КУЧЕРЕНКО: «Ми виходимо в прем'єр-лігу, і я нікуди не йду»

Одним із найкращих (якщо не найкращим) гравцем першої ліги весняної частини змагань став півоборонець атакувального плану «Кримтеплиці» Сергій Кучеренко. Саме з ним ми й вирішили познайомити читачів.

Бажання, не сумісні з футболом, — геть!

—Сергію, судячи з того, що займатися популярною грою ви розпочали в ДЮСШ «Чорноморця», саме Одеса — ваше рідне місто?
—Так, але народився я в Кіровограді, де мій батько грав за місцеву «Зірку», й лише два роки потому ми переїхали до Одеси.

—Ваш батько після завершення кар'єри гравця став футбольним тренером. Це він загітував вас займатися грою мільйонів?
—Ні, конкретно він мені не говорив, мовляв, Сергію, йди на зелене поле. Усе почалося набагато раніше. Коли мій батько був футболістом, я постійно їздив з ним на всі матчі та тренування і відтак плавно підійшов до самостійних занять футболом. А десь років у тринадцять батько почав тренувати мене в ДЮСШ при клубі «Чорноморець».

—Ну й як, легше синові тренера стати хорошим гравцем? Адже батько й підказати десь може, й позаурочно попрацювати зі своїм чадом...
—З цієї точки зору, безумовно. Постійно під наглядом. Бажання, не сумісні з футболом, знищуються, не народившись...

—А хтось із тих, хто тренувався разом з вами, досяг чогось на професійному рівні?
—Детально я за кар'єрою хлопців не слідкував, але точно знаю, що Дмитро Євстафієв грає нині в харківському «Геліосі». Про інших не знаю.

—Уболівали за «Чорноморець»?
— Звісно! А за кого ж іще?

—Враховуючи вашу нинішню результативність, захоплювалися, мабуть, грою Гусейнова, який тоді був лідером атаки одеситів?
—Не вгадали! На відміну від більшості мені найбільше подобався Дмитро Парфенов. Та й, взагалі, в середині 90-х команду прикрашали такі імена: Гусейнов, Суслов, Букель, Жабченко...

—Першим вашим професійним клубом став МФК «Миколаїв», котрий на той час перебував серед лідерів першої ліги. Пам'ятаєте свій дебют у професійному футболі?
—Так, це був матч проти алчевської «Сталі» в сезоні-2002/2003. Я вийшов на заміну хвилин на 20 (Насправді — на 13. Рахунок тоді був нічийним, але через три хвилини після виходу Кучеренка миколаївці вийшли вперед і в результаті перемогли. Щоправда, наш герой безпосередньої участі в голевій атаці не брав. — Прим. авт.).

—Нормально зіграли?
—Та начебто непогано. Принаймні грубо не помилявся (сміється). До того ж, хвилювався сильно. Перший матч все-таки. Після цього поєдинку я почав регулярно виходити на заміну.

— А з батьком перед грою не спілкувалися? Якісь настанови перед дебютом він вам давав?
—Я ж не знав, що мене випустять на заміну. Все сталося несподівано. Я був у заявці на гру, а вже в другому таймі тренер мені сказав: «Перевдягайся».

—Потім ви опинилися в команді другої ліги «Олімпія» (Південноукраїнськ)...
—Так, аби надати мені більше ігрової практики, тренер вирішив віддати мене в оренду.

—Де ви й забили свій перший гол майже рідній команді «Чорноморець»-2. Той поєдинок «Олімпія» програла з розгромним рахунком 2:6. Чого було більше — радості від забитого гола чи суму від поразки?
—Відповідно до хронології подій. Я зробив рахунок 2:4 і було ще півгодини, аби відігратися — тому, зрозуміло, я радів. Але коли одесити «вкотили» нам ще два м'ячі, то стало зовсім сумно.

—З друзями відзначали перший «професійний гол»?
—Та який там перший гол? 2:6 програли. Усе минуло непоміченим.

У Хмельницьку опинився завдяки знайомим

—Наступною зупинкою у вашій кар'єрі стало Хмельницьке «Динамо»...
—Це нині команда так називається. Спочатку вона іменувалася «Красилів-Оболонь» і йшла на виліт. Перед нами поставили завдання зберегти прописку в першій лізі. Ми його виконали й лише потім, після завершення чемпіонату, красилівську команду об'єднали з «Поділлям» з обласного центру.

