Андрій КІВА: «Перші зароблені гроші витрачав лише на їжу»

Про зарплатню в 190 гривень та українських «уболівальників»

— Як так сталося, що народилися ви в Севастополі, а в 15 років почали грати за харківський «УФК» в ДЮФЛ?
— Першим моїм тренером у Севастополі був мій батько, під керівництвом якого я тренувався до п'ятнадцяти років і виступав у чемпіонатах міста та Криму. Якось селекціонер на одному з кримських турнірів помітив мене, і так я потрапив до харківського футбольного інтернату.

— У такому разі запитувати, звідки у вас виникло захоплення футболом, і не потрібно?
— Мій батько й сам раніше був футболістом, тому відповідь напрошується сама собою.

— Чи впливало ваше захоплення футболом на навчання?
— Аніскілечки! Моя мати — вчителька початкових класів, тому в мене з цим було досить суворо.

— Ох, яка у вас сімейка! Все схоплено!
— До того ж, і брат — теж футболіст. Він, як і я, грає в ПФК!

— Які найяскравіші спогади про дитячий футбол?
— Найчастіше згадую подорожі на футбольні турніри до Москви, Бєлгорода, Києва. На той час ми, юнь, мало що бачили в житті, й такі подорожі багато для нас означали.

— Як у вашому житті з'явився «Локомотив» із Дворічної?
— Після харківського інтернату я перебував у розташуванні «Металіста», грав у чемпіонаті України та тренувався постійно з дублюючим складом. Там мені сказали, що в другій лізі з'явився ліміт, згідно з яким у команді мали бути молоді гравці, і що є варіант з новоствореним клубом з непоганими умовами. Я погодився продовжити кар'єру там на правах оренди.

— Президентом клубу був тодішній голова «Укрзалізниці» Василь Гладких. Чи говорилося тоді про серйозні перспективи клубу?
—Якихось глобальних речей я там не чув, але їхні фінансові можливості дозволяли зробити досить серйозну клубну структуру. Та й гравці зібралися досить непоганого рівня, дехто навіть мав досвід виступів у вищій лізі. Але відбулася зміна на владному Олімпі, і клуб розвалився практично відразу.

—Провівши кілька ігор за «Локомотив» 2006 року, ви почали виступати за «Газовик-ХГВ». Як відбулася зміна команди?
—Після розвалу «Локомотива» «Металіст» одразу ж запропонував мені виступати в іншому харківському клубі та здобувати ігрову практику. Я погодився, адже до всього тренером команди був мій дитячий тренер у харківському інтернаті. Тож і знайомитися не доводилося, і гравці зустріли привітно — пліч-о-пліч грало чимало знайомих хлопців по інтернату та «Металісту».

—Загалом, важко було перейти на професіональний рівень з дитячого?
—Важко. Згадую свою першу гру в «Локомотиві» проти донецького «Олімпіка». Елементарно: я просто не знав, що робити на полі — всі кудись біжать, усі дорослі, високі. Перелаштовуватися було скрутно, але з часом насправді звикаєш до всього.

— Рівень другої ліги вас розчарував чи навпаки — порадував?
— Спочатку порадував, але коли спробував свої сили в першій лізі, розчарувався рівнем другої.

— А коли почали грати в прем'єр-лізі...
— ... Перша не те, щоб розчарувала, але відчувалося, що в прем'єр-лізі грати набагато важче.

— Пам'ятаєте, яка у вас була перша зарплатня у Харкові?
— У «Металісті» зарплатня складала 190 гривень, потім її підняли до трьох сотень, у «Локомотиві» та «Газовику» отримував по 500 грн.

— На що витратили перші гроші?
—На їжу! Нас в інтернаті дуже погано годували, тож витрачатися доводилося на харчування, й тільки!

—А на скільки років у вас було підписано контракт із «Металістом», та коли він припинив свою дію?
— Спочатку я підписав стажерську угоду до виповнення мені 21 року. Коли ж я почав грати в другій лізі за харківські команди, «Металіст» анулював мій контракт, аби не платити за виховання севастопольській команді, в якій я починав тренуватися. До слова, коли в Севастополі дізналися, що я не маю ніяких зобов'язань перед «Металістом», це відіграло значну роль, коли мене запрошували в команду.

— Буває, гравці друголігових команд живуть у напіврозвалених гуртожитках, загалом, м'яко кажучи, в поганих умовах, а в яких умовах тоді жили гравці у харківських командах?
— За часів виступів у «Локомотиві» я мешкав на стадіоні «Металіста» у невеличкому готелі на його території. А в «Газовику» футболістам винаймали квартири. Нас жило четверо у трикімнатній квартирі. До того ж, в одного з гравців були ще й дружина з дитиною, які жили з нами. Але загалом скаржитися мені не доводилося. Умови були прийнятними.

—Домашні матчі команда проводила в Краснокутську. Не було відчуття, що у Харкові команда «Газовик ХГВ» абсолютно нікому не потрібна?
— Так, вона там взагалі нікому не була потрібна! Окрім, хіба що, «Металіста», який прокручував там свої справи: молодих футболістів головний клуб Харкова віддавав в оренду, аби ті набували досвід. Загалом же, в команди не було ні грошей, ні турнірних завдань.

