багато, бо їхня присутність у Бразилії відчувається, і, коли ти з ними, здається, що ти вже вдома! :) Друга частина про українців в Бразилії – уже незабаром!

О. ГЛИВИНСЬКИЙ, Sport.ua