ЗВ'ЯГИНЦЕВ: «Завжди був з м'ячем»

Віктор Зв'ягинцев — унікальна людина. Він був надійним не лише на футбольному майданчику, а й у повсякденному житті. Чесний, відвертий, справедливий. Кажуть, що Зв'ягинцева побоювалися не лише суперники, а навіть партнери. Віктор уперто відстоював свою точку зору навіть перед Валерієм Лобановським. Відвертий характер інколи впливав на подальшу долю футболіста. Однак Віктор Олександрович про це ніколи не жалкував. Коли зателефонував Зв'ягинцеву, аби домовитися про інтерв'ю, він одразу ж почав жартувати. Мовляв, тобі вже Трошкін таке про мене наговорив, що мені й додати нічого. На що я відповів: «Та нічого особливого. Хіба що розповів, як вас «напівживого» заносили до літака після вимушеної посадки в одному з південноамериканських аеропортів».

— Дійсно, й таке було, — взяв слово Віктор Зв'ягинцев. — А що б ви робили, якби в повітрі лайнер «обстрілювали» сотні блискавок, і, здавалося, що наступна влучить прямо у твоє крісло. Та хіба лише я боюся літати. Той же Трошкін після того, як загорівся двигун, побоюється літати. Так само і Йожеф Сабо.

— Вікторе Олександровичу, серед багатьох видів спорту ви обрали саме футбол?..
— На той час у нашому регіоні футбол був настільки популярним, що про інший вид спорту не варто було й мріяти. І це при тому, що тоді у Донецьку не було справжніх футбольних майданчиків. Тож використовували різноманітні вигони, майдани, галявинки. А воротами слугували дві каменюки, цеглини або наші портфелі. І грали поки не стемніє. Нас ніхто не організовував. Усе робили самостійно. Як на мене, саме завдяки нашій самостійності з нашого покоління й вийшло чимало чудових футболістів — Ананченко, Трошкін, Дудинський, Чанов, Дегтярьов. Усіх одразу й не назву. Це були хлопці 1940-1951 років народження. Саме ця плеяда футболістів потім і становила основу післявоєнного донецького «Шахтаря». Правда, тоді донецький клуб ще не був серед фаворитів вітчизняного футболу. Та коли двічі поспіль програли у фіналі московському «Спартаку», про нашу команду почали відгукуватися з повагою. А сотні юних донецьких хлопчаків мріяли про помаранчеву футболку улюбленої команди. Найзаповітнішою мрією було потрапити хоча б до дублюючого складу «Шахтаря». Ні про які там динамівські, торпедівські чи спартаківські команди й не думали. Нашими кумирами були хлопці з шахтарського клубу.

— Після вуличного футболу треба було вже обирати справжню спортивну школу. Якій віддав перевагу Вітя Зв'ягинцев?
— У Донецьку існувало три футбольних «університети» — дитячо-спортивна школа «Локомотив», спортшкола при міськвно та футбольна школа при команді майстрів «Шахтар». Я довго вагався. Адже було якось боязко запропонувати свої послуги шахтарській футбольній команді. Гадав, що не підійду. Думав, куди там мені, тринадцятирічному хлопчаку. Однак старші хлопці рекомендували спробувати свої сили саме в дитячій команді «Шахтар». У квітні 1964 року прийшов на стадіон «Шахтар». Тоді тренером був Сапронов Валентин Григорович. Він саме завершив футбольну кар'єру. Я одразу сподобався тренеру. Адже був фізично здоровим, спритним, витривалим, стрибучим. Часто пригадую своє перше тренування. На воротах стояв В'ячеслав Чанов. Пробив сильно — м'яч опинився у сітці воріт. Коли пробігав повз Чанова, той крикнув: «Хлопчику, ти не бий так сильно, бо рукам боляче». Упродовж трьох з половиною років пройшов чудову футбольну школу. І в неповних сімнадцять став основним гравцем дублюючого складу «Шахтаря». Прогресував досить швидко. Олег Олександрович Ошенков, який виховав не один десяток футболістів у Києві та Донецьку, поставив мене на місце центрального захисника. А починав грати у «дублі» з відомими майстрами — Сальковим, Головком. Відчуваючи надійний тил, з кожним матчем почувався впевненіше. Незабаром викликали до юнацької збірної Радянського Союзу. Після цього став повноправним членом команди «Шахтар» (Донецьк). Мене перевели зі ставки «стажера» (60 карбованців) на «солідну» ставку в 130 карбованців. До цього отримував півтора карбованця, коли грав на першості СРСР серед юнаків. Це були наші добові. За місяць додали ще 20 карбованців.

— Батьки вплинули на вашу подальшу футбольну долю?
— Вони були задоволені, що я займаюся улюбленою справою. Крім того, батько грав за заводську команду. Скільки себе пам'ятаю, завжди був з м'ячем. Носив м'ячика навіть до дитячого садочка. А м'ячів у мене вистачало, бо мої дядьки й тітки постійно дарували мені їх. Завдяки цьому я постійно грав у командах старших хлопців, бо в мене був справжній м'яч. І я прагнув не поступатися їм у кожному єдиноборстві. Хоч деякі хлопці були на п'ять-сім років старші за мене.

— Кажуть, на одному з уроків літератури ви передбачили свою долю...
— У десятому класі писали твір на вільну тему. Я написав, що хочу грати за футбольну команду «Шахтар» і збірну Радянського Союзу, успішно виступати на міжнародній арені. Хотів одружитися з гімнасткою. У нашій школі було п'ять десятих класів. Учитель Іван Максимович зачитував мою роботу в кожному класі. Тож про мої плани знала вся школа.

— Мабуть, передбачили й свій дебютний матч за основний склад донецького «Шахтаря»?
— Звичайно, цього передбачити я не міг. А ось свій дебютний поєдинок за улюблений донецький «Шахтар» пам'ятаю. Це сталося 1970 року. Тоді донецьку команду тренував Юрій Миколайович Войнов. Під час тренувального збору напередодні чемпіонату у товариських матчах він почав ставити мене до стартового складу. Мене награвали в «основі». Мій перший офіційний старт у вищій лізі відбувся в Баку проти... московського ЦСКА. Засніжена Москва виявилася не готовою до змагань. Ми програли — 0:2. На жаль, гірники не змогли нічого протиставити зіркам радянського футболу Кашгачному, Афоніну, Копейкіну, Федотову, Дударенку, які становили основу збірної СРСР.

— Чимало ваших земляків-футболістів згодом опинялися в одному з армійських клубів. Подібна доля не оминула й Віктора Зв'ягинцева?
— Треба було йти служити до війська. Два роки мене переслідували працівники військкомату. Я переховувався. Потім амбіції зіграли — молодий, здоровий чоловік й уникає армійської служби. І я вирушив до Києва в місцевий спортивний клуб армії. Футбольну команду тренував тоді Микола Олексійович Маношин. Попросився до нього відслужити строкову службу. Прийшов до рідного військкомату другого січня 1971 року. Саме якогось хлопця проводжали. Його наречена плаче, батьки нервують. А перед цим мені повідомили, що закінчились військові квитки. Беру цього хлопця за руку й до військового комісара. За кілька хвилин переписали квиток на моє прізвище. Усі залишились задоволеними.

Микола МОТОРНИЙ, «Спортивна газета»