МАТВЕЄВ: «Рівень чемпіонату України - сімка»

Скільки існує футбол, стільки й сперечаються, що продуктивніше — коли потроху забиває вся передня лінія команди або коли в ній є один яскравий бомбардир. Суперечки суперечками, але я не зустрічав ще жодного тренера, який відмовився б від гравця, здатного забивати за чемпіонат до двадцяти м'ячів. Такі «наконечники» атак цінувалися завжди і скрізь.

Форвард донецького «Шахтаря» 90-х Олег Матвеєв на прізвисько «Мотя», безумовно, мав таку родзинку. У чемпіонаті України сезону-1996/97 він виграв суперечку найкращих снайперів, випередивши самого Сергія Реброва. І забив при цьому не 15-17 м'ячів, як забивають в середньому найкращі наші бомбардири чемпіонатів, а 21 — у 25 проведених зустрічах.

І це не виняток, як трапилося, наприклад, з Марко Девичем чи Олександром Гладким. Олег Матвеєв чотири рази перетинав позначку в десять забитих м'ячів за чемпіонат. Був би Матвеєв і вдруге найкращим бомбардиром української першості, якби в сезоні-1993/94 він не провів на шість матчів менше, ніж Тимерлан Гусейнов (нападник «Чорноморця» випередив «Мотю» на один забитий м'яч).

Прикро, але Матвеєв швидко зійшов з авансцени. І пояснення цьому просте й логічне, майже як у Віктора Леоненка: «Ех, варто було зменшити свою безмежну любов до пива. Дивись, і подовше б пограв. І кількість забитих м'ячів, напевно, перевалила б за сотню. Хоча, повторюся, 99 — теж красива цифра. Принаймні, мені до вподоби».

У фіналі зійдуться Аргентина та Іспанія

— Олеже, розпочнемо з гарячої теми — чемпіонату світу. Уважно слідкуєте за перипетіями в ПАР?
— Авжеж. Намагаюся не пропускати жодного матчу. На жаль, у першому турі ми мало побачили видовищних матчів, через що й потерпала результативність.

—Велика кількість блідих поєдинків дивує?
— На те є свої причини. Поєдинки першого ігрового дня носять стратегічний характер — команди поводяться обережно, адже поразка в першій зустрічі дорого коштуватиме і майже автоматично змушуватиме збірну пакувати валізи додому. Загалом, для себе відзначив, що футбол у світі вирівнявся, тож важко спрогнозувати переможця наперед. Лише кілька з 32-х команд-учасниць відзначаються своєю слабкістю. Думаю, з другого туру піде відкритіший футбол і, відповідно, зросте результативність.

— Які прогнози на фінал?
— Хто гратиме? Думаю, до півфіналу мають дістатися Іспанія, Аргентина, Бразилія та Англія. У фінал вийдуть Аргентина та Іспанія. Хто переможе? Не знаю, але вболіватиму за іспанців.

—Запитую вас як форварда: хто стане найкращим бомбардиром турніру?
— Я б ризикнув поставити на когось із іспанців і, мабуть, на новоспеченого гравця «Барселони» Давида Вілью. Він забивний форвард, постійно налаштований на ворота суперників. До того ж, Іспанія повинна дійти до фіналу, тож зіграє максимум зустрічей, що, в свою чергу, збільшує шанси когось із іспанських форвардів на перемогу в суперечці снайперів.

— Як вам збірна Греції? Після матчу з Кореєю не виникали думки, що кому ж ми програли?
— Виникали. Для мене греки — це найслабкіша, поки що, збірна. Прикро, що замість нас на мундіалі виступають елліни.

— Вам не вдалося зіграти на ЧС, і це не дивно, зате ви брали участь у молодіжному ЧС-1989. Які спогади залишилися?
— Стільки часу минуло... Згадується, перш за все, поєдинок проти збірної Нігерії в 1/4 фіналу. Ми вели в рахунку 4:0, але за півгодини до завершення основного часу примудрилися пропустити чотири голи. А потім ще й програли в серії пенальті і залишили турнір ні з чим.

