1999-й: виступ збірної, мов кардіограма

№56 за 29 травня. «Динамо»! (Валерій ВАЛЕРКО)

«Чергове чемпіонство «Динамо» сприймається по-буденному звично, проте оптимістичні паростки справді хвилюючого завтра простежуються доволі чітко.

Запрошення в «Шахтар» Анатолія Бишовця засвідчує, що донецькому клубові вже замало віце-чемпіонських регалій і він готовий не декларувати, а вести боротьбу за титул найсильнішої команди країни. Загострення конкуренції на найвищому рівні — тільки воно й ніщо інше — може дати реальний і достоту потужний поштовх розвою вітчизняного футболу. За великим рахунком, не головне, хто виграє турнір, — важливіше, щоб суперництво існувало насправді, а не тільки в передсезонних словесних баталіях.

«Динамо» стало прикладом для «Шахтаря» — маяком, на світло котрого орієнтуються ті, хто блукає манівцями сучасного футболу. Можна зійти на п'єдестал пошани, навіть жебракуючи, щоб за рік опинитися серед турнірних аутсайдерів, або, залишити після себе «випалену землю». Й таке бувало в Україні.

«Шахтар» натомість обрав динамівську модель, подбавши про створення необхідної інфраструктури й клубної бази в широкому розумінні цього слова.

Уже не тільки «Динамо», а й гірники ведуть за собою решту. Насамперед — «Кривбас», який воліє творити по-справжньому сучасний клуб з огляду на перспективу, а не просто збирати турнірні очки, щоб потішати сяйвом медалей «батьків» міста й спонсорів, або заробити на локальному тріумфі.

Наступний сезон має підтвердити чи спростувати честолюбні плани «Металіста», «Карпат», маріупольського та запорізького «Металургів», які, на мій погляд, уже готові до штурму змагальних висот і можуть закладати підвалини сучасного клубного господарства.

Нашому футболові бракує не коштів, а незалежності. Готовності мати свою думку, своє розуміння ситуації та перспективи і вміння не тільки відстояти, а й реалізувати власні ідеї на засадах справедливості й доречності, притаманні одиницям. Якщо усвідомлять цю необхідність в елітних колективах, то з'являться необхідні кошти й виникнуть передумови для сходження на якісно вищий організаційний, а отже турнірний рівень. І в цьому прикладом також є «Динамо».

Вітаючи семиразових чемпіонів України, зичу їм насамперед появи надійних і гідних партнерів у штурмі вершин — ігрових, господарських, змагальних. Од того виграє весь український футбол».

Невеличкий коментар. Це був єдиний в історії газети номер, що вийшов на папері формату А-2. — В.Б.

№96 за 4 вересня. Григорій Суркіс. Полудень віку

«...Одеса. Початок вересня. Падали переспілі яблука. У сім'ї Суркісів — Михайла Давидовича й Рими Яківни народився син. Назвали Григорієм.

Коли йому виповнилося вісім років, сім'я з Одеси переїхала до столиці і оселилася на Нивках. Тоді часто казали, що коли хоч раз побуваєш в Одесі, ту мить запам'ятаєш на все життя.

Нічого не змінилося — ганяти м'яча можна не лише на Дерибасівській, а й на Нивках. Що він і робив. Правда, кінцевого результату не вийшло і футболістом Григорій Суркіс не став. Під час одного вуличного поєдинку травмувався. І батько сказав: «Йди вчитися. А до футболу встигнеш повернутися». Хто б тоді міг передбачити, що слова Михайла Давидовича стануть пророчими, що його син, який плакав од радості, коли перемагало «Динамо», і ще більше ридав, коли його «Динамо» програвало, за кілька десятиріч буде президентом київського суперклубу...