— Вашим амбіціям це не шкодило?
— Мені хотілося одного — грати. До того ж, у тренера я був серед улюбленців. Він мені довіряв і ставив у стартовий склад.

— З яким інтересом люди спостерігали за друголіговими баталіями в невеличкому СМТ?
— На стадіон переважно приходили бабусі, дядечки, приїздили дружини, родичі футболістів. На трибунах було 30-40 чоловік, та й по всьому. Дідусі сиділи, випиваючи, та щось там намагалися викрикувати. Ось так і вболівали!

Про Шевченка і Плешакова, телекамери та «старого»

— З 2007 року у вашому житті з'явився ПФК «Севастополь». Могли тоді уявити, що за кілька сезонів виступатимете вже у прем'єр-лізі?
— Не міг абсолютно. Коли я прийшов у клуб, не потрапив навіть до числа гравців першої команди. Півроку дебютного сезону в «Севастополі» я провів у «дублі», лише по тому зміг пробитися до першої.

— Якщо згадати інфраструктуру клубу часів другої ліги та порівняти її з нинішньою, чи багато змінилося?
—Нині озвучують великі плани щодо нашої команди та міста, тож й інфраструктура змінюється на краще. Загалом, багато чого змінилося, але так само багато залишилося незмінним.

-Як ви сприймали «Севастополь»: як черговий клуб для набуття досвіду чи, можливо, як команду, з якою хочеться рости та будувати саме з нею серйозні плани?
— І я особисто, і президент клубу з самого початку прагнули поступово підвищуватися в класі разом з командою та розвиватися як клуб. На мене тут розраховують і планують працювати довго та плідно. Я відповідаю взаємністю.

— Шлях до прем'єр-ліги був досить довгим та складним. Невже впродовж усього цього часу, коли ви були в команді, перед футболістами ставилося саме таке завдання? Чи апетит прийшов все-таки під час трапези?
— Ситуація та завдання змінювалися поступово. Навіть в останньому чемпіонаті в першій лізі перше коло ми вигравали без завдання підвищитися в класі. Лише взимку перед нами з'явилася така мета.

— У тому ж таки останньому сезоні в першій лізі поруч із вами одним із лідерів команди був Юрій Плешаков, який з приходом Шевченка втратив місце в стартовому складі. Як ставилися партнери до цього?
—У кожного тренера своє бачення того, хто має грати, і це — правильно. Місце в складі з приходом Шевченка втратив Шевчук, і Плешакову наставник теж давав шанс. З приходом Агахови стало зрозуміло, що гравців вищого рівня в нас у нападі немає, і це теж природно, адже нігерієць грав свого часу на найвищому рівні. Так судити важко, але ж, бачте, нині Плешаков нарешті грає!

— Але нині й тренер інший...
— Справді, «старий» і свій (усміхається. — Авт.).

—Я до чого веду: людина, яка доклала стільки зусиль своїми забитими м'ячами задля підвищення у класі команди, поступалася місцем у її складі іншим гравцям. Як ви ставитеся до практики багатьох клубів, коли, наприклад, у першій лізі грають одні, а щойно вони підвищуються в класі, виявляються «футболістами низького гатунку» (не обов'язково мати на увазі «Севастополь»)?
— Буває, що і це виправдано. Адже сьогодні футболіст може зіграти добре, а завтра — провалити гру. Буває, на вищому рівні показати себе в усій красі комусь не вдається, а той, хто сидів на лаві для запасних за твоєї спиною, розкривається. Все залежить від того, як гравцю вдається адаптуватися до прем'єр-ліги.

— Гадаєте, Плешаков не зміг до неї адаптуватися?
— Важко відповісти на це запитання. Гадаю, вже зміг.

— Вам складно було звикнути до прем'єр-ліги?
— Спочатку ми грали так, як і в першій лізі: ми не помічали ні камер, ні журналістів... Виходили і грали. Крапка. Але коли почали грати з командами рівня «Динамо» та «Шахтаря», я почав усвідомлювати, що перебуваю на зовсім іншому футбольному рівні. З кожною грою звикав дедалі більше. Справа тут в ігровій практиці. Чим більше граєш, тим швидше звикаєш.

— До слова, як у команду приходив Шевченко?
—Наскільки мені відомо, ще в середині другого кола попереднього сезону в першій лізі йшли переговори, що в разі виходу команди в прем'єр-лігу її очолить Шевченко. Він із Лещинським у дуже гарних стосунках, спілкуються та допомагають одне одному. Інколи Шевченко підказував Лещинському, тож і вирішили запросити Сергія Васильовича. Він, зрозуміло, не відмовився попрацювати з командою прем'єр-ліги.

—Дуже небагатьом футболістам насправді все одно, хто тренуватиме їхню команду. Безсумнівно, ви часто порівнювали Лещинського та Шевченка. І якого дійшли висновку?
— Після відставки Сергія Васильовича Олег Лещинський продовжує сповідувати той самий футбол. Тренування теж змінилися несуттєво. Різний у тренерів підхід до гравців і стиль спілкування, але з Лещинським ми пройшли та пережили разом дуже багато, тому його знаю краще.

