Олег ГЕРАСИМЮК: «Кварцяный перетянул меня в Волынь»

Чи престижно бути гравцем «Волині», та й узагалі, як потрапити у великий футбол, газета «Відомості» розпитала у півзахисника ФК «Волинь» Олега Герасимюка.

— Олеже, безперечно, бути футболістом сьогодні — це престижно. Що спонукало вас піти у футбол?
— Річ у тому, що у мене сім’я — спортивна. Мій батько обожнював футбол, щоправда, грав на аматорському рівні. Саме він посприяв тому, щоб і я потрапив у цю сферу. Я ріс у Володимир-Волинському, мій батько знав усіх достойних тренерів міста. Завдяки цьому я вже з дитячого садочка відвідував секцію футболу. Моїм першим наставником був тренер Руслан Гань, за що йому й досі вдячний.

Мене ніхто не змушував ходити на тренування, як це часто буває серед дітей. Я ходив сам, не пропускав жодного заняття, отримував від цього величезне задоволення. Навіть після занять часом хотілося потренуватися самостійно на спортивних майданчиках. Хоч і кажуть, що футбол приносить гроші, але я ніколи не ставив собі за мету бути футболістом винятково через фінанси. Більше про це замислюватися почав, коли вже створив сім’ю.

— Як почалася ваша спортивна кар’єра як уже «зрілого» футболіста?
— До восьмого класу я навчався і тренувався у Володимирі-Волинському. Коли мені було 14 років, довелося вирішувати, що робити далі. Була можливість піти навчатися до Львівської спортивної школи-інтернату. Я зважився на цей крок, бо, зрозуміло, у Львові було набагато більше перспектив. Я провчився у цьому закладі рік, але, хоч як це прикро, мене відрахували через те, що мій ріст не відповідав футбольним стандартам. Але у той час на Волині «Феміда-Інтер» збирала дитячо-юнацьку команду. З перших відбіркових тренувань тодішній тренер Альберт Мікоян мене помітив і узяв до команди. Тобто мій шлях на футбольні вершини йшов поступово: дитяча школа, друга ліга, дубль, перша команда.

— Вам довелось пограти й за київське «Динамо». Це був щасливий випадок, чи ви прагнули туди потрапити?
— На мій вік, а мені тоді було всього сімнадцять, я дебютував у вищій лізі. Для мене було дуже приємно та несподівано, що клуб такого рівня, як «Динамо», звернув увагу на мене — звичайного волинського футболіста. Думаю, від такого шансу мало хто б відмовився.

— Кварцяний вас легко відпустив?
— Не знаю, що тоді було у нього на думці, проте він, як і я, розумів, що для мене це можливість досягти більшого. Та й, зрештою, «Волинь» отримала кошти від мого переходу в «Динамо».

— Знаю, що ви грали ще й за азербайджанську команду «Нефтчі», яку тоді очолював уже нинішній тренер «Волині» Анатолій Демяненко.
— Так, якраз у ті роки, а це був сезон 2008/09, ми й познайомились. Я зіграв п’ять ігор у чемпіонаті, забив один гол. В єврокубках я зіграв за бакинців в шести матчах і теж забив один гол. З Анатолієм Васильовичем у нас уже тоді склалися непогані відносини, і мені було приємно, коли його призначили тренером «Волині».

— У якій із команд вам було найкомфортніше грати?
— Скрізь по-різному, різні умови. На Волині добре, бо ближче до родини, а це найголовніше. Проте зізнаюся, що життя футболіста у Києві — це, звичайно, шик.

— Але ви все одно повернулися до «Волині». Чому?
— У мене закінчився контракт із «Динамо», я був на оглядинах у «Таврії», але Віталій Кварцяний усе-таки перетягнув мене сюди.

— Ви чи не найкраще з усіх футболістів «Волині» можете порівняти двох тренерів — Кварцяного й Демяненка. Наскільки вони відрізняються?
— Це зовсім різні люди, у них інакше бачення футболу, свої тактики гри. Мені легше пристосуватися до Демяненка, бо його я вже встиг вивчити за часів гри в «Нефтчі». Під керівництвом Анатолія Васильовича ми вже зіграли п’ять ігор. За цей час, думаю, до його особистості та манер звикли всі гравці «Волині». У Демяненка на першому плані — дисципліна: якщо хтось недотягує на тренуваннях, він може і прикрикнути, і гостре слівце сказати. Наші тренування стали коротшими, але інтенсивнішими.

— Чи подумуєте зараз про перехід до іншого футбольного клубу?
— Пропозицій поки не надходило, та й не ставлю це за мету. Коли був у Києві, багато грав у дублі, бо там дійсно велика конкуренція, а у «Волині» я гравець основного складу. І намагатимуся потрапляти в стартовий склад команди кожної гри. Викладуся по максимуму, аби «Волинь» сягнула футбольних вершин.

— Ви одружений, виховуєте синочка. У футбольній команді ви — півзахисник, але наскільки «захищеною» є ваша сім’я?
— Мені пощастило, бо моя дружина дуже терпляча у цьому плані. Ми дійсно більше часу перебуваємо на тренуваннях, часто виїжджаємо на збори. Так виходить, що вдома я буваю раз на тиждень. Жінка вже звикла до цього. Нічого не вдієш — така робота. Та весь вільний час я витрачаю на сина: щойно переступив поріг дому — він біля мене, а я біля нього.

— Хто для вас є кумиром?
— У дитинстві я фанатів від тодішнього складу київського «Динамо». Зараз є окремі європейські футболісти, тактика гри яких мені подобається. Наприклад, Мессі. Це, звісно, крутий футболіст, але як такого кумира у мене немає.

www.fc.volyn.net