МАКУЦ: «Українці поїдуть до Пекіна по медалі»

Інтерв'ю шефа олімпійської місії в Пекіні Ніни Уманець щодо підтримки проведення Олімпійських ігор у Пекіні викликало підвищений інтерес не лише в спортивних функціонерів та спортсменів, які нині готуються до відповідальних стартів, а й колишніх атлетів, які прославляли свою державу на міжнародній арені, зокрема, й на Олімпійських іграх. Крім того, деякі з них через комуно-радянське керівництво, яке бойкотувало ігри 84 в Лос-Анджелесі, не змогли продемонструвати свої найкращі результати саме на олімпійському турнірі. Першим співрозмовником кореспондента «Спортивної газети» став олімпійський чемпіон 1980 року зі спортивної гімнастики Богдан Макуц.

Від бойкоту Москви-80 і Лос-Анджелеса-84 програли всі

— Хотів би висловити свою думку стосовно того, що нині відбувається з естафетою олімпійського вогню та подіями навколо китайської провінції Тібет, демонстрації протесту та їх придушення з боку китайської влади. Як на мене, ця проблема виникла не кілька тижнів тому, а триває понад п'ятдесят років. Вона прокинулася лише через велику увагу до Олімпійських ігор у Пекіні. Завдяки такому масовому олімпійському заходу можна привернути увагу світової громадськості й до тибетської проблеми, — бере слово Богдан Володимирович. — Дійсно, проблема існує. Однак її треба вирішувати китайській владі. Можливо, згодом тут також визнають свої помилки. Як це свого часу зробив Радянський Союз, вивівши свої війська з Афганістану. Саме цей конфлікт став причиною бойкоту московської Олімпіади-80 політиками США та їхніх партнерів. Вважаю, що Олімпійські ігри повинні сприяти миру на нашій планеті, а не використовуватися для політичного протистояння.

— Пане Богдане; вам також не поталанило побувати на Олімпіаді-84. Тоді радянських спортсменів використала комуністична влада СРСР...
— Після того, як Центральний комітет КПРС прийняв рішення про бойкот Олімпійських ігор у Лос-Анджелесі, в мене відразу виник самовільний протест. Тоді я був саме комсоргом збірної Радянського Союзу зі спортивної гімнастики. Цю сумну для нас новину нам повідомили в спортивному залі. Я саме виконував вправу на перекладині. Знявши накладки, повідомив тренеру, що я закінчую. Він відразу й не второпав про що я веду мову. Мовляв, переходь на інший снаряд. «Ні, я завершую займатися гімнастикою і спортом взагалі». Потім своє рішення повідомив і головному тренеру збірної СРСР. Мене послали відпочити кілька днів. Та я вже наступного дня підтвердив своє рішення про дострокове завершення гімнастичної кар'єри. Адже я бачив безперспективність нашої неучасті в Іграх-84. Звичайно, якогось відкритого протесту не було з мого боку, але всі розуміли, що це моя відповідь на комуністичний дурисвіт радянської влади. Подібне невдоволення свого часу висловила й Ніна Уманець. Однак нас було одиниці. Й відкрито боротися проти державної машини було б нерозумно з нашого боку.
Тоді також було чимало способів стерти людину в «табірну пиляку». І, читаючи розповідь Ніни Уманець у «Спортивній газеті», я лише тепер дізнався, що все-таки комуно-радянська номенклатура побувала на Олімпіаді в Лос-Анджелесі. Це мене дуже обурило!

— Тоді радянська пропаганда трубила на весь світ, що господарі не гарантують безпеки радянським атлетам. Мовляв, цілі терористичні організації вже розробили детальний план по знищенню нашої команди...
— Після мюнхенської Олімпіади-72, коли не змогли захистити команду Ізраїлю (тоді були жертви), всі зрозуміли, що потрібний спеціальний захист олімпійців, олімпійських арен та олімпійського селища. І цьому американці приділили чимало уваги. Нині діє ціла система щодо безпеки Олімпійських ігор. А тоді це була просто помста брежневської кліки за бойкот США московської Олімпіади. Тоді ніхто не виграв. Лише програли спортсмени, які не потрапили на Ігри до Москви та Лос-Анджелеса.