— Якби не поразка від Нігерії, стали б переможцем ЧС?
— У фіналі грали б точно, адже в півфіналі зустрілися б з американцями. Коли б їх обіграли, у фіналі зійшлися б з португальцями, яких ми рік до того перемогли на чемпіонаті Європи — 3:1.

— Найкращим бомбардиром того ЧС став Олег Саленко. Скільки м'ячів на вашому рахунку?
— Один. На груповому етапі я вийшов на заміну в матчі з Коста-Рікою і забив переможний м'яч.

— Був у вашому житті й юніорський ЧС-1987, де ви разом із радянською командою святкували успіх. Пам'ятаєте шлях до перемоги?
— У групі зіграли з нігерійцями внічию, обіграли Мексику — 6:0 (7:0. — Прим, авт.) і Болівію — 4:2. У чвертьфіналі перемогли французів — 3:2, у півфіналі здолали Кот-д'Івуар — 5:1. А в фіналі знову зустрілися з нігерійцями і схилили шальки терезів на наш бік у серії пенальті.

— Хто грав у основі збірноі?
— Юрій Мороз, Юрій Никифоров, Сергій Беженар, Сергій Арутюнян, Юрій Мокрицький, Мірджалол Касимов.

—Беженар розповідав, що за перемогу на ЧС гравцям дали по 800 рублів — непогані гроші за тих часів. Пам'ятаєте, що придбали на них?
-Ні.

Дехто пив і грав краще

— Після розпаду СРСР вас часом не кликали до збірної Росії?
— Ні. Після Ростова я переїхав одразу до Києва, а відтак продовжив виступи в Україні.

— Як потрапили до «Динамо»?
— Були пропозиції від московських команд ЦСКА та «Динамо». Однак Михайло Михайлович Коман, відомий у минулому футболіст «Динамо», приїжджав у Ростов мене переглядати і наполегливо кликав до Києва. Я погодився, адже за раз убивав двох зайців — переходив до сильнішої команди й вирішував проблему з армією.

— Закріпитися в Києві завадила висока конкуренція?
— Звісно. Було складно пробитися до числа кращих одинадцяти, коли, окрім ветеранів Михайличенка та Протасова, зростали Олег Саленко та Сергій Юран. Я майже три роки провів у дублі. У завершальному чемпіонаті СРСР став з'являтися у складі першої команди, після чого прийняв пропозицію від «Шахтаря» і переїхав до Донецька.

— Ходили розмови, що вас вигнали з «Динамо» за порушення режиму. Частка правди в цьому велика?
—Ну як сказати? Не те, щоб конкретно через порушення режиму... Були в мене й розбіжності з тренерським штабом. Отож - пропозиція, яка надійшла з Донецька від Яремченка, влаштувала і мене, і керівників «Динамо».

— Чи правду кажуть, що у Донецьку ви опинилися завдяки обміну між «Динамо» та «Шахтарем» — у Київ поїхав Ребров, у Донецьк — Матвеєв?
— Я теж про це не раз чув, однак точної відповіді на це запитання дати вам не можу. Можливо, саме так і відбулося.

— Як ви взагалі ставилися до спиртних напоїв?
— Мабуть, як і всі (сміється). Міг дозволити собі пива випити, але коли це було можна. Напередодні важливих матчів чи на зборах я не зловживав спиртним.

— Хтось із футболістів сказав сакральну фразу: є чимало гравців, котрі, якби не вживали, по м'ячу б не поціляли. Ви зустрічали таких?
— Так, але імена не називатиму. Справді, зустрічалися такі, кому алкоголь допомагав грати у футбол. Такий вже в них організм. Я вважаю, що нічого страшного в цьому немає. Ну якщо комусь це допомагає, нехай вживає і грає — аби користь приносив.

