Андрій МЕДВЕДЄВ: «Із Шевченком ми нині майже не спілкуємося»

Андрій Медведєв святкує ювілей — минуло рівно 20 років від того дня, як він переміг на юніорському турнірі «Ролан Гаррос». Саме після цієї звитяги почалася феєрична епоха українця, що тривала до 2001 року. За десять літ він виграв одинадцять титулів і збагатився на 6,7 мільйона доларів.

— Що пам'ятаєте з тієї поїздки до Парижа, коли вперше тріумфували серед юніорів на «Ролан Гаррос»?
— То був 1991 рік. Відтоді стільки подій відбулося в моєму житті, що я майже забув перший тріумф. Запам'ятав лише, щоо дуже радів тій перемозі. Мені вручили срібну тарілку, яка нині стоїть на почесному місці в колекції моїх нагород. Тепер усвідомлюю, що саме виграш на кортах Франції став поштовхом до всіх наступних звитяг у дорослому тенісі.

— Чи пам'ятаєте суму гонорару за тріумф на Відкритому чемпіонаті Франції?
— Пам'ятаю. Жодного цента не отримав. Згідно з французьким законодавством, юніорам не давали грошей.

— Після тієї перемоги ви мали певність, що станете великим тенісистом?
— Ні, юніорський теніс і дорослий — це, кажучи по-одеськи, дві великі різниці. Наче два різні види спорту. Якщо станете чемпіоном світу серед юніорів, немає гарантії, що «засвітитесь» у дорослому тенісі. У 17 років усе тільки починалося...

— Саме цей вік — переломний, з огляду на те, що життя дарує багато нових спокус. Як їх долали?
— Я оминав світ спокус, можна сказати, з перемінним успіхом. Інколи мені вдавалося це робити, а інколи — ні. То можна пояснити гормональним розвитком людини. Головне, щоби поруч був розумний наставник. Мені поталанило, бо близькі люди і тренер допомогли осмислити життя і визначити пріоритети. Я обрав теніс, а не світ насолод. І не шкодую.

— У 1991-му розвалився Радянський Союз, після чого чимало українських спортсменів почали виступати за збірну Росії...
— Спершу я грав за збірну СНД. А ближче до 1994-го мені запропонували російське громадянство і захищати кольори Росії в Кубку Девіса. Та я відмовився. Бо моя батьківщина — Україна.

— Легко дався такий вибір?
— Ні, нелегко. Насправді, я тоді був переконаний, що моя земля — Радянський Союз. Після його розвалу важко сприймалося те, що Росія і Україна — різні держави. Допомогли мені розібратися в цьому батьки — пояснили, що я народився у Києві, а Київ — столиця України, а не Росії. Тож я вирішив виступати під синьо-жовтим прапором.

— Росія пропонувала набагато кращі фінансові умови, аніж Україна?
— Звичайно. Росією керував Борис Єльцин — великий фанат тенісу. Він створив казкові умови гравцям. А в Україні нам зовсім не платили за участь у Кубку Девіса. Лише наприкінці моєї кар'єри у збірної з'явився спонсор, який винагороджував нас за працю. Та більшість своїх матчів за рідну команду я проводив без будь-якого гонорару.

— Виникає питання: чи засуджуєте ви позицію Олександра Долгополова, який хоче за участь у збірній 225 тисяч доларів на рік?
— Я не збираюся засуджувати Олександра Долгополова. Це його рішення. Можу лише сказати, що позиція федерації тенісу з цього питання абсолютно неправильна. Те, як її керманичі чинять із Долгополовим, поваги не викликає. Та, сподіваюсь, все налагодиться, і ми матимемо нагоду повболівати за Сашка у збірній України.

— За Долгополова, звісно, тримаємо кулаки. А чи зможемо повболівати за Андрія Медведєва у змаганнях серед ветеранів?
— Звичайно. Після закінчення кар'єри я перестав грати у теніс. Але два роки тому відновив тренування. Торік у парі з росіянином Євгеном Кафельниковим ми виграли «Ролан Гаррос» серед ветеранів. Цієї весни спробуємо захистити свій титул. На корт виходжу щодня.

— Чим ще займаєтеся?
— Із бізнесом майже зав'язав. Моя робота пов'язана зі спортом. Допомагаю розвивати теніс в Україні. Тому, хто просить допомоги, — не відмовляю. А до тренерської роботи мене не тягне.

— Колись ви були великим прихильником київського «Динамо» і шанувальником таланту Андрія Шевченка...
— Останнім часом я майже перестав цікавитися футболом. Дивлюся лише топ-матчі. Ось, наприклад, цікаво було спостерігати за грою « Шахтаря» і «Барселони». А щодо улюбленої команди, то я ні за кого не вболіваю. Серед клубів пріоритетів не маю. А на Євро-2012, звісно, переживатиму за збірну України.

— Ви ще приятелюєте з Шевою?
— Із Шевченком ми нині майже не спілкуємося. Коли він забиває голи, я просто радію. Але його фанатом не є.

— А як ваш син — він буде тенісистом?
— Моєму синові вже чотири з половиною роки. Хочу, щоб він був порядною людиною. Нині він тримає у руках не лише тенісну ракетку, але й вудку, ключку, ковзани. Спортивний хлопець! Та чи буде тенісистом — не знаю.

Олег ЗУБАРУК, Галичина спортивна