Літо. Йшов 1993 рік. Дозрівали яблука... «Динамо» — гордість і слава всієї України — поступово, повільно, але впевнено наближалося до краху. У це не вірилося, це не вкладалося в жодні рамки. Пізніше Григорій Михайлович скаже, що не любить терміну «революція», що йому, як законослухняному громадянину, цей вислів нагадує далеко не найкращі зразки людської діяльності. Краще вже еволюція, поступовий розвиток. Що ж, усе правильно. Але про яку еволюцію можна говорити, якщо ще крок — і далі прірва. Як і треба було чекати, першими не витримали нерви у футболістів, їх підтримали тренери. І закрутилось... до клубного керма прийшов Григорій Суркіс, на якого були зведені погляди чи не кожного динамівця. Григорій Михайлович і до того допомагав «Динамо»: очолюване ним підприємство «Славутич» спонсорувало клуб.

Фінансове становище клубу стабілізувалося. Ось тут варто заглянути трохи раніше за спекотне літо 93 року. Як друзки мозаїки розвалювалася інфраструктура футбольної України. Через недалекоглядність, а іноді й безпринципність і нехлюйство деяких футбольних функціонерів (у гіршому розумінні цього слова) Україна навіки втратила суттєву частину свого кадрового потенціалу. Він не встиг усього лише на якийсь рік. А те, що міг утримати тих гравців удома, в Україні, Суркіс заявляв неодноразово. І підстав не вірити йому в мене немає — із постійною закономірністю слова з ділом у нього не розбігаються.

Але повернімося до кадрового питання. Комплектація команди — чи не найголовніша складова успіху. Він це знав і розумів. Як і те, що за нових умов, які далеко не на користь «Динамо» і України загалом, добитися хоча б помітного, а не відчутного успіху на євроарені буде складно. Поки ми ділили Союз і його активи з пасивами, європейський футбольний корабель відплив на значну дистанцію, залишивши нам катер не лише без гідної команди, а й без пального. Однак він усвідомив іще одну тезу, яка була невід'ємною частиною соціалістичного суспільства: порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих. Неодноразово звертався до Сергія Юрана (на цього, який навіть у «Спартаку» не прижився, якого ми звикли бачити й пам'ятати ще по «Динамо»), щоб той знову перебрався до Києва. Юран не погодився, точніше — побоявся (себе насамперед). Суркіс зрозумів, хоча й не пошкодував, що не сталося...

1995 року «Динамо» підійшло до європейської осені у всеозброєнні. Виграло чергове українське «золото». Із солідним запасом і відривом. Але й це не головне — чи не вперше з кінця вісімдесятих у Києві з'явилася боєздатна й потужна команда, якій до снаги не лише кинути виклик «сильним світу цього», а й аргументувати власні амбіції. Це сповна відчув данський чемпіон з Ольборга, який склав зброю в кваліфікації. Ось вона, довгожданна й вистраждана Ліга чемпіонів, у якій ми вже не повинні бути лише статистами. Та й група не найсильніша, хоча суперників слабких на цьому етапі вже, либонь, бути не може. Перший із них — грецький «Панатінаїкос». У показовому за інтригою й драматизмом поєдинку кияни вирвали справедливу й заслужену перемогу — 1:0. Для радості був ще один привід — динамівці постали збалансованим, боєздатним і солідним колективом. Однак ейфорія та радість тривали недовго — всього кілька годин. Чорною звісткою Україну застало зненацька повідомлення про те, що «Динамо» знімають з турніру і відлучають од єврокубкових змагань узагалі. Що це означало — пам'ятає, напевно, кожен. Пригадую пригнічений голос телеведучого, який, здавалося, ще не усвідомлював усю глибину та гіркоту ситуації.

Робота і повсякденні клопоти трохи притлумили біль від того загальноєвропейського демаршу. Він розумів, що лише новими перемогами та досягненнями можна повернути і втрачений авторитет, і колишню славу. Настала чергова європейська осінь, до якої підійшли з новими надіями та сподіваннями.

Той рік Суркісу підніс ще кілька прикрих несподіванок. Найперша і найголовніша — Віктор Леоненко. Григорій Михайлович вірив у цього футболіста, в його талант і майстерність. Але Леоненка осотали байдужість, ігрове піжонство. Примхлива футбольна доля ніколи не прощає цього. Суркіс неодноразово стверджував, що з тих гравців, яких йому довелося знати, ніхто так не загубив свого таланту, як Віктор.