— Першого ж року в «Шахтарі» ви наколотили м'ячів аж в одинадцять разів більше, ніж за два попередні в «Динамо». Що сприяло цьому?
— На тренуваннях у Києві я забивав достатньо, але мало грав і не міг розкритися, часто виходив на заміни. А в «Шахтарі» в основному складі я з'явився з першої гри, і став одразу забивати.

— Якої думки ви про перші незалежні чемпіонати?
— Звісно, нині рівень нашого чемпіонату помітно виріс порівняно з 90-ми. Але і в перші роки незалежності рівень був більш-менш пристойний, — можливо, через те, що коли СРСР тільки-но розпався, мало хто збагнув, що до чого. Згодом, правда, гегемонія «Динамо» не викликала сумнівів і наперед було відомо, хто візьме золоті медалі, а боротьба розгорталася вже за друге та третє місця. Приємно, що нині ситуація докорінно змінилася і вже чотири команди, як мінімум, вийшли на високий рівень. Наразі кожен виїзд для «Динамо» та «Шахтаря» дається непросто, суперники викладються, аби відібрати очки у грандів вітчизняного футболу. Якщо за десятибальною шкалою виставити чемпіонату СРСР десятку, то чемпіонату України можна поставити приблизно сімку.

— У сезоні-1993/94 «Шахтар» фінішував другим. Чи могли донеччани обійти «Динамо»?
— Могли. У другому колі вдома ми мінімально перемогли киян і майже наздогнали динамівців у турнірній таблиці. Однак уже в наступному турі зазнали поразки від «Кривбасу», і долю чемпіонства було вирішено за кілька турів до фінішу.

На Сабо зла не тримаю

— 1995-го ви залишили «Шахтар». Кажуть, у вас не склалися стосунки з тренером «гірників» Сальковим?
—Не те щоб не склалися, але спільної мови ми не знайшли. Тоді в «Шахтарі» дещо незрозуміла ситуація склалася. Пішов із команди головний тренер Яремченко, який і запросив мене, Леонова і Ателькіна до Кременчука.

— І ви разом підняли «Кремінь» з низин, адже «Кремінь» після першого кола перебував у зоні вильоту, після чого видав небувалу, як для себе, серію перемог?
— Валерій Іванович Яремченко підібрав хороший колектив, що й стало запорукою успіху «Кременя». Він, у підсумку, піднявся на дев'яте місце, навіть «Шахтар» обігнав. А якщо створити умовно таблицю другого кола — «Кремінь» за його підсумками був би другим.

— «Кремінь»  міг обіграти «Карпати» — 6:1, а потім поступитися «Чорноморцю» — 1:6. Або ж з «Прикарпаттям» зіграти 4:2, 2:5. Метаморфози, однак...
— «Кремінь» вважався домашньою командою, і якщо мені не зраджує пам'ять, ми вдома у другому колі не програли жодного матчу, звівши унічию лише одну гру. Команда грала у веселий футбол. Якщо ми забивали один-два м'ячі, суперник розсипався і ми доводили справу до розгрому.

— З грошима у «Кременя» проблем не було?
— У порівнянні з «Шахтарем» у Кременчуку платили мало. Ми, наприклад, жили в простенькому готелі. Умов для утримання хорошої команди не було. Зате в місті нас на руках носили. На домашні матчі завжди збирався повний стадіон. Нас все влаштовувало і грали ми не заради грошей.

— У «Шахтар» повернулися з приходом Яремченка?
— Так. У Кременчуку ми пограли півроку. Яремченко повернувся до Донецька і всіх нас покликав до «Шахтаря».

— Сезон 1996/97 став найкращим у вашій кар'єрі. З ким боролися за звання найкращого бомбардира?
— Із Сергієм Ребровим. На його рахунку було 20 м'ячів, у мене на один більше. Той рік став найкращим у моїй кар'єрі. Крім звання найкращого снайпера, я, разом із «Шахтарем», виграв Кубок України.

