Плюсы и минусы спортивной карьеры

«Я побачила світ і зробила своє ім’я відомим, і зараз це дає мені змогу відкривати потрібні двері» - говорить Єкатерина Серебрянська про своє спортивне минуле.

 

– Що стало стимулом для Вашого особистого вибору спортивної кар’єри?
– Стимулу як такого спершу не було. Моїм батькам просто не було на кого мене, дитину, залишати, і тому мене брали з собою у спортзал. Ось таким чином я і прийшла у спорт. 

 

– Які враження з дитинства залишилися у Вас про входження у світ спорту та виборювання в ньому місця?
– Мене у спортзал просто затягнули. Спочатку я дуже не хотіла тренуватися Світ спорту мені видавався якимось страшним і незрозумілим. Досі пам’ятаю день, коли батьки мене, чотирирічну дівчинку, у новому пальто з кролячим комірцем, притягнули до залу. Я кричала: «Не хочу! Не буду!», загалом упиралася ногами і руками. Проте згодом я зрозуміла, що цей світ мені більш-менш зрозумілий, є цікаві заняття, діти. І після цього витягнути мене з залу було неможливо

 

Що стосується виборювання, то у мене таких спогадів нема. Я робила те, що треба було робити, те, чому мене вчили, виступала на змаганнях, вчилася крок за кроком. Я не сприймала це як боротьбу з якимось зовнішніми обставинами. Це була робота над своїми помилками і поступове піднімання вгору.

 

– Чи вважаєте Ви, що спорт позбавив Вас багатьох радощів дитинства а чи навпаки – зробив його більш цінним?
– З одного боку, я не прожила тих моментів, які мають більшість нормальні дітлахів – постійні ігри, лазання у чужих садках за вишнями, – я це все пропустила, і від цього я, звичайно, щось втратила. Та з іншого боку я прожила доросле насичене емоціями, знайомствами, подіями й подорожами життя. Більшість людей так і не відбувають подібного за все своє життя.

Я побачила світ і зробила своє ім’я відомим, і зараз це дає мені змогу відкривати потрібні двері.

 

– Які плюси і мінуси професійного спорту для дитини, на Вашу думку, є найпомітнішими? З якими труднощами довелося зустрітися особисто Вам і що чи хто допомогли з ними впоратися?
– Мінуси – це те, що дитина позбувається нормальної середньої освіти (у повному обсязі) й повноцінного дитинства. Я маю на увазі постійне спілкування з однолітками, вільний час, пиріжки й тістечка врешті-решт. Окрім того, спорт – це часті травми, а відтак проблеми зі здоров’ям, особливо у майбутньому.

Позитивні моменти, звичайно, також є. Якщо спортсмен, приміром, успішний, то обов’язково «мандрує» по всьому світу, знайомиться з цікавими людьми. До речі, і професію йому потім здобути легше.

Окрім того, плюсом є якості, які має кожен хороший спортсмен: працелюбність, цілеспрямованість, сила волі й духу. І навіть, якщо людина потім не стала тренером, а перекваліфікувалася на іншого спеціаліста, то ці риси дають додаткової переваги перед іншими людьми.

І, звичайно, великим плюсом є реалізація дитячої мрії, проте це у випадку, якщо дитина мріяла про це досягнення і досягнула того, про що мріяла.

 

Труднощі є на шляху у кожного спортсмена, просто вони різні. Комусь не вистачає грошей (наприклад, на костюм для виступу), у когось – травма чи не дуже талановитий тренер. Особисто мені у вирішенні всіх труднощів допомагав мій характер і, звичайно, мама, яка була моїм тренером.

 

– Що ви вважаєте своїм найбільшим досягненням і якою була їх ціна?
– Моє найбільше спортивне досягнення – олімпійське золото Атланти. Ціна – вільний час, який я могла витратити на щось інше, у тому числі на спілкування з друзями й однолітками, моє дитинство, здоров’я і не лише.

Моє найбільше життєве досягнення – син Женя. Зараз йому вже 9 років. У бізнесі – центр гармонійного розвитку «Студія Серебрянських» та компанія «Sport&Fun» – для дітей; телепрограма «Ранкова гімнастика з Катериною Серебрянською», різнопланові тренінги, книга та ДВД з фітнес-програмами – для дорослих.

 

– Яким Ви бачите своє майбутнє – чому мрієте його присвятити?
– Наше життя має декілька секторів: сім’я, кар’єра-робота, гроші, відпочинок-мандри, хобі, здоров’я, спілкування. Для кожного з них є своя мрія, і не одна.

Якщо говорити про бізнес, то хочу створити health-корпорацію. Вона виготовлятиме продукти, які сприятимуть оздоровленню людей.

 

– Якби ви повернулися в дитинство, чи пішли б Ви у спорт знову?
– Коли я туди повернулася, тоді й буду приймати рішення.