Довідка «УФ»: Воно й не дивно, що команда залишилась у першій лізі, адже за неї грали такі досвідчені футболісти, як Олег Рипан (воротар вищолігового «Прикарпаття»), Максим Боровков (лідер чернігівської «Десни»), Андрій Будник (майже вся кар'єра в Хмельницькому), Андрій Бобко (кіпер МФК «Миколаїв»). Розбавлено цей досвід було молодими талантами. Як-от Олександр Воловик (центральний захисник донецького «Металурга»). На лаві запасних сидів нинішній воротар київської «Оболоні» Андрій Товт. П'ять голів у тому сезоні забив теперішній голеадор ФК «Львів» Олександр Мандзюк, а 17 матчів відіграв Павло Худзик (теж ФК «Львів»). Найкращим бомбардиром команди був Владислав Коробкін (11 м'ячів), котрий і досі не скидає обертів у чернівецькій «Буковині» (на сьогодні 12 забитих м'ячів). Половину матчів сезону відіграв один із кращих у нинішній алчевській «Сталі» Антон Муховиков, а Нгаха Коллінз, котрий пізніше проявить себе у луганській «Зорі», сидів у глухому запасі.

—А як ви опинилися у Хмельницькому?
—Можна сказати, по блату (сміється). Там був на той час тренером Микола Іванович Мандриченко, а завдяки знайомим я потрапив до нього у команду.

—З фінансуванням нормально все було?
—Більше того... Усе було стабільно і з зарплатами, і з преміальними, але не з грою. Наступний після об'єднання сезон ми провели невдало, але потім команду прийняв мій батько і вже сезон-2005/2006 ми завершили на сьомому місці.

—Як вам дався переїзд з Півдня України на Захід?
—Важкувато. Й мова спілкування інша, й менталітет... Втім, це стосується лише якихось побутових речей. Усі процеси, котрі відбувалися в команді, були мені зрозумілими й не вимагали часу на адаптацію. Тим більше, що потім підтягнулися хлопці, яких я знав раніше по Одесі. Наприклад, той же Ігор Покаринін (останнім професійним клубом в Україні була чернігівська «Десна». — Прим. авт.).

—У команді було кілька ветеранів, котрі, порівняно з вами, молодими, були «зубрами». (Окрім вищеназваних можна згадати Миколу Зуєнка, відомого своїми виступами за луганську «Зорю». До того ж, півтора року Микола грав за київське «Динамо». — Прим. авт.). Як відбувалося спілкування між поколіннями?
—Усе було дуже лояльно. Ніхто нікого не змушував шкарпетки прати чи робити щось подібне. М'ячі на тренування принести? Так це норма!

—А з кимось із тієї команди спілкуєтеся?
—Звичайно! З Максимом Боровковим, наприклад. Ми ж з ним потім і в «Десні» грали. З Юрою Нікітенком (багато пограв за тернопільську «Ниву», останнім клубом була чернігівська «Десна». — Прим, авт.) спілкуємося. Та з багатьма!

—Упродовж двох сезонів ви стали спочатку другим бомбардиром команди,  а потім першим. У вищу лігу не кликали?
—Кликали. Спочатку я поїхав у «Кривбас», коли в ньому тренером був Косевич, але місцевих медиків не влаштував стан мого здоров'я. Це було взимку. А влітку Косевич очолив луганську «Зорю» і теж кликав до себе, але мій батько якраз став тренером чернігівської «Десни». Тому довго я не думав. До того ж, фінансове становище клубу було стабільним, ставилися певні завдання на сезон...

—Принагідно хотілося б запитати, а ніколи на вас косо не дивилися, згадуючи вашого батька. Мовляв, він вас в основу ставить, протежує тощо...
—Ні! Жодного разу. Розумієте, якби я був дерев'яним, погано грав, а він би мене ставив, то це одна річ. А коли я постійно забиваю, серйозно і професійно ставлюся до справи, то за що мене критикувати? Тим більше, у разі невдач найбільше перепадало саме мені (Смыэться).

Матч проти «Десни» — одна з найяскравіших згадок

—Той сезон для чернігівської «Десни»  став,  з одного боку, приємним, а з іншого — не дуже. Четверте місце команди нівелювалося так званою «справою Савченка».

Довідка «УФ»: Президент команди Олексій Савченко заявив: «Десна» почала провалюватися в липні 2008 року. З чим це пов'язано? З тим, що я підписав договір чесної гри. Я наразі єдиний президент, який не платить суддям. Я знайшов спосіб вилучити гроші з обороту в Кучеренка (колишній тренер «Десни», батько нашого героя), тому «Десна» почала програвати гру за грою. Грала не «Десна», а мої «бабки» і мої амбіції. Коли я перестав давати гроші, ми отримали той результат, на який заслуговують ці футболісти».