— Чим нагородили за звання найкращого бомбардира?
— Золотою бутсою. Тривалий час вона стояла в мене вдома. Недавно я віддав її до клубного музею «Шахтаря».

— Як пояснити той факт, що найкращий бомбардир чемпіонату не отримав виклику до збірної України?
— Одверто кажучи, я не знаю, що сказати. Скільки я грав у «Шахтарі», мене жодного разу не викликали до лав збірної, окрім випадку, коли запросив Базилевич. Утім, через травму на зборах я достроково залишив розташування національної команди. Сабо на мене не звертав уваги.

— Ви казали, що не тримаєте зла на Сабо. Чомусь у це не віриться...
— Я вважаю, якщо мене не викликали тренери збірної, то на те були причини. Або ж я грав не так, як треба. Ніяких образ на Сабо. У той час в збірній грали Шевченко з Ребровим, і, напевне, Сабо вважав, що вони кращі за мене.

— Чому в єврокубках тієї пори «Шахтарю» не вдавалося проходити посередні команди типу «Цюриха» та «Роди»?
—Бракувало міжнародного досвіду. Ми відносно мало грали з серйозними командами й відчувалося хвилювання в єврокубкових поєдинках. Суперники справді були не найсильнішими, нині такі команди «Шахтар» легко долає, а тоді у нас виникали проблеми з проходженням того ж «Цюриха» та «Роди».

Пощастило, що з «Вердером» не грав

— Найкращим досягненням «гірників» є вихід до 1/8 фіналу Кубка кубків, де шлях «Шахтаря» перетнула «Віченца». Цей виступ можна вважати вдалим?
— Безумовно. «Шахтар» перебував у хорошому функціональному стані, пройшов два етапи та спіткнувся на пристойній для себе стадії через суперника, в основі якого грали Амброзині, Коко, Амброзетті, Луїзо. Могли б впоратися з «Віченцою», якби серйозно не помилялися в домашній грі. Вже на її перших хвилинах «Віченца» відкрила рахунок. Ми втратили впевненість у власних силах і в підсумку поступилися — 1:3. В Італії грали впевненіше — відкрили рахунок першими, могли забивати ще, однак... пропустили, а потім і програли — 1:2.

— Геннадій Зубов розповідав, що в перерві матчу з «Віченцею» гравці «Шахтаря» зайшли в роздягальню і побачили перед собою накритий стіл з фруктами, тортами, тістечками. На радощах всі почали їсти, за що потім перепало від Яремченка.
— Пригадую. Для нас це було вперше, тож і вирішили відразу спробувати на смак тістечка. А Яремченко наголосив: треба було лише після гри.

— Перед «Віченцею» донеччани пройшли «Боавішту». Сергій Ковальов розповідав, що перемогти в Португалії вдалося завдяки прослуховуванню вперше гімну «Славься, родной «Шахтер».
— Саме так. Гімн добряче надихнув на гру, ми вийшли зарядженими й перемогли «Боавішту» на їхньому лолі — 3:2.

— Не жалкуєте, що вам не вдалося «дожити» рік до дебютного виступу «Шахтаря» в груповому етапі Ліги чемпіонів?
— Звісно, жалкую, але що вже вдієш. Все залежало від мене. На той момент я почав втрачати місце в основному складі й вирішив за краще залишити команду, ніж гріти лавку запасних.

— Через підвищену конкуренцію пішли з «Шахтаря»?
— Я вже не відповідав його рівню. Мені виповнилося 29, я хотів ще грати й прийняв пропозицію запорізького «Металурга».

— Чим вам запам'яталися півтора роки в Запоріжжі?
— Мені довелося попрацювати з прекрасним тренером, наставником нинішньої збірної України Мироном Маркевичем, який, до речі, мене й запросив до «Металурга». На жаль, у Запоріжжі мене переслідували травми, і багато матчів за «козаків» я не відіграв. Лише чотири м'ячі забив.

