Сергей САВЕЛИЙ: «Я — патриот своей страны»

У середу, 7 жовтня, гостем редакції інтернет-порталу Sport.ua став відомий український спортивний коментатор, заслужений журналіст України Сергій Савелій. До Вашої уваги — остання частина інтерв'ю. Попередні дві — тут і тут.

— Чи транслюватимуть футзал на «Першому національному»?
— Свого часу у нас була усна домовленість: вони знімають майже всі матчі чемпіонату України з футзалу. Ми робили огляди, вони були щовівторка у новинах. Футзал цікавий в тому плані, що це динамічно. Для показу на телебаченні це сприятливий вид спорту. Але інколи грають у таких залах, які не пристосовані до якісної трансляції: освітлення не вистачає, люксів. Зараз, мені здається, треба 1000 лк, щоб була гарна картинка, особливо для кольорового телебачення. Раніше 400, 600 лк вважали нормальним. А для кольорового телебачення — 1000 люксів. Не всі зали до цього підходять. Зараз кожен клуб хоче мати хоч якісь гроші, щоб телебачення купувало права на трансляції. Принаймні наше, державне, телебачення не може дозволити собі купувати ліцензії.

— Федерація вам допомагала купити трансляції біатлону?
— Це вже казки дідуся Панаса. Хай не ображається пан Бринзак. Хіба що «Перша приватна броварня», яка є спонсором багатьох трансляцій. Але цих спонсорських коштів вистачає хоча б на те, щоб заплатити за сигнал. Раніше година сигналу була десь 1000 швейцарських франків. А придбати ліцензію... Добре, що ми постійні транслятори, тому Міжнародний союз біатлоністів і Європейська мовна спілка йдуть нам назустріч. Якщо ми зараз впораємося з платежами за минулий рік, то на «Першому національному» буде транслюватися біатлон.

— Скільки коштують права на трансляцію біатлону?
— Це, напевно, не таємниця, але я не знаю, скільки вони зараз коштують. Раніше це було в межах 50-60 тисяч доларів за сезон. Чому біатлон став таким популярним? Завдяки телебаченню. А чому телебачення практично в усіх країнах показувало його? Тому що Міжнародний союз біатлоністів продавав права телевізійним структурам, наприклад, тій же Європейській мовній спілці, яка має право на трансляцію на всю Європу, члени спілки мають певні пільги. Вони давали дешевше, але щоб це було популярніше. Тому біатлон і набув такої популярності, коли телебачення стало рушієм прогресу популярності.

— Є борги за попередній сезон біатлону?
— У каналу є борги перед Європейською мовною спілкою за біатлон, Євробачення, можливо, ще щось.

— Пан Бродський казав, що він домовився з каналом безкоштовно надати права на трансляції...
— Так, надає права. Крім того, якщо матчі будуть у Києві, то ми їх будемо знімати і транслювати своєю телевізійною технікою. Якщо матчі не в Києві, то навіть там федерація замовляє техніку, за свій кошт вони транслюють. Так, у цьому є певне сприяння. Юридично ми права завжди купуємо. Це 12 гривень: 10 гривень права і дві — податок.

— А як щодо хокею?
— Майже все було погоджено із клубом «Донбас», трансляція із Дружківки, там у них непоганий зал. Тим паче тренер там — добрий друг нашого об'єднання Анатолій Миколайович Степанищев. Ми готові були транслювати і керівництво ніби вже домовилося, але потім щось не вийшло. Бориса Вікторовича Колесникова на той час не було в Україні, а без нього нічого не вийде.

— До цього будуть повертатися?
— Напевно, будуть. Цим займається керівництво об'єднання: директор, заступник генерального директора, який є й куратором нашого спортивного об'єднання. А ми вже — виконавці. Якщо ми отримали право, то призначаємо групу: режисер, коментатор, редактор.

— Запитання від читача. З чим пов'язано зменшення кількості Ваших коментарів останнім часом?
— Як кажуть: «Молодым — везде у нас дорога, старикам — везде у нас почет». Хоч би так було. І так було б нормально.