— Коли Сергій Шевченко йшов із команди, він в інтерв'ю запевнив мене, що був упевнений у прогресі команди. Футболісти теж вважали, що проблема не в Шевченкові та що все ще можна виправити.
— Погоджуюся, що прогрес нині є, і це відчувається в колективі.

— Футболісти були проти його звільнення?
— Безсумнівно, ми вважали, що тренера варто залишити, адже ми провели під його орудою лише дев'ять поєдинків. Потрібно було дати йому змогу зіграти проти команд, рівних нам за класом, перевірити там наші сили й спроможність тренера. Коли ми прощалися з Сергієм Васильовичем, було навіть незручно, адже пропрацювали разом лише кілька місяців. Усі гравці були з ним у гарних стосунках, тож було шкода розлучатися.

Про єврокубкові амбіції «Севастополя», присвячений гол та перспективи заграти за «Реал»

— Лещинський, кажуть, сповідує все-таки атакувальний футбол. Це правда?
— Тактичні настанови та розташування гравців дуже схожі, але Олег Станіславович вимагає на полі більшої агресії в нападі.

— Як у такому разі розуміти дії керівництва, адже тренерська рокіровка практично не несе в собі ніяких ігрових змін — тренери сповідують майже ідентичний футбол?
— Важко це коментувати. Керівництво вирішило, що потрібно щось змінювати на краще і вирішило вчинити саме так. І це не обговорюється.

— Нині у команди лише три перемоги в шістнадцяти матчах. Щоб такі результати не повторилися в другому колі, що потрібно зробити, в першу чергу?
—Всі кажуть про підсилення складу. Воно відбудеться на сто відсотків, адже президент після останньої гри сказав, що змінюватиме склад та шукатиме підкріплення. Час покаже, чи виправдано це.

— Олег Лещинський в одному з інтерв'ю сказав, що команда в перспективі хоче не лише залишитися в прем'єр-лізі, а й претендувати на місце в єврозоні...
— Так, клуб цього хоче, і керівництво ставить, у першу чергу, перед собою таке завдання — за рік чи два грати вже в єврокубках.

— Якщо абстрагуватися від нинішнього складу команди, йому, на вашу думку, після зимової перерви було б до снаги таке зробити — увійти до складу лідируючої шістки команд?
— Можливо, але я не впевнений.

— На вашу думку, яка позиція, чи, можливо, ланка, найслабкіша в команді?
—Знаю, що планують знайти флангових півзахисників із високою швидкістю, як у Нено. І вся трансферна політика будуватиметься довкола атакуючої гри команди. У захист, можливо, придбають центрального оборонця. Але я нічого б не змінював. Мене й нині все влаштовує щодо підбору гравців.

— До слова, гірша результативність, аніж у «Севастополя», лише в запорізького «Металурга». Ви, як гравець конструктивного плану, відчуваєте, що десь, можливо, не допрацьовує півзахист і персонально ви?
— Такі думки справді виникають. Якщо я гравець, спрямований на атаку, отже, команда має забивати. Забили ми мало, відповідно, й на моїх плечах лежить частка провини. Поки що голи нам даються тяжко. Чогось бракує попереду, до того ж, граємо ми в одного нападника.

— У першому колі ви забили свій дебютний м'яч у прем'єр-лізі. Зараз у вас є прекрасна нагода присвятити комусь цей гол...
— Хотілося б цей гол присвятити, в першу чергу, своєму батьку, який і наставив мене на футбольний шлях.

— За вашими плечима немає виступів за національні збірні України різних вікових груп. Дивно це як для гравця прем'єр-ліги, чи не так?
— Та чому? Нині багато гравців починають грати за національну збірну у віці 25-27 років, тож ніякої проблеми в цьому не бачу. Сподіваюся, все ще попереду.

— Як вважаєте, чи заслуговували ви отримати шанс зіграти за молодіжну збірну країни у відборі, що минув?
— Хотілося б принаймні побувати на перегляді, на зборах.

— Як би оцінили свої шанси поїхати з командою Яковенка на фінальну частину ЧЄ?
— Такий шанс у мене є, але все залежатиме від рішення тренера.

— Чи є серед ваших партнерів по команді гравець, в якого ви, не соромлячись, навчаєтеся діяти на полі та переймаєте досвід?
— Учуся всьому, в першу чергу, в Маріуша Левандовського. Він є прикладом для мене завдяки своєму прагненню, старанню та розумінню гри.

— Яка у вас футбольна мрія, якщо не секрет?
— Грати за мадридський «Реал»!

— Що потрібно для її здійснення?
— Грати у красивий футбол, аби помітили та запросили до Мадрида.

— Гадаєте, такий шанс у гравця «Севастополя» є?
— Звісно, є. Можливо, стану першим в історії українцем, хто захищатиме кольори королівського клубу!

Анатолій ВОЛКОВ, газета «Український футбол»