— Хто покликав у донецький «Металург»?
— Семен Альтман. Хочу сказати, що після невдалого періоду в Запоріжжі, я досить пристойно відіграв за «Металург», навіть здобув з ним бронзові медалі першості України.

— Утім, кількість проведених матчів за «Металург» у вас невелика.
— Та все ж я забив шість м'ячів і допоміг команді стати третьою.

— У сумному матчі Кубка УЄФА з «Вердером» у Бремені вам пощастило сидіти на лавці, а не отримувати приниження на полі. Воістину буває приємно не вийти на поле?
—На лавці я не сидів. До Бремена полетів, але в заявку на матч не потрапив. Тоді я засмутився, однак, коли прозвучав фінальний свисток, чого приховувати, полегшено зітхнув. Хоча був засмучений: кому приємно, коли твоя команда програє з таким рахунком!? Настрій у хлопців був жахливий, у літаку панувала тиша.

—Рішення завершити футбольну кар'єру далося складно?
—Авжеж. Усе життя грав у футбол, аж раптом прийшов час, коли треба прощатися з улюбленою грою. Я ще міг пограти рік у «Металурзі», в мене був чинний контракт, але через проблеми зі спиною вирішив повісити бутси на цвях. І перейшов на роботу до селекційної служби «Шахтаря».

Бишовець — найоригінальніший

— Якби залишилися записи ваших матчів, який би переглянули в першу чергу? За «Шахтар»?
— Не лише. Було чимало хороших матчів, які я б залюбки переглянув. Думаю, першими до рук взяв би поєдинки з «Дніпром» у фіналах Кубка України, коли ми двічі здобували заповітний трофей. Також подивився б поєдинки з київським «Динамо».

— Перед яким матчем у житті нервувалися найбільше?
— У чемпіонаті України серйозних матчів не відбувалося, окрім зустрічей з «Динамо». Напевне, в фінальних поєдинках на Кубок та в єврокубкових матчах.

— За що вам найчастіше діставалося від тренерів?
—Кожен повинен займатися своєю справою на футбольному полі. Якщо я як нападник не виконував свою роботу, тобто не забивав м'ячів у одній, другій, третій зустрічах, то, зрозуміло, тренер був незадоволений.

—Найдивніший коуч у вашій ігровій кар'єрі?
— (Сміється) Скоріше за все — Бишовець!

— Чому?
— Полюбляв він різні експерименти, незбагненні для футболістів. Міг поставити центрального нападника в центр оборони або гравців флангами поміняти. Підхід до футболу в нього особливий, любив цитатами висловлюватися.

— Чи могли б ви себе проявити не на позиції нападника?
— Чому б і ні? Я достатньо пограв на позиції піднападника, атакувального гравця. У півзахисті ліворуч доводилося грати. Крайнього півоборонця, до речі, я грав у київському «Динамо». Мабуть, лише на позиції оборонця себе не уявляю.

— Чи була в футбольному житті пропозиція, яку було б варто прийняти, але ви відмовилися?
— Коли грав у «Шахтарі», навіть не задумувався про те, щоб кудись піти. Мене все влаштовувало. Можливо, і були якісь пропозиції, але до мене вони не доходили. У молоді роки, я вже казав, міг перейти до московських команд.

— А варіант із «Хапоелем» із Тель-Авіва насправді був?
— Чутки ходили, але я тоді травмований був, і варіант сам по собі відпав.

— На скільки відсотків ви реалізували свій потенціал?
— Можливо, трохи більше половини. Так уже сталося, що мене переслідували травми і до кінця я не зумів розкритися у футболі. Та й кар'єру закінчив відносно рано, в 32 роки.

— Якби була можливість повернути час назад, що ви б змінили в своїй кар'єрі?
— Змінив би своє професійне ставлення до футболу.

— Тобто менше б пива пили?
— Не тільки (всміхається). Я більше б відпочивав, беріг би власне здоров'я.

Михайло РЄЗНІК, газета «Український футбол»