Але жорсткий час вимагає нових кумирів, нових лідерів. А команда — нових футболістів. Невдовзі замість Леоненка знайшовся новий творець, нова легенда - «святе» місце зайняв інший. Однак мова не про це. Суркіс надовго пов'язував свою долю з футболістами не лише конкретними угодами, а й особистими, людськими стосунками. Гравці для нього — як діти, а «Динамо» - єдина родина. Не знаючи підтексту, можна зробити наголос на звичності чи банальності висловлюваного. Я ж лише проілюструю слова конкретними справами: навіть після того, як Леоненко позбувся місця в «основі» клубу і опинився без роботи, він регулярно отримував зарплату в «Динамо».

Суркіс не звик кидати напризволяще своїх людей. Показовий приклад з Євгеном Похлєбаєвим, талановитим гравцем, який після тяжкої хвороби змушений був залишити футбол, ставши інвалідом. Але в нього — чинний контракт з «Динамо» до 2000 року. І я певен — угоду буде продовжено... Матері Владислава Ващука необхідна була операція за кордоном, у Німеччині. Звичайно, всі витрати взяв на себе клуб. І це не декларація — по-іншому вони просто не вміють. Чи не можуть.

Промовистим прикладом активної діяльності Суркіса та його однодумців стало будівництво спортивної бази в Конча-Заспі. Киянам потрібен був новий спортивний комплекс, без якого навряд чи доречно сподіватися на ефективну підготовку висококласних футболістів. Спочатку проектна вартість усієї споруди оцінювалася в 20 мільйонів доларів. Однак у процесі будівництва виникли нові нюанси, нові об'єкти. У підсумку вартість будівлі, що має загальну площу понад 10 тисяч квадратних метрів, становить близько 27 мільйонів доларів. Левову частку цих коштів — понад 10 мільйонів доларів — витрачено на оснащення найновішим імпортним обладнанням реабілітаційного та лікувального призначення.
/.../

І знову — «комунізм в окремо взятій команді». І знову — захоплено-заздрісні погляди. Однак тепер не тільки вітчизняних конкурентів, а й високих європейських гостей. Комплекс відвідали і представники керівництва УЄФА, й боси італійських грандів. І в обох випадках — лише схвальні емоції.

Мрія про повернення до «Динамо» Лобановського у Суркіса виникла давно, чи не одразу після того, як він став президентом клубу. Однак з «Динамо» працювали інші тренери, а Лобановський за тридев'ять земель-морів учив футболу арабів... Їхня перша зустріч-знайомство відбулася 1994 року, коли Валерій Васильович приїхав до Києва у відпустку з Об'єднаних Арабських Еміратів. Було те на стадіоні «Динамо» за присутності засновників клубу. Лобановському запропонували очолити «Динамо». Одна ця пропозиція, скоріш за все, була розрахована на перспективу. У Лобановського попереду було ще два довгих роки контрактних зобов'язань. Та й не така він людина, щоб одразу згодитися, не маючи достатньо інформації про стан справ.

Отже, поговорили й роз'їхалися. На якийсь час зв'язок між ними перервався — особистий, хоча обоє були в «курсі» подій у обох таборах. Потім Валерій Васильович знову приїхав до Києва. І знову відбулася розмова з Григорієм Михайловичем, цього разу — віч-на-віч: вони немов придивлялися один до одного. Після цього — телефонні дзвінки, обмін думками та інформацією. Лобановський і в Кувейті мав нагоду переглядати поєдинки за участі динамівців, заочно познайомився з кожним футболістом і його можливостями. Та й цього разу мова про повернення не йшла. До 1996 року — терміну закінчення чинності контракту з кувейтською футбольною федерацією. 1996 року вони зустрілися знову. Крім Валерія Васильовича, присутнім був і віце-президент «Динамо» Ігор Суркіс. Цього разу розмова була більш конкретною: домовилися, що Лобановський з 15 листопада приймає колектив. Мова велася не про результат, а про створення боєздатної та конкурентоспроможної команди. Терміни не обговорювалися.

