ДЬОМІН: «Самовіддача «за Богдановим» була винятковою»

Капітан «Сокола» початку 80-х Анатолій Дьомін був одним із улюблених гравців нашої публіки. Проте мало хто знає, що 33 роки тому Анатолій Єгоров «вирахував» його в... Комі АРСР, де виходець із Підмосков'я піднімав статистику на відкритому льоду міста Ухта.

— Все так і було, — підтверджує Анатолій Миколайович. — Знаний захисник «Динамо» (Київ) 60-х Віктор Іванович Мосягін, який асистував головному тренеру, порадив мою скромну кандидатуру Єгорову. Оглядини відбулися на весняному турнірі на приз газети «Советский спорт». Дякуючи наставнику «Нефтяника» Володимиру Миколайовичу Єлізарову (до речі, свого часу він був у ЦБЧА партнером легендарного Тарасова), я пройшов в другій лізі непогану школу.

— Але про «бронзу» в складі «Сокола» ви тоді думали?
— Жартуєте? В моїй попередній кар'єрі одне третє місце було, але мова про юніорський «Союз» у формі воскресенського «Хіміка». А в Києві рівень виявився принципово іншим, особливо коли повернулися до вищої ліги. Приїхавши із Заполяр'я, відчув це відразу.

— Чому ж «зірки розташувалися» для вас саме наприкінці сезону-84/85?
— Майже щосезону команда оновлювалася, та й Анатолій Васильович Богданов ліпив цей ансамбль поступово від кінця 70-х. Мрія про призове місце була найкращою мотивацією для виняткової самовіддачі. Згуртований колектив відчув шанс і поборовся за нього на всі сто. А ще один фактор — Юрій Шундров. Такий голкіпер вартий більше за півкоманди.

— Тоді в наших журналістських колах побутувала теза, що голова Укрпрофради Віталій Сологуб ледь не щодня телефонував Богданову: «Як справи, Толю? Що потрібно хлопцям?»
— За «щодня» не поручуся, але турботу ми відчували. Це, повірте, була не дріб'язкова опіка, а курс на створення професіональної системи, коли перемоги та преміальні були наслідком виснажливих тренувань. Затишна база в Пуща-Водиці слугувала справжньою домівкою. Безумовно, й вимоги ставилися відповідні! Не забули моїх партнерів по ланці — Євген Шастін, Микола Наріманов, оборона — Сергій Горбушин, Валерій Сидоров? Ми знали, для кого й за кого граємо. Сім тисяч глядачів у Палаці спорту, телетрансляції. Народ не обдуриш.

— Коли стали тренером, вірили, що й з корінних юних хокеїстів можна виховати. класних майстрів? Як-не-як, а більшість «бронзової» компанії складали недавні росіяни...
— А хто, крім вузького кола спеціалістів, знав Овчинникова, Земченка, Доніку, Синькова, Татаринова, Ширяєва, коли вони приїхали в Україну? Отже, реально розкрилися саме тут. Не вправі говорити, що ось він я, стількох виховав, адже понад п'ять років працював з молоддю в швейцарському кантоні Санкт-Галлена. Але в СДЮШОР «Сокола» ми всі були налаштовані довести: в Києві будуть свої чемпіони. Отже, мені дорого те, що малюками в моїй групі займалися Селіверстов, Матерухін, Шафаренко, Побєдоносцев. Така саме ставка робиться сьогодні в «Соколі-2 », де допомагаю Сергію Лубніну. Пафос тут ні до чого, але «Почесна грамота Верховної Ради УРСР» за рік 1985-й, — зберігає ціну понині.


Євген КАРЕЛЬСЬКИЙ, «Спортивна газета»