Володимир ЧЕСНАКОВ: «Мрію зіграти за Барселону»

До вашої уваги — інтерв'ю з захисником полтавської «Ворскли», який останніми роками зарекомендував себе як надійний оборонець не лише полтавського клубу, в якому він грає на позиції центрального бека, а й молодіжної збірної України, де він частіше діє на позиції опорника.

У дитинстві грав плеймейкера та вболівав за «Динамо»

—Ваш футбольний шлях починався в 13-тисячному містечку Глобине на Полтавщині. З дитинства мріяли грати за полтавську гордість — «Ворсклу» чи, можливо, за «Динамо», яке свого часу було кумиром усіх?
—У моєму дитинстві був лише один кумир, за якого всі вболівали, — київське «Динамо». До того ж, я більш-менш осмислено почав уболівати за киян з 1998/99 років, коли вони дуже вдало виступали в Лізі чемпіонів та їх знала вся Європа. Ну а коли вже почав займатися футболом професіонально, то, звісно ж, хотів виступати за «Ворсклу».

— Хтось, окрім вас, із дитячої команди Глобина потрапив у великий футбол?
—У мене є друг — Вадим Воронченко. Він, до слова, на рік молодший за мене. Так ось, ще коли ми почали займатися футболом, нам було по 11-12 років, він розкрив свій талант першим, і його забрали до академії київського «Динамо», а пізніше — до третьої команди киян. Зараз він, на жаль, у пошуку своєї команди, але раніше грав і в другій, і в першій лігах країни. Мене ж узяли до полтавського інтернату лише рік по тому, як забрали в Київ Вадима.

— У ДЮФЛУ ви провели 66 матчів та забили 6 м'ячів. Яка позиція на полі була рідною для вас у дитинстві?
—   У ранньому дитинстві, в Глобині, я грав на позиції плеймейкера, але це було так давно!

—Після восьмого класу ви переїхали до Полтави. Вас помітив хтось із тренерів обласного центру чи поїхали спробувати свої сили самостійно?
—Мій перший дитячий тренер у Глобині Валерій Георгійович Черновцев ще до мого від'їзду до Полтави говорив, що мною цікавляться кілька клубів. І саме після восьмого класу в полтавському інтернаті відбувався набір гравців 88-го року народження. Тож тренер повіз із собою на оглядини трьох найкращих гравців. Залишили мене одного.

—З 2002 року ви грали за ФК «Молодь» із Полтави. Цей клуб мав пряме відношення до «Ворскли»?
—Не мав. У Полтаві було два напрями підготовки футболістів: власна школа «Ворскли» і «Молодь», яка належала обласній федерації футболу.

—З весни 2006 року ви захищали кольори дубля головної полтавської команди. Як потрапили до «Ворскли»?
—Кожен із випускників футбольного інтернату мав продовжити кар'єру в професіональній команді. Оскільки в Полтаві така команда була одна (ФК «Полтава» засновано лише 5 червня 2007 року. — Авт.), тож і направляли нас спочатку до «Ворскли». Втім, потрапив я до головної команди міста лише після того, як вступив до університету (Володимир — студент Полтавського педагогічного університету. — Авт.).

—Які умови були створено для дублерів, аби вони могли претендувати на потрапляння до основи?
—Умови? Навіть не знаю. З одного боку, вони були чудовими. А з іншого — з дубля дуже мало гравців потрапило до першої команди...

—19 жовтня 2007 року ви дебютували в основному складі команди у матчі «Металург» Донецьк— «Ворскла» (0:0). Пам'ятаєте передігрові слова Анатолія Момота?
—У день гри, зранку, він мене покликав до свого кабінету і сказав, що я гратиму в основному складі. На той час я жив у кімнаті з Адріаном Пуканичем. Ось він мені й розповідав, куди треба бігти та як грати. Загалом, заспокоїв мене і сказав, аби я грав так само, як і за дубль.

—На той час вам було 19 років, але за спиною у вас не було досвіду ігор навіть у першій лізі, адже першість між дублюючими складами поступається їй за рівнем. Відчували, що готові до прем'єр-ліги?
—Я, в першу чергу, відчував велику відповідальність та сильно переживав, а про готовність думав найменше.