Звичайно ж, і Суркіс, і Лобановський серйозно ризикували. Ні, не авторитетом, який у обох настільки солідний, що й суттєві прикрощі навряд чи «підмочать» його. Мова про інше. Для Григорія Михайловича запрошення такого фахівця мало стати чи не останньою козирною картою, можливістю, нарешті, сколихнути футбольну Європу. А для Лобановського, якому нічого нікому вже не треба доводити, це повернення стало випробуванням, перш за все, на психологічну міцність.

Ранньою весною 1997 року на стадіоні «Динамо» в ще промерзлому київському повітрі тисячі «фанів» гучно вітали своїх улюбленців, насамперед, Лобановського, з першою перемогою в сезоні: у товариському матчі красиво було «покладено на лопатки» московське «Торпедо». Від Лобановського чекали серйозних кадрових перестановок. Однак, на диво багатьом динамівським симпатикам, Валерій Васильович не став кроїти «основу» біло-голубих, ввівши до її «обойми» лише Андрія Гусіна та давши шанс «сябрам».

І знову чвертьфінал Ліги чемпіонів. Лобановський хотів у суперники «Баварію». Суркіс «привіз» саме мюнхенців. У нього часто запитують, а чому він не виїздить за кордон, адже там міг би безбідно жити. Відповідь здається надто простою, але від того не менш значимою: він просто не може залишити країну, друзів, клуб — усе те, заради чого живе й працює. Для цього є й інше слово — патріотизм. Саме так — не більше й не менше.

Він не заспокоюється ні на хвилину. Усе ж таки даються взнаки його неймовірна працездатність та досвід господарської діяльності. Знову ведуться роботи в Конча-Заспі, за останнім словом техніки й технології переобладнується стадіон «Динамо». Він знову одностайно обраний президентом ПФЛ, ще одного свого дітища. А ще він — народний депутат. І так далі, і тому подібне. Він вважає себе щасливою людиною, щасливим чоловіком, щасливим сином, батьком, дідусем. Йому є для кого жити, йому є для чого жити. У душі він залишається зовсім молодим, адже сил і планів — надто багато...

1999 рік. Початок вересня. Падають стиглі яблука. Йому 50 років. Полудень віку...».

Невеличкий коментар. Що ж, таке в нас було... Знаєте, жодне вітчизняне друковане видання упродовж Незалежності не уникло т.зв. «джинси», себто проплачених, замовних статей — час такий, немилосердний. На мою думку, вище процитована (приховаю од вас її автора) має статус найганебнішої за всю історію «УФ». На наш захист скажу, що подібні речі в газеті були рідкістю, натомість в окремих видань вони утворювали й утворюють левову частку друкованої площі. -В.Б.

№111 за 12 жовтня. Непереможені (Дмитро КОРОТКОВ, Олександр ПАНФІЛОВ, Сергій ПІЛЬКЕВИЧ)

«Раніше не вірилось, як герой Гоголя Хома Брут посивів за дві ночі. Тепер той сумнів здається смішним. Посивіти можна і за дев'яносто хвилин. У всякому разі, ледь не кожний третій українець минулої суботи змушений був зазирнути до домашньої аптечки.

Тільки давайте не будемо голосити в тому плані, мовляв, поталанило, спиратись на прихильність Фортуни, безглузду помилку Филимонова. Ніхто не заперечує, російська збірна і за добором виконавців, і за грою, продемонстрованою три дні тому в «Лужниках», заслуговувала на продовження боротьби. Особливо на тлі тих команд, які здобули це право в інших групах. Однак, комусь — Україні чи Росії — треба зійти з дистанції. І наші хлопці були гідні позитивного результату не менше за суперників. А щодо Филимонова, то стежимо за його піжонством на полі давненько. Вирізнявся самовпевненими, а іноді й нахабними, витівками він як у складі «Спартака», так і в матчах збірної. Дострибався...