- Як у команді сприйняли цей виступ президента?
—Ніхто нічого не зрозумів. Про що йшлося, навіщо говорилося..? Той чемпіонат ми розпочали, справді, невдало, але ми самі в тому винні  — після четвертого місця десь розслабилися. Всі були шоковані від слів президента.

—А завдання на сезон ставилися?
—Нам сказали якомога краще відіграти перше коло, а з весни, виходячи з наявної позиції, будуть ставити завдання. Але потім стався цей скандал і вже було не до футболу.

—Для вас «справа Савченка» була вдвічі ближчою, адже одним із фігурантів у ній був ваш батько, тодішній тренер «Десни». Обговорювали в сімейному колі ці події?
—Спочатку трішки поговорили про це, але, як я вже й казав, ніхто нічого не зрозумів у цій ситуації. Все відбувалося там зверху, а до нас доходила лише інформація зі ЗМІ. Тому ми вирішили ніяк не реагувати. Якщо людина виправдовується, отже, вона у чомусь винна. Батько спостерігав за всім мовчки.

—До речі, а чим нині займається ваш батько?
—Він працює в Узбекистані директором академії футбольного клубу «Машал».

—Залишити Чернігів вирішили через цей скандал?
—Частково так. Просто він став каталізатором того, що Савченко від «Десни» відмовився (чи його «відмовили»), фінансування припинилося, ніяких завдань перед командою не ставилося. Який був сенс залишатися? Я підійшов до керівництва клубу, мені сказали, що команди не буде, і я забрав документи.

- Після цього ви опинилися у «Таврії». Чому не вдалося закріпитися в команді?
—Навіть не знаю. Начебто все було нормально, але на рівні агентів щось не вийшло домовитися.

—А з Пучковим встигли поспілкуватися?
—Так, але ці розмови були суто робочими. Загалом у складі кримчан я пробув днів зо двадцять, а потім вирушив до Калінінграда.

—Чому ж не залишилися в «Балтиці»?
—По-перше, я приїхав туди аж у лютому, а більшість тренерів хоче, щоб гравець пройшов з командою кілька зборів. Я ж злітав з ними лише на останній збір. До того ж, був у статусі легіонера. Довелося повертатися в Україну. Саме тоді мені зателефонував Олександр Модестович (Васильєв, президент «Кримтеплиці». — Прим. авт.). Я дуже зрадів з цього приводу, бо що Крим, що Одеса — клімат схожий. Почувався майже як удома.

—Одним із найнапруженіших поєдинків для «Кримтеплиці» в тому сезоні став матч у Чернігові проти вашого колишнього клубу «Десни»...
—Справді, матч був дуже напружений! Я тоді, окрім забитого гола, ще й голеву передачу віддав. Ми перемогли — 3:2. До того ж, перед матчем у місцевій газеті мене визнали найкращим футболістом Чернігова останніх двох років, а коли мене міняли, майже весь стадіон аплодував. Одна з найприємніших згадок у моєму футбольному житті.

—Перед початком нинішнього чемпіонату керівництво клубу ставило якісь завдання?
—Завдання було закінчити коло в першій п'ятірці. Ми його, як ви знаєте, не виконали. Але з приходом Севидова команда пройшла хороші збори, тренер розставив усіх по своїх місцях, психологічний клімат поліпшився й команда почала давати результат. Хоча люди залишилися майже ті самі.

—Виходячи з цього, завдання, відкоригувалися?
—Наразі перед нами стоїть завдання перемагати в кожній грі, а далі побачимо.

—А який матч у весняній частині змагань був найважчим?
—Останній, з «Волинню». Перед грою у нас кілька людей захворіло, кілька вийшли на поле відразу після хвороби, гравця у нас вилучили, та ще й я пенальті не забив. Коротше кажучи, повний букет (сміється). Добре, що добре закінчилося.

—Вам нині двадцять шість років. Не замислюєтеся над тим, щоб пограти у прем'єр-лізі?
—Звісно, думаю. Якісь розмови ведуться, але конкретики ніякої. Втім, моя мрія така: «Кримтеплиця» виходить до прем'єр-ліги й нічого змінювати не доведеться.

Олександр ОЗІРНИЙ, газета «Український футбол»