Український десант у Маккабі

Хайфський «Маккабі» - одинадцятиразовий чемпіон Ізраїлю. Всі десять титулів, завойовані ним за останні двадцять з гаком років, символізують зміни, що відбуваються в Ізраїлі за цей період. Досить довгий час у ньому за золоті медалі чемпіонату могли боротися лише тель-авівські клуби та ієрусалимський «Бейтар». До болю знайома картинка, чи не так?! Легенди ізраїльського футболу - Елі Охана, Ронні Розенталь, Реувен Агар гучно заявляли про себе в північному «Маккабі» і... незабаром перебиралися до табору тель-авівських одноклубників. Своїм розквітом клуб зобов'язаний вихідцям із колишнього СРСР. Коли 1990 року «Маккабі» понуро плентався на восьмому місці, йому несподівано пощастило. Менеджери, зв'язавшись з «Совінтерспортом», придбали двох заслужених майстрів спорту - Віктора Чанова та Володимира Безсонова. У тому сезоні «Маккабі» оформив «золотий» дубль, і незабаром у Хайфі з'явилися Василь Євсеєв, Іван Гецко, Сергій Кандауров, Роман Пец тощо.

Червоний прапор — атрибут «Маккабі»!

Отож у ролі відкривача «Маккабі» виявився Віктор Чанов. Після перемоги над московським ЦСКА у сезоні-1990, коли «Динамо» стало чемпіоном, до Чанова підійшов президент «Маккабі» і запропонував трирічний контракт. Чанов довго не роздумував, йому кортіло чогось незвичайного, він жадав нового повороту в своїй кар'єрі. Наступного дня після тієї розмови Чанову телефонували представники англійського «Манчестер Юнайтед». Потім було ще багато пропозицій. Запрошували прославленого воротаря в «Боруссію», «Аустрію», «Рапід» і ще в кілька французьких колективів. Але Чанов поїхав до Землі Обітованної.

«Під час першої гри з моєю участю вболівальники розгорнули п'ятиметровий прапор СРСР, співали пісні, адже були задоволені моєю появою. Незабаром почали впізнавати на вулицях, не давали проходу — містечко невелике. Побутових проблем не виникало - машиною і житлом клуб забезпечив. До мого приїзду в ізраїльському чемпіонаті виступав лише один земляк — Андрій Баль. Це вже потім наші футболісти «окупували» країну. Зокрема, в тому ж «Маккабі» з'явилися Іван Гецко, Роман Пец, Сергій Кандауров. Масовий приїзд легіонерів істотно вплинув на розвиток місцевих змагань, а це позначилося й на виступах ізраїльської збірної. Наприклад, коли я з'явився в команді, місцеві гравці могли спізнитися на тренування хвилин на п'ятнадцять-двадцять. І все їм сходило з рук. Одначе, побачивши дисциплінованість наших хлопців, ізраїльтяни почали серйозніше ставитися до таких речей»,- розповідає Віктор Чанов.

«Я вважаю, що залишив слід в Ізраїлі, — стверджує він. — До мого приїзду команда була сьомою в чемпіонаті, а фінішувала першою. До того ж, стала ще й володарем Кубка Ізраїлю. Я пропустив лише сім м'ячів (два — з пенальті). Багато зустрічей провів на «нуль». Молодь тяглася до мене, часто приходила за порадою. А з головним тренером Шломом Шарфом довгий час передзвонювалися. Саме він допоміг мені у важку хвилину, коли почалася війна в Перській затоці. Тоді всім жителям Ізраїлю видали індивідуальні протигази — боялися, що Саддам Хуссейн почне хімічні атаки. Місто бомбили кілька разів. Подалі від гріха відправив сім'ю в Грецію. Водночас, було боляче й смішно: невже «радянські» ракети Хуссейна поцілять і в нас?

Стадіон у Хайфі розташований на центральній вулиці. Часом траплялося: гуляєш, а відчуття таке, ніби ти на Хрещатику в Києві. Кожен другий — земляк. Головна розвага — Середземне море. Також ходили на концерти «наших» гастролерів — Малініна, Ротару, програму «50x50». А знаєте, який там вид спорту № 1? Ніколи не вгадаєте — їжа. Наприклад, відіграли матч. Надворі неймовірна спека. Про трапезу думаєш в останню чергу. Заходжу в автобус, а там майже вся команда хрумтить здоровенними бутербродами. До речі, дуже сміявся, коли вперше побачив, як ізраїльтяни їдять національну страву хумус — щось на зразок тертої квасолі, її накладають у широку тарілку. Кожен бере шматок хліба і черпає з миски. Облизує пальці і знову займає чергу. У цій процедурі бере участь десять чоловік.

