«Моя мрія – бути співачкою чи актрисою»

Хто на світі найсильніша? Відповідь на це запитання дасть Олімпіада-2008 в Пекіні, до якої Ірина Мерлені готується з особливим завзяттям.

- Свою поразку на чемпіонаті світу не хочу виправдовувати, - Ірина Мерлені почала розмову з аналізу свого виступу на чемпіонаті світу, що не так давно завершився в Азербайджані. – Японка Чіхару Ічо, моя одвічна суперниця, надзвичайно сильна й талановита. Сьогодні вона об’єктивно найсильніша. Після народження дитини (готуючись стати мамою, я не тренувалась півтора року) вийти на попередній рівень майстерності надто складно. Я вже встигла забути, як «варитися» у тій «каші» – у мене не було елементарного досвіду. До того ж незадовго до чемпіонату світу примудрилася захворіти. За таких умов друге місце – це наче перемога. Все, що робиться, – на краще: ця поразка стимулює мене до роботи над собою, щоб на Олімпіаді стати вже першою.

- У чому сила японської візаві?
- Сьогодні вона психічно сильніша за інших. Її не зламаєш – за будь-яких обставин вона йде до кінця. Я ж була невпевненою, надмірно хвилювалась, довго не могла зібратися. У Чіхару такого ніколи не буває. Чи не планую попрацювати зі спортивним психологом? Ні, я знаю себе достатньо добре. Моя невпевненість пояснюється відсутністю стартів – до чемпіонату взяла участь лише в одному міжнародному турнірі у Польщі. А коли пройду повноцінний «курс» підготовки, вибити з колії, перемогти мене буде дуже важко.

- Чого навчила вас ця поразка?
- Що ні за яких обставин не слід порушувати режим. Загалом, до тренувань я ставлюсь дуже відповідально. Однак півтора місяця я не бачила сина, тож сам тренер наполягав, щоб поїхала додому. Дорогою до Хмельницького я й застудилась. Ще один урок - ініціативу слід брати у свої руки, а не чекати на помилку суперниць.

- Чи є у вас улюблений технічний прийом?
- У мене широкий арсенал прийомів, однак, попри все, полюбляю «смикати» суперниць за голову із подальшим забіганням. Часто використовую також «млин» та «вертушку». Якого прийому найбільше бояться суперниці? Гадаю, не стільки якогось конкретного прийому, як мого бойового настрою.

- Після Олімпіади ви казали, що будь-яке місце, крім першого, - це наче кінець світу…
- Я виграла всі можливі змагання і хотіла на переможній ноті завершити спортивну кар’єру, піти зі спорту чемпіонкою. Але скільки не зарікалась піти і не повертатися, нічого не можу з собою вдіяти: любов до боротьби надто сильна… У 25 важко боротися так само, як у 18. Як було раніше: тренування – це святе. Можна було забути поїсти чи поспати, бути хворим чи травмованим, але на тренуванні відпрацювати на всі сто. Тепер палке завзяття дещо згасло – все ж насичення перемогами та втома від спорту даються взнаки. Колись я заплющувала очі й занурювалась у боротьбу з єдиним бажанням – перемогти попри все. Сьогодні я кажу, що мені байдуже, виграю я чи програю. Головне – виходити на килим і щоразу відчувати азарт боротьби.

- Які у вас стосунки з подругами по команді?
- Надзвичайно теплі. Приємно, що у борцівській збірній немає ворожнечі, як це буває в інших командах. Якщо хтось і не виявляє надмірної симпатії до опонентки, то все одно виказує до неї повагу.

- Як вдається суміщати заняття спортом з обов’язками мами?
- Це майже неможливо. Після чемпіонату світу я два тижні сама доглядала дитину. Це забирає всі сили! Дитина не дає ні хвилинки спокою. Артуру 9,5 місяця, і він дуже енергійна та непосидюча дитина. За годину встигає «замучити» і маму з татом, і бабусю з дідусем, і тітку з дядьком. Син полюбляє гратися моїми медалями. Я би хотіла, щоб він став спортсменом, але не борцем, а футболістом, адже лише у футболі найяскравіша реклама і «крутяться» великі гроші. Але це ще коли буде... Поки що всі думки – про свою боротьбу. Тому під час підготовки до Ігор до дитини доводиться їздити на вихідні. Інший час віддаю спорту. Сина у цей час доглядає моя мама та нянечки.
Чоловік у минулому також був борцем, а сьогодні займається бізнесом. Він – мій тил, намагається знайти можливість, щоб якнайдовше бути поруч зі мною, підтримує і вірить у мене. Я щаслива дружина. На зборах та змаганнях довго сумувати за чоловіком не доводиться: він завжди знайде час, щоб приїхати до мене. Цього року їздив зі мною на всі змагання.

- Що входить до ваших обов’язків дружини?
- Майже всю домашню роботу роблю сама. Деколи чоловік допомагає прибрати квартиру чи помити посуд. А кухня – моя територія. Коли у мене є вільний час, навіть одержую задоволення від «чаклування» над плитою. Завжди можу пригостити смачними налисниками, картоплею з м’ясом чи різноманітними салатиками.

- Чи подобається вам публічне життя?
- Звичайно. Завжди хочеться, щоб тебе пам’ятали, говорили й писали лише хороше, часто показували по телебаченню, запрошували на прийоми. Мінуси спортивної слави – коли журналісти говорять про тебе не так, як хотілось би, деколи перекручуючи твої ж слова. Попри те, образ на журналістів не тримаю. Більшість з них дуже добре ставиться до мене. Щоправда, постійно плутаються у моїх титулах – пишуть, що я триразова олімпійська чемпіонка. Їхні слова – та Богу б у вуха (сміється. – Авт.).

- Ви об’їздили всю Земну кулю. В якій країні вам найкомфортніше?
- В Україні. Де б я не була, скільки б часу не їздила світом, мій дім – Україна. Навіть у найшикарніших та найцікавіших країнах світу мені швидко набридає, і я починаю сумувати за домівкою. Подорожувати ж найкраще до США – це унікальна країна контрастів, яка ніколи не повторюється. Скільки б я туди не приїздила, мене вражають височезні хмарочоси та гігантські 30-метрові секвої. У Каліфорнії з музею можна вийти відразу до океану – це так незвично! Також полюбляю подорожі до Болгарії. А в аспекті організації змагань найгостиннішими є азербайджанці.

- Яка ваша «неспортивна» мрія?
- Бути співачкою чи актрисою. Навіть вже пробувала співати – у передачі «Суботній вечір» на Першому національному. Хотілось після завершення спортивної кар’єри знайти себе на сцені.

Олена САДОВНИК

Високий замок