— Запитання від читача. Чи планувалося коли-небудь так, щоб коментувати двома мовами — російською і українською? Чи це не потрібно взагалі?
— Не планувалося. Десь хтось у Facebook виклав мені, що ніби я колись коментував матч російською мовою. Я не можу такого згадати. Ми інколи робили радіопереклички на «Маяк». Можливо, тоді й був такий репортаж. Якщо матч київського «Динамо», ми сідали і включалися. Бувало, й по 20 хвилин. Принаймні у нас такого не планувалося. Але якщо це фахівець, то в нас немає табу, що треба розмовляти тільки українською мовою. У нас коментатор обов'язково говорить українською мовою, а фахівець, тренер, футболіст може говорити тією мовою, якою йому зручніше.

— Вам подобається дуетне коментування?
— Так. Можливо, не двомовні, але дуетні коментарі мені подобаються. Інколи це доповнює — коли не заважає, не налазить один на одного.

— Приклад такого успішного коментування на українському телебаченні є?
— На даний момент я не пам'ятаю, чи коментують зараз по двоє. Пригадую відкриття Олімпійських ігор, перший репортаж 1994 року з Ліллехаммера із Сергієм Лифарем. Там ми чітко домовилися, щоб договорив, а потім зробив паузу або торкнув — і інший продовжує. Інколи буває, що ти сказав, а потім думаєш, про що ще потрібно сказати. Ти вже вибудував собі схему, як розповідати — і тут колега, який сидить поруч, уже все це видав. Потім ти себе розгублено почуваєш у наступному епізоді. Але все-таки я більше за дуетне коментування «журналіст — фахівець», а не «журналіст — журналіст».

— Вам подобається рівень українських експертів, які зараз працюють на футбольних каналах?
— Я дивлюся ці програми, не слухаючи аналізу. Я дивлюся для того, щоб побачити, як забивали голи, і почути гумор, який притаманний українському народу. А так в принципі я нормально ставлюся до експертів. Більшість експертів, які там є, мене поважають, я їх поважаю. З Олегом Венглінським ми часто зустрічаємося в одному супермаркеті біля метро «Осокорки», він у тому районі, здається, живе. З Сергієм Морозовим ми в гарних стосунках. Коли він був тренером «Борисфену», ми у Борисполі на кожному матчі спілкувалися. Вони дають правильні оцінки, все нормально, але я їх не слухаю, я їх не сприймаю. Чомусь я вбив собі в голову, що найкраща спортивна програма — це прямий репортаж будь-якої події.

— Запитання від читача. Словосполучення «у карколомному стрибку» — це особисто Ви вигадали?
— Ні, це хтось говорив ще до мене. Тут немає нічого такого, щоб було б проти побудови речення. Інколи воротар стрибає, а потім в штангу або навіть в землю. Не доходить до того, але небезпека цього є. Якщо хтось вважає, що це я придумав, то я цього не запатентовував, тож кожен може сміливо використовувати.

— Ваші особисті футбольні неологізми є?
— Мені багато приписують. Інколи читаю те, що пишуть в Інтернеті, і думаю: «Я ж точно такого не говорив». Неологізмів я не пригадаю. Все, що є у нашій мові — літературній, народній. Можливо, я інколи використовував забагато народних колоритних слів, які відомі не всій глядацькій аудиторії. Українська мова багатюща ж.

— Був анекдот щодо шведського тренера Тіма Оута?
— Я цього не говорив. Я міг це сказати, тому що я вивчав німецьку і в школі, і в університеті. Але це не я говорив точно. Це було на Олімпіаді у Ліллехамері, там були саммарі. В одному з саммарі Сергій Іванович Клопов, можливо, побачивши на тренерові напис «шведська команда взяла тайм-аут», озвучив це як Тім Оут. Хоча він знає англійську мову.