Чим ще здивували ізраїльтяни? Коли команда грає на виїзді, в роздягальні піднімається капітан і починає прославляти Бога. Передматчева установка перетворюється на молитву. А один поєдинок проходив під час свята Ханука, коли запалюють багато свічок. Сіли в їдальні обідати. Тільки взявся за блюдо, як, за місцевим ритуалом, треба підніматися. Тільки сів, узявся за виделку, — знову підйом. Незвично.

За популярністю у них я був ледь не людиною номер один. Не міг вийти на вулицю — або непритомнів, або мене мацали за рукав: невже я справжній Чанов?! Синові постійно місцеві дарували шоколадні яйця, морозиво, іграшки. Коли я виходив на поле, на трибунах завжди вивішували червоний прапор та співали «Катюшу». А на тоталізаторі всі ставили, коли ж я перший м'яч пропущу. Пам'ятаю гру: мій «Маккабі» (Хайфа) проти «Маккабі» (Тель-Авів) на їхньому полі. Це як «Динамо» — «Спартак». Парирував два пенальті, ми виграли, стали чемпіонами. І в ізраїльських газетах з'явилися заголовки з моїм фото — «Герой Радянського Союзу».

Якось приходжу на тренування, а тренер мені: «Ні-ні. Біжи туди-то, приїде Іцхак Рабин, прем'єр-міністр Ізраїлю». І після паузи: «Мене візьмеш?» Рабин, якого згодом убили, в рамках передвиборної кампанії спеціально приїжджав зустрітися зі мною, щоб завоювати симпатії півночі країни», — резюмував Чанов.

Сто тисяч доларів за Гецка

Володимир Безсонов зробив спробу заграти в «Маккабі», однак через травму, відігравши всього чотири матчі за колектив із Хайфи, повернувся до Києва і очолив дубль «Динамо». Недовго пограв у «Маккабі» і Василь Євсеєв, через ту ж причину, що й Безсонов, — важка травма.

Взаємини Івана Гецка та футбольного клубу «Маккабі» теж не склалися. Однак з іншої причини. Футболіст частенько конфліктував із керівництвом клубу, в основному з приводу фінансових умов контракту, і не раз виявляв бажання перейти в інший ізраїльський клуб — або в «Хапоель» (Хайфа), або у «Маккабі» (Петах-Тиква), однак згоди на це не отримав. Гецко був «заморожений» силовим рішенням керівництва «Маккабі» та був змушений звернутися до арбітражу, який постановив, що український нападник має право залишити клуб і перейти в будь-яку команду, але тільки, зрозуміло, в тому випадку, якщо та виплатить Хайфі належну компенсацію. За словами президента і власника «Маккабі» Якова Шахара, сума компенсації, встановленої за продаж Гецка, дорівнювала 100 тисячам доларів.

1993 року тренер «Маккабі» Гіора Шпігель шукав в Україні якісних легіонерів і, зрештою, вибір випав на оборонця «Металіста» Романа Пеца та його молодого одноклубника, півоборонця Сергія Кандаурова. «Маккабі» тоді робив ставку на молодих, перспективних футболістів з подальшою метою фінансово вигідного перепродажу в Європу.

Уже на перших тренуваннях Сергій показав себе з найкращого боку. Однак грав він жорстко, через що у нього час від часу виникали конфлікти з футболістами. Перший свій матч у чемпіонаті він зіграв у серпні 1993-го. Із самого початку в Сергія йшла гра, він швидко адаптувався в колективі, забивав м'ячі та віддавав результативні паси. Однак часто хапав «гірчичники», крім того, він не любив критики на свою адресу і не давав щедрих інтерв'ю пресі. Уже в першому своєму сезоні він став чемпіоном Ізраїлю. 1995 року разом із «зеленими» — володар Кубка Ізраїлю, і після того, як команду залишили Беркович і Ревіво, Кандауров став провідним гравцем команди.

Сезон-1996/97 був названий «фінансовим», і склався не зовсім вдало для «зелених». На наступний сезон президент клубу Яков Шахар поставив перед тренером команди Гіорою Шпігелем завдання боротися за чемпіонство. На початку все складалося добре: «Маккабі» після першого кола йшов у лідерах. Але взимку несподівано отримав пропозицію від «Бенфіки» лідер «зелених» Кандауров. Від такої солодкої пропозиції «Маккабі» не міг відмовитись. За трансфер Кандаурова клуб отримав чимало грошей, але пожертвував результатами. Команда без свого лідера чемпіонат провалила, добре, що хоча б здобула Кубок.