 

– Чи наполягатимете Ви на тому, щоб Ваша діти продовжили Ваш шлях у професійному спорті?
– Ні. Він сам буде приймати рішення і робити вибір.

 

– Що є більшим випробуванням у великому спорті – фізичні навантаження чи емоційні аспекти?
– І те, й інше. Є багато прикладів, коли гімнастка, будучи у чудовій фізичній формі, на змаганні не впоралася з емоційним станом і робила помилки на елементах, які на тренуваннях виконувала з заплющеними очима. І навпаки, бувають дуже емоційно виважені, вольові спортсмени, яким просто не вистачає техніки.

 

– Які Ваші поради батькам: чи варто наполягати на спортивній кар’єрі дитини?
– По-перше, треба переконатися, що у дитини дійсно є задатки до того чи іншого виду спорту. Адже не секрет, що досить часто батьки через власні амбіції не бачать дійсності й видають бажане за дійсне.

По-друге, варто поцікавитися у самої дитини її думкою, бажаннями і прислухатися до того, що саме вона хоче.

По-третє, є певні тести, які, враховуючи фізичні/психологічні якості, визначають, чи може дитина стати спортсменом високого рівня.

 

– Як вберегти її від зазнайства внаслідок успіхів та депресії після невдач?
– Треба правильно готувати дитину до сходження на вершину, супроводжувати її на вершині й допомагати спускатися додолу.

У моєму спортивному минулому психологів біля нас не було. Особисто мені завжди допомагала мама.

Головне – у будь-якому випадку, чи то успіх, чи то невдача – не можна залишити дитину наодинці. Розмови з друзями, рідними, перебування на природі. До речі, саме у такі моменти потім і видно, коли дитину починає «заносити» на зірковість.

 

– Які нині перспективи у тих, хто обирає спортивну кар’єру в Україні?
– Ніяких і це треба розуміти. Для того щоби спортсмен досягнув висот у світовому середовищі, в нього треба вкладати гроші. В Україні грошей у спорт практично не вкладається. Спортивні заходи дуже слабко фінансуються, навіть, коли йде підготовка до Олімпійських ігор. Більш-менш нормальне фінансування розпочинається наприкінці підготовки. А щоби спортсмен себе гідно проявив, гроші у нього треба вкладати не один рік поспіль.

Тому батьки мають усвідомити: доведеться вкладати чималі кошти у свою дитину, щоби вона могла заявити про себе як гідний спортсмен.

Щодо перспектив…Дивіться, Шевченко, Клички, Серебрянська, Підкопаєва, Бубка, Борзов (може, я ще когось пропустила) – це люди, які окрім своєї кар’єри й далі продовжують заробляти більш-менш нормальні гроші. Більшість інших спортсменів веде життя, яке більше схоже на виживання.

 

– До чого потрібно готуватися спортсмену на період «життя після спорту», особливо в Україні. Що б ви порадили в цьому плані молодим людям?
– Слід розуміти, що період переходу буде дискомфортним, і тому варто готуватися до нього заздалегідь.

Спершу слід для себе визначитися: залишатися в спорті й бути тренером, чи здобувати іншу професію. Якщо спортсмен бачить себе тренером, варто отримати певні педагогічні навики й починати нове життя на тренерському попрощі.

Якщо людина не хоче займатися тренерською діяльністю, то слід шукати, що саме найближче до серця. Інколи самому досить тяжко обрати і тоді можна скористатися допомогою професійного коуча. Він допоможе вибрати ту сфері діяльності, в якій можна реалізуватися з максимальною користю для себе та оточуючих.

Більшу частину мого часу після спорту пішло на те, щоби врешті-решт визначити, де я найбільш ефективна. Зараз я можу чітко сказати, що знайшла своє місце.

 

– У спорт повинні йти ті, хто здібний до цього від природи, чи успішним може стати кожен, хто докладе максимум зусиль?
– Якщо у художню гімнастику прийде дівчинка з зайвою вагою і короткими ногами, без особливої гнучкості, то скільки б працелюбності вона не доклала, високих вершин їй не досягнути. Проте й без працелюбності при всіх надчудових фізичних даних цього не відбудеться.

 

– Чи особисто Ви мріяли про ті висоти, які досягли?
– Одного разу я побачила по тв виступ гімнасток на Олімпіаді – той день, коли Марина Лобач з Білорусії виграла золото. Тоді на питання маминої знайомої я перше відповіла, що хочу стати олімпійською чемпіонкою. Хоча тоді я не мала ані найменшого поняття, як нею можна стати, що дає цей титул і яких зусиль треба докласти, щоби його здобути.

Від того дня моє дитяче життя отримало свою дитячу мету – стати олімпійською чемпіонкою. І я досягнула того, про що мріяла у дитинстві. Тепер маю інші мрії та цілі й намагаюся їх реалізувати, крок за кроком.
 

Женский журнал Cosmo News