Сергій Назаренко: "Грозному я не підійшов"

Батько та старший брат Сергія Назаренка, 26 років, теж займалися футболом. Але досягти таких успіхів, як Сергій — стати гравцем національної команди, їм не вдалося.

Ви корінний кіровоградець. Як опинилися у Дніпропетровську?

— Запросив Сергій Собецький, тренер місцевого спортінтернату. Приїхав і умовив батьків відпустити мене, чотирнадцятирічного, до чужого міста. Спочатку важко було. Навіть плакав, просився додому. Згодом звик, з’явилися друзі — Шершун, Матюхін, Ротань. Коли навчався в 11-му класі, мене кілька разів переглядав В’ячеслав Грозний, тодішній тренер ”Дніпра”. Сказав, що не підходжу йому. Довелося повертатися додому. Знову до Дніпропетровська приїхав уже після відставки Грозного.

Коли футбол приніс вам перший прибуток?

— Одразу після приїзду до Дніпропетровська. В інтернаті щомісяця платили 100 гривень. Частину цих грошей відсилав батькам.

Яка позиція на полі для вас найзручніша?

— Можу зіграти на фланзі півзахисту, але більше люблю діяти в центрі.

Вас називають майстром штрафних ударів. Багато працюєте над ними на тренуваннях?

— Так, головне у цій справі — терпіння. А коли під час гри удар не йде, прошу партнерів пробити штрафний замість мене.

Зараз ви рідше виконуєте пенальті, ніж раніше. Чому?

— Не надто вміло це роблю. Можу забити, а можу й промахнутися. Але до позначки завжди йду спокійно. Навіть надто спокійно. Ніколи не хитрую: стежу за діями голкіпера, і кут, у який битиму, обираю залежно від поведінки воротаря.

Ви — забобонна людина?

— Ні. Виходячи на поле, хрещуся. Якихось прикмет у мене немає.

Робота футболіста — постійні перельоти. Вони не втомлюють?

— Не те що втомлюють. Просто я боюся літати. Якось летіли з Кіпру, так наш боїнг падав секунди три. Словами не передати, що відчував. Серце просто завмерло. Після цього з’явився страх перед літаками.

Як його долаєте?

— Та ніяк. Коли до збірної викликають, намагаюся сісти ближче до Ротаня. Він теж літати боїться. Руслан займає місце біля вікна, а я його постійно запитую, чи все в порядку з двигуном.

Розкажіть про свою сім’ю.

— Одружений. Кохана — студентка Дніпропетровського медичного інституту. Ганна — майбутній стоматолог. Торік у нас народився син Назар. Саме так мене іменували у спортінтернаті. Ну, ще Назиком називали.

Познайомився з Анею на весіллі у Віталія Бєлікова (колишнього футболіста ”Дніпра”. — ”ГПУ”). Я тоді був боярином, вона — дружкою.

Дружина на футбол ходить?

— Постійно. Вона давно ним цікавиться, ще до знайомства зі мною. Уболіває за мене та ”Дніпро”. Коли програємо, намагається заспокоїти. Хоча інколи може й покритикувати.

Які ваші улюблені страви?

— Салат олів’є та борщ. Аня готує їх дуже смачно. Взагалі щодо їжі я невибагливий. Їм практично все, тільки ”шубу” не люблю.

Футбол часто дивитеся по телевізору?

— Матчі Ліги чемпіонів регулярно, разом з дружиною. Буває і так, що вболіваємо за різні команди. Мені особисто подобаються ”Барселона” та ”Депортиво”, а з футболістів — Зідан і Рауль.

На Кубку світу ви потрапили до заявки збірної, але не зіграли жодного матчу. Чому?

— Так тренер вирішив. Йому видніше. Невдоволення у мене було, та все це в минулому. Попереду у збірної ще багато матчів.

 1980, 16 лютого — народився у Кіровограді
1998 — почав грати за ”Дніпро”
2004 — бронзовий призер чемпіонату України
2006 — потрапив до заявки національної збірної на Кубок світу-2006

Олександр Петров, Газета по-українськи