— З Вами траплялися такі анекдотичні ситуації?
— У мене голос в ефірі по телебаченню раніше був дуже схожий на голос Фіми Шарпанського. Декілька хлопців у нас на роботі програвали навіть пляшки коньяку на вгадуванні коментаторів. Приходять до мене: «Ти коментував?». Я кажу: «Ні, це Фіма Шарпанський коментував». А бувало, що йому приписували те, що я коментував. Хоча в житті, коли ми говоримо, в нас голоси не схожі.
Яка в мене була ситуація? Коли ми стали незалежною Україною, всі прізвища почали переінакшувати на закінчення «-ко». Замість «Хуан Антоніо Самаранч» ми в редакції говорили «Іван Антонович Самаранченко». Дійшло до того, що під час відкриття Олімпійських ігор з Ліллехаммера я його мало не назвав «Іван Антонович Самаранченко». Ледь не вирвалося.

— Помітив хтось?
— Може, й помітили. А може, люди й не зрозуміли, що це була похибка, тому що Хуан Антоніо — Іван Антонович схоже.

— Читач пише, що колись розмовляв з Вами. Він говорив російською мовою, а Ви відповідали українською. Наскільки Ви вважаєте правильним це?
— В Україні правильно розмовляти українською із людиною, яка є українцем. Наведу приклад. Був тренер київського «Сокола» Анатолій Богданов, він говорив російською. Коли я ставив йому запитання українською мовою, він питав: «Сергей, можна я буду отвечать по-русски? Я, к сожалению, не могу говорить так красиво на украинском, как Вы». Я кажу: «Ніяких запитань».
Я всім, і молодшим своїм колегам, хто переходив на російську мову, робив зауваження. Якщо ти знаєш, що ця людина не є громадянином України, якщо вона не живе в Україні — то, звичайно, ти можеш і маєш моральне право перейти на російську мову. Я намагаюся ніколи не переходити на російську мову, якщо я розмовляю з людиною, яка все життя прожила в Україні. Не тому, що я такий супернаціоналіст. Хоча націоналіст — гарне розуміння патріотизму. Так, я — патріот своєї країни. Хоча в мене в Росії шестеро двоюрідних братів і сестер, а в Україні нас лише четверо. Звичайно, коли я приїжджаю до них, намагаюся робити так, щоб вони не забували мову батьків своїх. Батьки, хоч і прожили все життя в Росії, Киргизстані, завжди, коли я до них приїжджав, просили, щоб я розмовляв з ними українською.
Я вважаю, що це цілком етично. Якщо хтось говоритиме зі мною російською, а я українською, ми одне одного зрозуміємо.

— Запитання від читача. Я збираю відеозаписи матчів минулих років. Чи можливо якось через Вас отримати вже оцифровані записи матчів радянських часів чи перших матчів чемпіонатів України? Вони ще зберігаються, можна знайти ті архіви?
— Архів у нас є, на телебаченні є відеотека. До них можна звернутися. Але, на жаль, багато матчів було записано ще на широку плівку, яка вже, по-перше, «посипалася», а по-друге, вже не випускається така техніка, з якої можна було б переформатувати в цифру. Якщо це збереглося і є в відеотеці, це коштує немалі гроші. Особисто в мене і техніки такої немає, в нас творчий підрозділ. Я можу бути лише координатором — поцікавлюся, що є. На жаль, багато втрачено. Але є й багато рідкісних записів, які з задоволенням можна переглядати.

— У Вас є колекція матчів, які Ви коментували?
— Ні, немає. Тоді про це не думали. Дехто навіть в Інтернеті знаходить і дає мені посилання. Тоді я можу клікнути — і почути свій голос.

— Ностальгія?
— Так. Я подивився такий цікавий епізод... Юрій Калитвинцев тоді грав. Калитвинцев збирається подавати кутовий на стадіоні «Україна» — і в цей час собака вибігає і сів біля м'яча. Я кажу: «Зараз будуть вирішувати, хто подаватиме — Калитвинцев чи цей пес, який вибіг і теж претендує подавати кутовий». В житті я не запам'ятав цього, хоча такий колоритний епізод...



Спілкувалася Тетяна ЯЩУК, текстова версія — Дарія ОДАРЧЕНКО