—5 лютого 2008 року в грі Швеція — Україна відбувся ваш дебют у складі молодіжної збірної України.  Не було відчуття, що ваша кар'єра розвивалася на той час надто вже стрімко? Не боялися різкого спаду?
— Не боявся. А щодо збірної, то я ще з дитинства мріяв у ній грати, хоч поки що і в молодіжній, тому коли викликали вперше до лав команди Яковенка, дуже зрадів. Цим і обмежилися всі емоції.

Заслуговуємо бути мінімум у першій п'ятірці

—У розіграші Кубка України 2008/2009 ви грали всі 90 хвилин в обох матчах проти «Металіста». На той час це була вершина вашої кар'єри?
—Згадую, що ті ігри я провів не через те, що закріпив за собою місце в основному складі, а радше через травми інших футболістів. До того моменту таких відповідальних  зустрічей  у  моєму житті справді не було, але, скажіть, хто згадуватиме, що колись там хтось грав у півфіналі? Ми всі прагнули дійти до фіналу!

— ... А в Дніпропетровську ви провели просто блискучий матч у центрі захисту. Ні Адріано, ні Гладкий, ні Селезньов не змогли тоді забити «Ворсклі». Проти кого із цих нападників вам було діяти найтяжче?
— Тяжко було діяти проти кожного з них, адже всі троє — нападники дуже високого рівня. Особливо за українськими мірками. Та й загалом, важко було не проти одних форвардів, а проти всієї донецької команди.

—Чи доводилося раніше у житті так сильно радіти, як перемозі у тій грі?
—Однозначно, ні (Сміється. — Авт.)! Тоді й горло було зірвано, і дзвінків стільки з привітаннями, та й емоції такі були вперше в житті! Часто просять, аби я пояснив, що відчував тієї миті, але це зробити просто неможливо!

—У матчах Кубка УЄФА проти «Бенфіки» ви зіграли лише кілька хвилин у кінці домашнього поєдинку. Павлов вирішив, що ви не готові протистояти такій команді?
—По-перше, зізнаюся, що після фіналу в Кубку країни у мене пішов невеликий ігровий спад. А по-друге, Павлов, мабуть, зробив ставку на досвідчених гравців, адже щодо виїзної зустрічі, то до того я ніколи навіть не грав на таких стадіонах. Досвід інших виконавців став, гадаю, вирішальним фактором.

—Старт нинішнього сезону видався для клубу блискучим. Перемоги над «Металістом» та «Динамо» — підтвердження тому. Але далі «Ворскла» не могла навіть забити 4 гри поспіль. У чому річ, на вашу думку?
—Я погоджуюся з тренером, який після тих перемог одразу ж сказав, що наступні дві гри складуться для нас дуже тяжко, адже в протистояннях з «Металістом» та «Динамо» ми витратили дуже багато фізичних та емоційних сил, відчували деяке спустошення. Так воно і сталося, але надалі ми програли «Кривбасу», коли не заслуговували, як на мене, на такий невдалий результат. Гадаю, нічия стала б тоді справедливим підсумком гри.

—Чи страждала атмосфера в команді в часи голевої засухи та безвиграшної сери?
—Відчувалася певна психологічна напруга. Від нас усі чекали нових перемог, а ми не могли навіть забити бодай раз, не говорячи вже про вікторії. Але мікроклімат, мушу зазначити, в колективі не погіршувався. Зараз у команді все в повному порядку.

— Перемога над запорізьким «Металургом»  мала би стати новим поштовхом до майбутніх перемог?
—Узагалі-то таким переламним моментом, на думку команди, вже стала перемога в кубковому протистоянні з «Чорноморцем» («Ворскла» виграла в Одесі з рахунком 2:1. —Авт.). Тепер ми обіграли запорізький «Металург», тож сподіваємося, що це — початок нової переможної серії. У наступному турі в Луганську ми гратимемо тільки на перемогу.

