ГОНЧАРОВ: «Може, й до Ігор у Лондоні «доживу»

Кожен жест представника клубу «Біола» на помості та блиск в очах, коли розповідає про гімнастику, видають безмірну любов до своєї професії. Валерій переконаний: навіть якщо олімпійський Пекін не подарує йому медалі, сам виступ на помості, на якому він «живе» вже 25 років, - ось справжнє щастя.

- Чим відрізнялася підготовка до Пекіна від підготовки до попередніх Олімпійських ігор?
- У технічному аспекті – нічим. Але при цьому морально готуватися до Пекіна складніше. Раніше до Олімпіади готувалася команда, а тепер команди як такої немає. До Ігор готуємося разом з Олександром Воробйовим, який в Пекіні виступатиме на кільцях. А інші... Хтось зі «збірників» поїхав відпочивати, хтось «сидить» на зборі, але в повну силу не працює. Командного духу, відчуття єдності немає. А якраз цього не вистачає.

- Можливо, саме командного духу не вистачило хлопцям на торішньому чемпіонаті світу для того, щоб увійти до дванадцяти найкращих (українська команда посіла 13 місце) і вибороти командну олімпійську ліцензію?
- Потрібно було більше працювати і менше шкодувати себе. Коли на тренуваннях безпомилково виконуєш комбінації, а на змаганнях не можеш цього повторити, значить, існує проблема зі стабільністю. А нестабільність свідчить про недопрацювання. Наявні були проблеми з технікою. Це також недопрацювання на тренуваннях. Про що думали хлопці, виходячи на поміст, я не знаю – просто не можу залізти до них у мізки й подивитися, хто понад усе прагнув перемоги, а кому не дуже й хотілося... Можу відповідати лише за себе – свою справу я зробив.

- У Пекіні ви змагатиметеся на своїх улюблених приладах – брусах та перекладині...
- У моїх програмах якихось технічних «родзинок» не буде. Зрештою, сьогодні гімнасти виконують майже однаковий набір елементів. При цьому складність моїх програм є такою, що дозволить поборотися за нагороди: на брусах коефіцієнт складності – 6,9, а на перекладині, якщо зумію пробитися до фіналу, підвищу складність з 6,9 до 7,1. В Афінах у моїй комбінації була дуже складна зв’язка, якої ніхто з суперників не міг повторити, принаймні на змаганнях не наважувався. Та навіть я не завжди стабільно виконував ті елементи. Тому всі так чекали – зроблю чи ні. Я безпомилково все виконав і став чемпіоном. Після Афін за кілька років суперники засвоїли цю зв’язку – сенсацією вона вже не буде. Моя нова програма також «нафарширована» багатьма складними елементами, але виокремити щось одне я не можу.

- А чим підкорятимуть суддів суперники?
- Суперники всі – наче на підбір. Ворогу не побажаєш. Боротьба на «моїх» приладах буде в Пекіні більш ніж жорсткою. Тон задаватимуть китайці, які всім так подобаються на брусах, але не віддадуть свого й росіяни, американці, німці, японці, іспанці... Серед суперників на брусах справжня легенда – словен Мітя Петковшек – «шкільний» гімнаст, який усе виконує «чистенько». Але його ефектним програмам, як на мене, не вистачає складних елементів. Чи припиняться колись перегони за складністю? Навряд чи наступного олімпійського циклу гімнасти спрощуватимуть програми. Гадаю, складних новинок шукатимуть доти, доки існуватиме сама гімнастика.

- У рідних стінах судді надаватимуть китайцям бонуси у вигляді надбавок в оцінках?
- Не думаю. Це ж Олімпійські ігри, і байдуже, де вони відбуваються. Нас судитимуть за рівнем майстерності, а не за належністю до певної країни.

- Які спогади навіюють командне «срібло» сіднейської Олімпіади та особиста нагорода в Афінах?
- «Срібло» Сіднея – певне здивування. Ми з хлопцями змогли застрибнути так високо! І припустити не могли, що обійдемо багатьох фаворитів, зокрема Росію, США та Японію, і програємо чемпіонам, китайцям, не так уже й багато – близько півтора бала.
В Афінах, в умовах несамовитої конкуренції, передбачати, що привезеш додому медаль, було просто безглуздо. Але я відчував, що готовий, і що просто так від п’єдесталу не відступлюся. Афінська медаль – найбільш вистраждана. Напрацьована на тлі безкінечних травм, щоразу зціплених зубів, постійного переступання через себе. Після виголошення оцінки кожного з конкурентів, хто виступав після мене, настрій підвищувався в геометричній прогресії – на кілька тисячних менше поставили одному, потім мізером поступився мені інший, ще інший засвідчив, що без медалі я не залишуся... А потім було дивно й приємно, коли на вулиці почали впізнавати.

- Афінської Олімпіади для вас могло і не бути. Після Ігор у Сіднеї ви вирішили зробити кар’єру у найвідомішому цирку – дю Солей...
- Це було самостійне і свідоме рішення. Я боявся, що не впораюсь з новими навантаженнями, не зумію засвоїти нових – складніших елементів, створити конкурентоспроможну програму на наступний цикл. Тому вирішив запропонувати свою кандидатуру в цирк – імениті спортсмени там користуються популярністю. Але роботи як такої там не вийшло: рік я тренувався, а до виступів справа так і не дійшла. Навчатися в цирку було справжньою насолодою – співи, танці, акторська майстерність. Окрім того, я займався тією ж гімнастикою, що й два десятки років мого життя.

- Що ж за рік до Ігор в Афінах привело вас назад у гімнастику?
- Ностальгія. Хотілося знову повернутися до «кухні» великого спорту. На роботі, навіть у тому ж цирку, де виступи не для суддів, а для публіки – все чинно й статечно, нікому нічого не доводиш. І так не вистачало того перцю! Я сам покинув гімнастику, і сам повернувся до гімнастичної зали. Я повернувся на тих умовах, що мені ніхто нічого не обіцяє – ні місця у збірній, ні особливої підтримки. Мені потрібно було доводити всім і вся, що я ще можу підготувати сильну програму і перемагати з нею. Усі ті роки без гімнастики я був у курсі гімнастичних подій. Стежив за всіма новинками, і те, що бачив, викликало неприємні відчуття – все це яскраве і драйвове відбувалося за моєї відсутності... Після Афін знову була чорна смуга: два роки виявились витраченими надарма – травми не давали мені спокою. Те, що я виступатиму в Пекіні, вже велика перемога.

- Під час підготовки до Олімпіади тренер забороняв бігати на побачення до Ірини Яроцької?
- Ні (сміється), ну що він мені скаже, я ж уже доросла та самостійна людина. Тим паче, що дисципліну я не порушував – результати від цього не страждали. Іра – призерка чемпіонату світу з гімнастики і знає ціну кожній медалі. Вона – моя найпалкіша прихильниця. На жаль, підтримувати мене в Пекіні не буде – у неї в Україні багато роботи. Можливо, вона коментуватиме змагання гімнастів на телеканалі.

- Що буде після Пекіна?
- Знову прийду до гімнастичної зали. І залишатимуся там стільки, на скільки вистачить сил. Можливо, й до Лондона «доживу».

Олена САДОВНИК

Високий Замок