Згадка Пеца про «Парму»

Роман Пец залишив по собі менший слід, провівши у Хайфі загалом три сезони (Кандауров відіграв 4,5 року). Ось що згадує Роман про ізраїльський етап свого життя:

«Мені добре запам'яталися матчі з «Пармою» в Кубку Кубків у 1/8 фіналу сезону-1993/1994. Першу гру в Хайфі я не грав через перебір карток. Спостерігаючи за поєдинком збоку, можна згадати слова Баля, що «Парма» недооцінила «Маккабі». Приїхали італійці, так би мовити, на екскурсію. Грали мляво. Мабуть, вважали: виграють — добре, ні — візьмуть своє в Італії. У підсумку «Парма» таки зуміла забити переможний м'яч на останніх хвилинах.

Матч-відповідь ми виграли, шкода лише, що не пройшли далі. Ми грали у свій футбол. Можливо, через те, що не тиснула на нас відповідальність за результат. Ніхто не дорікнув би за поразку 0:2 або 0:3, адже «Парма» у супротивниках, що не кажіть. Суперник давав нам грати, ми відіграли гол і довели матч до серії пенальті, причому Дзола в додатковий час не реалізував одинадцятиметровий. На жаль, Фортуна усміхнулася не нам.

У мене склалася думка, що в серії пенальті повинні були бити одні гравці, а вийшло так, що пробивали інші. В ізраїльтян цікавий менталітет. Якщо ти забив пенальті — ти герой. Якщо ні — нічого страшного, цапом відбувайлом не зроблять. Ото після гри ізраїльтяни не забили пенальті, і навіть слова докору їм не сказали. Можна лише уявити, до яких небес піднесли б тих футболістів, якби ми пройшли «Парму». У них скрізь політика партій така — якщо комусь щось вдалося хороше зробити, то це особисто його заслуга. Якщо невдало — ніхто не картає. Я думав, що до позначки підійдуть і Гецко, і Кандауров. Хоч як намагався Баль переконати головного тренера, нічого в нього не вийшло. Казав, що ізраїльтяни кулаком били себе в груди».

Один сезон пліч-о-пліч із Кандауровим та Пецом у стані «зелених» відіграв Василь Кардаш. До речі, цікаво, що й Кардаш згадував про чудову славу одинадцятиметрових:

«У кваліфікації ЛЧ я провів вдалий поєдинок проти «Зальцбурга». У першій зустрічі в Хайфі ми програли 1:2, я заробив пенальті й відіграв відмінно. До речі, тоді в команді мало не до бійки справа доходила за право виконувати одинадцятиметровий удар. У цій зустрічі я грав нападника. На матч-відповідь на мене приїхали дивитися скаути з Іспанії та Італії. Тренер мене поставив на позицію півоборонця, ми програли, а особисто я перегорів і не потрапив на замітку селекціонерам».

У сезоні-1994/1995 у складі «Маккабі» перебував Олег Кузнецов, однак закріпитися у команді не зумів: «Ізраїль — не футбольна країна. Мені більше згадуються сонце, пляж, а не футбол. Як з'ясувалося, «Маккабі» підписав мене під Лігу чемпіонів. А туди в матчах із австрійським «Казино» треба було ще потрапити. Вдома вели в рахунку, але за десять хвилин до завершення гри отримали два м'ячі у власні ворота. Ні в яку лігу не вийшли, і відразу до мене змінилося ставлення. Обіцяли будинок, а ми — як місяць, так і ще два жили в готелі».

1996 року «Маккабі» придбав Василя Новохацького, відомого виступами за вінницьку «Ниву» та київський ЦСКА. Але в нього теж не вийшло пробитися до «основи» хайфського клубу і, провівши всього лише дев'ять матчів, Василь залишив Землю Обітованну. Вдаліший вояж до Хайфи вдався Сергію Баланчуку, який провів три сезони в «Маккабі». Однак у ці роки «Маккабі» зірок із неба не хапав, зумівши лише взяти одного разу національний Кубок.

Після Баланчука в «Маккабі» понад десять років не було українців, аж поки у січні 2011-го трирічний контракт з цим клубом не підписав оборонець вінницької «Ниви» Андрій Пилявський. Хлопець уже встиг дебютувати в чемпіонаті Ізраїлю в домашньому матчі проти «Бней Ієгуди». Наразі «Маккабі» йде другим у турнірній таблиці, а попереду — «Хапоель» (Тель-Авів).

Михайло РЄЗНІК, газета «Український футбол»