Час мужніх, споганений юними сучасниками

Добре пам'ятаю літо 1971 року. До армії працював я деякий час на Київському авіаційному заводі, і наш 12-й цех аж ніяк не був винятком щодо «критичної маси» палких уболівальників київського «Динамо». Обідня перерва не обходилася без дискусій і обговорень:

—Що тобі сказати? — почув я одного разу міркування майстра дільниці Настенка, який відповідав на запитання, якого я не чув. — Хлопець як хлопець. Непоказний, слова від нього не почуєш. З усього видно, скромняга.

Не знаю, чому, але я відразу зрозумів, що дядьки ведуть мову про Віктора Колотова. А про кого ж іще? Збурювач спокою у радянському футболі, що змусив узятися за перо маститого журналіста-правдиста, який — не мало, не багато — на сторінках «Советского спорта» поставив питання про відповідність «меркантильного молодика» званню радянського спортсмена. І все тому, що уродженець Татарстану обрав для подальшої своєї кар'єри київське «Динамо», а не ЦСКА і московське «Торпедо». Якоюсь мірою врятувало хлопця заступництво Володимира Щербицького — віддамо належне партійному функціонерові, фанатично відданому народній грі взагалі, і столичному «Динамо» — зокрема. Але, оглядаючись на той період, дедалі більше футбольних істориків схиляються до думки, що і цькування Колотова припинили, і його дискваліфікацію скасували не стільки через чиєсь високе покровительство (крім ВВ, певну роль відіграв і тодішній тренер збірної СРСР, який перед відбірковим циклом дуже й дуже розраховував на вчорашнього хавбека першої ліги), скільки завдяки феноменальному й універсальному футбольному таланту Колотова, помноженому на виняткові людські якості — фантастичну працездатність, шляхетність, уміння робити свою справу «через не можу», якщо цього потребує ситуація.

Майже всі його друзі й знайомі згадують матч «Баварія» — «Динамо» 1975 року, який не транслювався телебаченням з тієї лише причини, що тодішнє партійно-радянське керівництво СРСР, на чолі з Брежнєвим, не дуже сильно вірило в успіх киян у Мюнхені, тож боялося зганьбити честь країни перед світовою громадськістю в рік 30-річчя Великої Перемоги. Нагадаємо, кияни виграли в мюнхенців з рахунком 1:0 (гол: Олег Блохін). Але справжнім героєм матчів за Суперкубок УЄФА (і це залишилося за лаштунками для широкої громадськості) став Віктор Колотов. У Німеччині під час гри він зазнав такої травми коліна, з якою іншого варіанту, ніж негайна госпіталізація, не було. «Це було криваве місиво, — згадує лікар команди, — У мене не вистачило бинтів, аби хоч якось прикрити страшну рану. Але Колотов, ледь дочекавшись кінця перев'язки, кинувся у самий вир боротьби, чим просто шокував німецьких гравців. Вони жахалися його на полі...». Читаючи це, я мимоволі прикидав ту ситуацію на деяких сучасних динамівців... А Колотов свій героїзм пояснював дуже просто і без пафосу: не міг він вчинити інакше — «Динамо» на той час являло собою суцільний лазарет...

Сорок років минає, як з'явився в Україні Віктор Колотов, і З0 — як повісив він на цвяшок свої бутси... Багаторазовий чемпіон, срібний і бронзовий призер першостей СРСР, неодноразовий володар Кубка СРСР і його фіналіст, член Клубу імені Григорія Федотова, що, зважаючи на амплуа хавбека, само по собі є дивом, володар Кубка володарів Кубків і Суперкубка УЄФА. Багаторічний капітан київського «Динамо» і збірної СРСР. Заслужений майстер спорту СРСР і заслужений тренер України. Нехай вибачить мені світла душа цієї людини, нині, на превеликий жаль, покійної, якщо я не назвав ще якоїсь регалії.

Передчасна смерть Віктора Колотова 3 січня 2000 року — тема окрема. Стверджувати цього ніхто не може, але занадто вже схоже на правду, що скандальний програш молодіжної збірної України в Ісландії 1999 року був нічим іншим, як «злиттям гри». Якусь премію не доплатила «молодим обдаруванням» федерація, а «крайнім» виявився Віктор Колотов, якого тут же відправили у відставку. Він тільки і спитав у роздягальні у своїх підопічних: «Що я вам зробив поганого, хлопці?». Інфаркт, потім другий...

Щось значно більше, ніж банальний розбір польотів, сталося тоді у роздягальні — ось про що я подумав. Уродженець невеликого татарського селища Юдина, а на той час не просто громадянин України, а головний тренер і наставник молодіжної збірної України з футболу, він наче Юдин поцілунок отримав того дня. Холодом війнуло від того цілунку. І більшою мірою вп'ялася в серце не гіркота поразки, а розуміння того, що ера мужніх і шляхетних романтиків у футболі минає безслідно, а натомість їй іде щось липке, бридке, нице і приземлене...

Кажуть, у «Рубіні» тоді зраділи відставці Колотова. До 1000-ліття Казані господарі міста й автономії дуже хотіли бачити славетного земляка головним тренером свого клубу, який виношував честолюбні плани. Не судилося... Отже, у пам'ять про того скромного хлопця з Татарії, який блискуче пов'язав своє життя із Києвом, хай уже буде трохи «нашим» і «Рубін». Ностальгія за футбольним лицарством, за мужністю, якої так нині бракує, примирює непримиренних.

Микола ЦИВІРКО, газета «Український футбол»