ТКАЧЕНКО: «Запрошуємо найсильніших»

Завтра виїзним матчем зі Швецією українські баскетболістки розпочнуть додатковий відбірковий турнір за єдину вакансію до фінальної стадії чемпіонату Європи-2007. Третьою учасницею нашої групи є команда Словаччини. Переможниці трьох міні-турнірів далі розіграють у заключній «пульці» путівку до Італії.

Минула неділя була звичним робочим днем, адже до старту — лічені години. Позаду — кілька зборів, спаринги з Ізраїлем, Литвою та Польщею. Головний тренер нашої збірної, олімпійська чемпіонка Марина Ткаченко не втрачає оптимізму:

— За великим рахунком, усі дев'ять команд-претенденток здатні переграти одна одну, й аутсайдерів годі шукати. Основною метою було підготуватися самим. На завершальному етапі ми зупинилися на 13 кандидатурах. їхні кондиції попервах здалися такими різними, що ми з моєю помічницею Людмилою Поливодою схопилися за голову. Проте поступово, насамперед завдяки бажанню дівчат упіймати цей єдиний шанс, ситуація значно поліпшилася.

— Вас не турбує, що за весь серпень ви здобули тільки дві перемоги проти п'яти програшів?
— Контрольні ігри — це лише привід для узагальнень. Звичайно, «мінус 20» від литовок при тому, що їхня гра була далекою від звичних стандартів, мене стривожили. Полячки, навпаки, постали у Вільнюсі бойовитими. Потужна задня лінія — типовий зразок того, з чим моїм підопічним доведеться зіткнутися найближчими тижнями. Ще коли ми тричі приймали ізраїльтянок, я наголошувала на хронічному дефіциті турнірів і товариських поєдинків. Безумовно, дуже добре, що додалися Олександра Горбунова, Олена Жержерунова, Ірина Бірюк (Мащенко), але відновити звичні зв'язки в ланках — справа не одного заняття.

— А ось ізраїльський тренер Елі Рабі казав мені, що Україна сподобалася йому саме командністю...
— По-перше, його збірна відчутно оновила лави (надалі за неї не гратимуть досвідчені Тамар Маоз, Ширі ІІІарон, Талі Ной. — Прим. авт.). Тому їм нелегко діяти «на досвіді» проти нас. По-друге, наші баскетболістки прагнули якнайкраще себе зарекомендувати, скучивши за грою; І все ж це не був остаточний продукт. Втомившись, ми третій поєдинок програли. Та я маю на увазі трохи інше. За згаданим моїм колегою епітетом  «командність» мусить ховатися звичка позитивно й поважно ставитися одна до одної незалежно від часу, проведеного на майданчику. Всіх їх розглядаю як гідних майстринь, і всім даю шанс. Те, що говорив Елі, десь і приємно, але компліменти нам доречніші «після того».

— Чи маєте якісь передчуття — календар, замкненість простору, психологію?
— Облиште, звичайний календар! Ви впевнені, що вигідніше спершу грати проти словачок на їхньому майданчику? Знаєте, можна, умовно кажучи, програти очок 15-18, й спробуй  надолужити на замовлення, щоб отримати кращий очний баланс. Та, безумовно, на програш ніхто не ставить. Обмеженість простору — цього трохи є, адже ми більше тренуємося, ніж спарингуємо. Нічого не вдієш: з одного боку — фінансовий чинник, з іншого — наша команда мало востребувана в Європі, її запрошують або давні знайомі, як-от литовці, або той, хто сам ні на що велике не претендує. Тут усе просто: пропустив бодай фінал одного циклу, привіт — тебе призабули. Дівчата рвуться туди, і повинні зіграти на межі можливого. Це й є наш психологічний фон. Навіть не знаю, чи маємо альтернативу? Коли пробиватися, як не тепер? Негативний підсумок став би для мене як тренера повним розчаруванням. Це аж ніяк не передчуття, а реальна оцінка вартості своєї праці, праці гравців.

— Але життя зрештою триває. Ми ж постійно їздимо «молодіжкою» на основну «Європу», отож звідти повинно йти поповнення?
— Повинно — згодна. Та ба, в свої 19 вони вже настільки розумні, що себе вважають зрілими майстрами, які грають за вищим розрядом. Ну були ви на фіналах континенту серед ровесниць, чи це — привід для заспокоєння? Я була на чемпіонаті світу — хто про це згадує, тим часом для мене подія в кар'єрі. І п'яте місце збірної СРСР розглядала як невдачу, оскільки мета завжди була — медаль. Веду до того, що в нашій дорослій команді люди навіть скромніші за звичками. Своїх запитую: що треба ще, аби ми гідно «відстрілялися» цього вересня? Була б я гравцем, то підлогу гризла б. Вірю, що й для них назад не існує дороги.

— Отже, претензій до підопічних Марина Ткаченко не відчуває?
— Наш принцип — запрошувати найсильніших на цей період — ніхто не скасовував. Але доводити свої претензії треба було на кожному тренуванні. Проблема в тім, що як тільки зростала інтенсивність, люди, даруйте, «сипалися» — болячки, побоювання розбудити старі травми тощо. Жодним чином не хочу протиставляти із більш звичними для них графіками  в клубах, однак проблема існувала. Разом ми її якось долали. І коли я бачу, що Олена Огородникова (Крикуненко) свідомо «качає масу», аби зуміти поштовхатися під щитами, то людина готує себе до нештатних ситуацій, приміром, до гри «п'ятим номером». Розумію, що фанатизм за наказом — не спрацює, та й гравцям я не спонсор із чековою книжкою. Просто апелюю до аксіоми, що саме збірна — дзеркало виду спорту і їхніх талантів також.

Євген КАРЕЛЬСЬКИЙ, «Спортивна газета»