Треба постійно мріяти про перемогу

—Нині до старту пекінської Олімпіади-2008 залишилося кілька місяців. У розпалі підготовка до цих важливих стартів. Незважаючи на нашу бідність, держава все-таки виділила чималі кошти на підготовку вітчизняних атлетів. Однак останнім часом дедалі активніше почало звучати в зарубіжних ЗМІ про можливість бойкоту олімпійського турніру в Китаї. Яка ваша думка з цього приводу?
— Як на мене, тут мова не лише про значні кошти, які витрачаються на підготовку до Олімпійських ігор. У першу чергу треба думати про людей. Адже непродуманим вчинком ми можемо поламати не лише спортивні, а й людські долі наших олімпійців. Адже в багатьох це може бути єдиним шансом виступити на олімпійському форумі. Як це свого часу було в мене. Напередодні московської Олімпіади-80 я травмувався. У мене була травма шийного хряща. Вердикт лікарів — три місяці перебування в лікарні. А потім уже буде йти конкретна розмова про мою подальшу долю в спорті. Я дуже хотів виступити на Іграх у Москві. Тому порушив лікарські заборони, втік зі шпиталю. Самотужки тренувався. І знову пробився до збірної СРСР, виступив на Олімпіаді і став олімпійським чемпіоном. Ще кілька століть тому з настанням Олімпійських ігор передбачалося призупиняти різноманітні війни і конфлікти. А сьогодні все навпаки. Дехто прагне використати і олімпійський вогонь, і самі Ігри для своїх політичних цілей. Адже сьогоднішній олімпійський рух, спорт приносять більше дивідендів своїм країнам, ніж найвпливовіші політики. Наведу лише один приклад. Радянська збірна зі спортивної гімнастики вирушила в турне по Латинській Америці з показовими виступами. Чергова зупинка в Перу. Нас попросили виступити перед керівництвом цієї країни. У палаці спорту, який розрахований лише на 15000 місць, сиділо лише півтори сотні державних чиновників, політиків, депутатів на чолі з президентом. Виступали в жахливих умовах упродовж півтори години. У залі грязно, важко дихати, гімнастичні снаряди вже давно повинні бути на звалищі металу. Величезна люстра над помостом постійно гойдалася і було таке відчуття,  що вона ось-ось впаде. Однак ми з честю вийшли з цієї ситуації. Наші виступи завершилися посеред ночі. Наступного дня нас попросили дати ще один сеанс для всіх бажаючих. Тепер ми вже виступали при переповнених трибунах. На президентському банкеті найщасливішою людиною був ... радянський посол. Він сміявся і плакав, кожного цілував і пив за нас. «Хлопці і дівчата, — кричав він. — Ви заслуговуєте на ордени. Адже саме завдяки вашому приїзду і вдалому виступу нам удалося укласти і підписати кілька важливих угод, про які ми не могли домовитися упродовж десяти років. А тут упродовж одного вечора ситуація різко змінилася». Тоді ми були горді за себе, свою державу, наш спорт. І тому те, що сьогодні відбувається і в Азії, і в мусульманському світі, і на Балканах, і на Кавказі, ми повинні через олімпійський рух, естафети олімпійського вогню, Олімпійські ігри, і взагалі через спорт об'єднати людей. Адже саме спорт покликаний зміцнювати дружбу між великими і малими народами. Прості люди не хочуть ні воєн, ні конфліктів. На цих конфліктах прагнуть нажитися політики.

— Які ваші побажання нашим атлетам, які нині готуються до Пекіна-2008?
— Щоб вони не хвилювалися. Адже наша політична еліта розумна, виважена й толерантна. Вона прийме правильне рішення. Кажуть, що китайці планують здобути максимум медалей. Не звертайте уваги на те, що в китайців кращі тренери і спортивні споруди. Спорт є спорт. Як кажуть, м'яч завжди круглий і зрізається з ноги. Тож можна влучити і в «дев'ятку, і в «шістку», і в «молоко». Подібне відбувається і в інших видах спорту. Головне — наполегливо готуватися, враховувати всі нюанси і бути не на дві, а на три голови сильнішими. І, звичайно, постійно мріяти про перемогу. Адже в тебе є родина, друзі і вся країна, які сподіваються на твій успіх. То ти повинен їм за це віддячити олімпійською медаллю. Ми сприймемо нагороду будь-якого ґатунку. Адже поки що не все ладиться і в державі, і в політиці, і в спорті.

На одному снаряді надійну зміну не підготуєш

— Богдане Володимировичу, ви, мабуть, маєте на увазі дитячо-юнацький спорт?
— Дуже велика проблема в дитячо-юнацькому спорті. В Україні відсутні спортивні бази, стадіони, спортивні зали, ігрові майданчики, басейни, на яких повинна готуватися найближча зміна для національних  команд із різних видів спорту. Лише напередодні  важливих міжнародних стартів дозволяють придбати для збірної сучасне обладнання, інвентар та екіпіровку. Хіба це вихід із ситуації!? Візьміть ту ж спортивну гімнастику. Наша збірна входить до світової еліти, але ми маємо на всю країну лише два-три комплекти сучасних снарядів. За три місяці до старту пекінської Олімпіади-2008 збірна України ще не має тих снарядів, на яких виступатиме на олімпійському турнірі.

— А ще зали, тренерські кадри?
— їх також треба підтримати. Якщо ми не підтримаємо тренерів, то вже через кілька місяців нікому буде готувати найближчий резерв не лише для збірної, а й навіть займатися з дітьми. Адже тренер, обладнання і діти — це основа будь-якого виду спорту. Коли я займався гімнастикою, то в нашому львівському залі було 27 чоловічих тренерів. І всі вони виїхали у пошуках кращої долі. Крім того, до них приєдналася і половина жіночих тренерів, їх треба обов'язково повернути на Батьківщину! А для цього держава повинна забезпечити їх інфраструктурою та фінансами.


Микола МОТОРНИЙ, «Спортивна газета»