—На що реально може претендувати «Ворскла» цього сезону та яке завдання поставлено перед колективом?
—Конкретного завдання нині у нас немає, але до зимової перерви ми мусимо посісти якомога вище місце в турнірній таблиці. Мабуть, завдання з'явиться пізніше. А на мою особисту думку, «Ворскла» заслуговує бути мінімум у першій п'ятірці.

У «молодіжки» немає слабких місць — зобов'язані проходити голландців

—До слова, де вам зручніше грати: у центрі захисту чи півзахисту?
—Якби ви тільки знали, як часто мене про це запитують! Я й сам нині не знаю, де мені зручніше. Діючи на місці опорника, єдина радість — це можливість більше грати з м'ячем. Але мені до вподоби грати і там, і там.

—А якби ви заповнювали анкету, в якій потрібно вказати, захисник ви чи півзахисник, що б ви написали?
— Мабуть, що захисник!

—Наша молодіжна збірна подолала цьогоріч дуже непросту групу відбору до чемпіонату Європи. Завдяки чому, в першу чергу, це вам вдалося?
—Завдяки чудовому колективу. У нас нині зібралася просто дивовижна команда, граємо разом одним складом уже два роки, тому кожен прекрасно знає можливості партнерів, отож, грає і за себе, і за товариша. Інший визначний фактор — наш тренер. Павло Яковенко налаштовує нас на перемогу в кожній грі. Хоч з  яким би суперником ми грали, він вселяє в нас упевненість у тому, що ми сильніші. Він завжди повторює: якщо ми будемо єдиним колективом, то зможемо досягти найвищих результатів.

—У вашій команді є нині слабкі місця?
—Немає. На кожній позиції у нас грають виконавці, які діють на найвищому рівні в своїх клубах. Високий рівень майстерності характерний для кожного гравця молодіжки.

—Гаразд, звідси випливає питання: проходити Голландію ми зобов'язані чи поразка в плей-офф не стане трагедією?
—Зобов'язані! Якщо вже зараз припускати можливість поразки від голландців, то про який результат йдеться? У нас настрій лише переможний, адже перед нами є дві мети: пробитися на чемпіонат Європи та посісти місце, яке б дозволило нам грати на Олімпіаді (місце в першій четвірці, тобто дійти до півфіналу. — Авт.).

—Порівняйте, будь ласка, Павлова та Яковенка: їхні тренерські та людські риси?
—Я скажу не про їхні відмінності, а про те, що їх об'єднує в тренерській роботі — це висока дисципліна. І для обох дуже важливим є мікроклімат у колективі, саме довкола цього будується команда.

—Найважчим періодом у житті футболіста вважається час переходу з дитячого у великий футбол. Ви з цим погоджуєтеся?
—Ще б пак! Така проблема існує. Візьмімо, до прикладу, інтернат, в якому я навчався: з п'ятнадцяти вихованців до великого футболу потрапило лише четверо. Я не скажу, що в дитинстві був дуже талановитим. Були гравці сильніші, але через різні причини вони не змогли серйозно заграти (Вадим Воронченко — вихованець глобинського футболу, з 2002 року виступав за академію київського «Динамо», в сезонах-2006/2007 та 2007/2008 грав за третю та, рідше, за другу команди «Динамо». Сезон-2008/2009 провів у складі «Олександрії» (16 матчів за сезон, повністю жодного), далі у кар'єрі Володимира був МФК «Миколаїв». Виступав за збірні України U-16 та U-18. Остання команда — «Нове Життя» із села Андріївка, Машівського району... Ось вам звичайнісінький приклад того, як важко закріпитися «молодому та перспективному» в дорослому футболі високого рівня. — Авт.).

—Вам вдалося уникнути спокус нічного життя, клубів, дівчат? Кажуть, що однією з тих причин є великі гроші, які згубили чимало молодих гравців...
—Справді, важко втриматися від спокус. Але я вважаю, що все залежить від виховання — батьківського та тренерського.

—За який клуб мрієте коли-небудь зіграти?
—За «Барселону». Скільки не дивлюся на їхню гру, дивуюся: всі ми — люди, а вони грають так, ніби з іншої планети! Вони — еталон найкращого футболу для вболівальників.


Анатолій ВОЛКОВ, газета «Український футбол»