Игорь ЛЕОНОВ: «Перехватить у Милана Кака было нереально»

Екс-футболіст та екс-тренер, а нині — селекціонер «Шахтаря» відверто й щиро розповів, як проходив курс «старого» бійця в Лаосі, «відрядження» у Кременчук та друзів…

Про футболіста Ігоря Леонова вболівальники «Шахтаря» говорили: «світла голова», хоча — брюнет. Малися на увазі грамотні дії Ігоря на футбольному полі — в опорній зоні або в ролі центрального захисника. Проявив себе Ігор Іванович і в селекційній службі «гірників», до якої повернувся після того, як отримав перший тренерський досвід в «Іллічівці».

«Із Леоненком спілкуємося двічі на тиждень»

— Ігоре Івановичу, вам недавно (14 вересня. — Д.Д.) виповнилося 45. Як зустріли день народження?
— У літаку. Ми з Геннадієм Орбу поверталися з Києва, де проходили навчання та практику на тренерський PRO-диплом.

— А в телефонному режимі хто привітав?
— О, було дуже багато дзвінків. Президент «Шахтаря» Рінат Леонідович Ахметов особисто привітав, телефонував також генеральний директор клубу Сергій Анатолійович Палкін. А ось президент «Іллічівця» Володимир Семенович Бойко, напевно, не знає, коли у мене день народження (сміється).

— Упевнений, що Віктор Леоненко вам також дзвонив…
— Звичайно, у нас — товариські взаємини. Ми взагалі з Вітею двічі на тиждень обов’язково спілкуємося, незалежно від того, чи є привід. Знаєте, він — дуже хороший співрозмовник, з яким цікаво спілкуватися, причому не обов’язково про футбол. Із Сергієм Ребровим, з яким разом грали за «Шахтар», також залишилися хороші взаємини. Взагалі, в мене багато друзів.

— За кордоном також?
— Безумовно. Ось Льоша Кобозєв дзвонив із Німеччини. До речі, ми 1988?го разом прийшли в «Шахтар», відтоді й дружимо. Олексій ось уже 20 років живе в Бекумі — це тихе містечко, що розташоване за 60–70 км од Дюссельдорфа. Якось він тренував команди нижчих регіональних ліг, але нині трохи відійшов від футболу, трудиться в одній з фірм і експортує жалюзі. Це було ще пов’язано з тим, що він переніс операцію на тазостегновому суглобі. Ходить нормально, але бігати йому важкувато. Знаєте, коли закінчуєш із футболом, болячки починають допікати. Мені ось спину прооперували…

«Щербаков повинен був сяяти у «Барселоні»

— Шлях у футболі починали в керченському «Океані». Після школи вас у «Таврію» запросив нинішній глава ФФУ, (а в той час коуч сімферопольців) Анатолій Дмитрович Коньков. Відтак він очолив «Шахтар» і покликав вас у Донецьк…
— Так, за що я йому дуже вдячний. Звичайно ж, привітав Анатолія Дмитровича з призначенням на посаду президента Федерації, побажав успіхів на новому місці.

— Перед розпадом СРСР у «Шахтарі» підібралася сильна плеяда футболістів: Сергій Щербаков, Віктор Онопко, Андрій Канчельскіс… Могли тоді замахнутися на «золото» чемпіонату Союзу?
— Звичайно. Якби «Шахтар»-91 зберіг склад на наступний рік, даю 80 відсотків, що ми стали б чемпіонами. Та ще двома-трьома футболістами зміцнилися. А то у нас основна обойма складалася з 13 виконавців. В останньому чемпіонаті СРСР ми перше коло пройшли рівно, поступившись тільки у 15?му турі в Дніпропетровську. Трималися на другому місці після ЦСКА, у команді був сплав молодості та досвіду. Але країна наказала довго жити, і нам довелося шукати нові місця роботи. Ми з Льошею Кобозєвим виїхали в Австрію — в «Санкт-Пельтен», відтак й інші хлопці розбіглися…

— Напевно, у пам’яті залишився матч «Шахтаря» з ЦСКА в Донецьку, коли на 90-й хвилині суддя з Баку Рагімов «придумав» пенальті у ворота «гірників»?
— Ще б пак, такі матчі не забуваються! Ми впевнено вигравали — Сергій Щербаков забив фантастичний, за красою, гол, підхопивши м’яч на своїй половині поля, обіграв кількох «армійців» і поставив ефектну крапку. Але на 90?й хвилині, коли впав Корнєєв, а я до нього навіть не доторкнувся, суддя вказав на позначку. Рагімова потім дискваліфікували, але що з того — перемогу в нас все одно вкрали! Шкода було уболівальників. Якби той матч виграли, вийшли б у лідери. Правда, в Москві потім у другому колі боржок повернули, обігравши ЦСКА з рахунком підсумкове дев’яте місце, а «Шахтар» тоді, між іншим, фінішував на 10?му. У другому колі ми посіли друге місце, вийшли в півфінал Кубка країни, довівши, що чогось-таки варті як футболісти. Олег Матвєєв та Сергій Ателькін забивали ледь не всі м’ячі команди, а Матвєєв із 21?м голом в активі (за «Шахтар» і «Кремінь») став найкращим бомбардиром чемпіонату. На нас у Кременчуці ходив повний стадіон, там — фантастичні вболівальники! До речі, «Шахтар» удома ми обіграли тоді з рахунком 3:2, відзначилися Матвєєв, Ателькін і Корпонай. А наступного сезону Валерій Яремченко повернувся в «Шахтар», і ми з оренди повернулися в свій клуб, вигравши Кубок країни і «срібло». Добре, що президентом «Шахтаря» став Рінат Леонідович Ахметов, були мобілізовані фінансові ресурси, хлопці в Донецьк пішли, зокрема, хороші іноземці, а не такі, як раніше.

— Наприкінці кар’єри з’їздили до Китаю й відзначилися в першій російській лізі. Чим запам’яталися ті вояжі?
— У Китай потрапив після розмови з Сергієм Нагорняком. Але пробув там всього два тижні. Не хочеться й згадувати… Біля Лаосу на базі зібралося 12 команд, як в армії. Після перегляду, що включає в себе моторошні за складністю тести, яка команда тебе вибере, в тій і гратимеш. У 33 роки мені довелося важкувато.

Ми — іноземці — жили в готелі, а китайці в бараках, ходили строєм. Що тренер скаже, те й робили, дисципліна — залізна. Слово, пройшов курс молодого, а в моєму випадку — «старого» бійця (сміється). Правда, все ж готувався підписувати контракт (Леонід Колтун там працював тренером), але якісь спритні хлопці замість мене, а потім й замість Віті Мороза «увіпхали» в команду якихось болгарських гравців. Повернувся додому, пограв за «Зорю» у Сергія Погодіна, відтак виник варіант із командою «Волгар-Газпром» (Астрахань), куди мене запросив Корній Андрійович Шперлінг. Потім попросили посилити «Газовик-Газ пром» (Іжевськ). У першій лізі тоді рубка була серйозна. Пам’ятаю, після поразки від «Шинника» в Астрахані приймаємо казанський «Рубін», і ми виграли — 3:2 — на заповненому 30-тисячному стадіоні! Стара арена заревіла, затремтіла, простими словами, атмосфера була неймовірна! Нас носили на руках…

«Перехопити у «Мілана» Кака було нереально»

— У «Шахтарі» ви, разом із ще низкою колишніх футболістів, увійшли в селекційну групу, яку очолював Володимир Плоскіна.
— Так. Володимир Іванович, який, на жаль, рано пішов із життя, був дуже хорошим селекціонером. Він у тій групі був із Віктором Степановичем Малишевим. Потім до них приєдналися Олексій Чередник, я, Геннадій Орбу та Сергій Ковальов, а за півроку Сергій Ателькін та Олег Матвєєв. Нам президент клубу поставив завдання їздити, дивитися футболістів, адже час, коли купували гравців тільки по відеокасетах, минув. І ми побачили світ.

— Із моменту, коли гравець потрапляв на олівець, скільки часу могли за ним спостерігати?
— Півроку, а то й рік. По черзі дивилися футболіста, потім усі разом збиралися й обговорювали кандидатури.

— Знаю, що в блокнотах були прізвища Кака і Робіньо…
— Так. Першою нашою поїздкою було відрядження до Бразилії. Вивчили увесь «Сантос», а Кака виступав за «Сан-Пауло». Дивлячись на його гру, неозброєним оком було помітно, що це — майбутня зірка. Ми запитали в його агента про ціну, але нам сказали, що можна й не дізнаватися, адже Кака веде «Мілан». Перебити трансфер у такій ситуації було нереально. Той «Сантос» мені дуже подобався. Узагалі, всіх хлопців розібрали потім по топ-клубах. Алекс, Ренато, Робіньо, Лео, Луїс Фабіано…

— Хто в «Шахтар» прийшов за вашої безпосередньої участі?
— Наша група спрацювала так, що в «Шахтар» прийшли Даріо Срна, Томаш Хюбшман, Ігор Дуляй, Разван Рац, Фернандіньо, Жадсон. Як ви пам’ятаєте, ці хлопці потім завоювали Кубок УЄФА.

— Чим привернув увагу Фернандіньо? Наскільки знаю, він грав крайнього хава?
— Так, відповідав за праву бровку. Ми з Володимиром Плоскіною дивилися Фернандіньо наживо, потім на іншу гру з Плоскіною літав Гена Орбу. Стежили. Фернандіньо та інші хлопці виокремлювалися дуже сильно. Якось Сергій Ковальов, дивлячись на 19?річного Дані Алвеша, який нині в «Барселоні», зауважив, буде хлопець здорово бровку пильнувати. Так і вийшло. Жадсон, наприклад, вирізнявся прекрасним баченням поля, точними передачами. Чотири роки ми літали по всьому світу, а потім, коли академію «Шахтаря» відкрили, пішли тренувати хлопців. Зараз, після роботи в «Іллічівці», я знову повернувся на селекційні хліба в свій рідний клуб. Зауважу: де б не працював, моє серце належить «Шахтарю».

— Володимир Бойко чимось пояснив вашу відставку з посади в.о. головного тренера «Іллічівця»?
— Так, ми зустрілися. Він подякував за роботу, все-таки залишили команду в прем’єр-лізі. І сказав, що хоче побачити «на старості років» у Маріуполі Лігу Європи. Зазначив, що з досвідченим Миколою Петровичем Павловим працював раніше. Ми сприйняли все, як є. Але бажання працювати тренером мене не залишає…

Sport.ua