...Росія в шоці. М'яко кажучи. І не дивно, враховуючи той ажіотаж, який вони самі роздмухали. Найбільше — в засобах масової інформації. Приміром, ролик на Громадському російському телебаченні. Український хутір. Чується плач. Жінка питає в чоловіка: «Миколо, чого ти плачеш, то ж не ти стояв у воротах». Після п'ятничного заголовку «Советского спорта» «Бей, Хохлов, спасай Россию» в суботу на всю полосу шапка — «Момент истины». На другій полосі написано в екстазному матеріалі «Вставай, страна огромная!».

Фанатизм журналістів, безумовно, спроектувався й на фанатів. Автобусна колона нашої делегації супроводжувалась в день матчу «колоритними» жестами «а-ля Еффенберг» уболівальників на вулицях «дорогої їхньої столиці». Більше того, незважаючи на охорону, від чисельності якої миготіло в очах, божевільні фани — до того ж п'яні, однією пляшкою розбили вікно в автобусі молодіжної збірної, іншою влучили в корпус автобуса національної, якраз біля того місця, де сидів Сергій Ребров.

На щастя, вдалося уникнути бійки на трибунах. Кінна міліція, мотоциклісти, охоронці в цивільному — так перевіряли, ледь не змушували штани знімати. Стали свідками цікавого епізоду. Метро. Фанати йдуть на стадіон. Готуючись до можливої сутички, вони ховали кастети та бляхи од ременів у шкарпетках.

Про що можна казати, коли зверхньо до нашого брата-українця ставляться самі ж... міліціонери. Стоїмо біля входу на стадіон «Динамо» перед матчем молодіжних збірних, підходить капітан: «Чого тиняєтесь?» «Преса, — відповідаємо, — з України», «А, хохли приїхали». Гадаю, коментар непотрібний.

Взагалі, свиняче, іншого слова і не підбереш, ставлення до нашої делегації було очевидним. Ми в Києві з усіма гостями панькаємось. У ложі преси надаємо найзручніші місця. А нас у відповідь — пикою в калюжу.

Перше. У п'ятницю відбулася офіційна вечеря за участі керівника Федерації футболу України. Годину наших тримали в залі, розставляючи в цей час стільці, накриваючи столи. Борис Воскресенський висловив незадоволення особисто президентові РФС В'ячеславу Колоскову, на що той щось пробурчав на кшталт вибачення.

Друге. Акредитаційні таблички на автобусах змусили купити. 500 рублів за кожну. Копійки, але смішно.

Третє. Тут відчули неповагу вже до журналістів. Піднімаємося в ложу «Лужників». Маємо картки з вказаними місцями. Проте ті зайняті телевізійниками з «ТВ-Центра». Просимо колег звільнити місця. На що один з них нахабно парирує: «У нас прямий ефір. І нікуди звідси не підемо». Причому проголошує це з піною з рота, очі блищать, зуби скрегочуть. Шовінізм аж пре. Таке враження, наче зараз вчепиться у горло. Довелося звертатися за допомогою до сек'юриті, які за кілька хвилин «розчистили» місце для роботи.

...Аналітична програма Сергія Доренка на ГРТ у неділю. Знову показують ролик. Правда, вже інший. Хутір під Москвою. З вікна чути чоловічий голос: «Что ты на меня смотришь? Разве я в воротах стоял?..».

№126 за 18 листопада Крах. (Валерій ВАЛЕРКО)

«Все. Надію, як і наші попередники, залишаємо прийдешнім... Лише боюся, що на хвилі гіркого розчарування ми знову не почуємо один одного й захлинемось у взаємних звинуваченнях — праведних і не дуже.

Облишмо фаховий розбір матчу на пізніше. Акцентувати увагу на методичних помилках тренерів і невправності гравців означає шукати горезвісного «стрілочника» — в розпачі легко розминутися з істиною. Ліпше сказати про те, що сходити на вершину лише «на жилах» настільки ж неефективно, наскільки неможливо загнати людство залізною рукою в світле майбутнє.

Аби прогресувати насправді, треба мати міцну й надійну систему. «Батьки» нашого футболу воліли робити інакше. П'ять років поспіль увесь тягар на міжнародній арені звалювало на себе «Динамо». Решта вітчизняного футбольного люду зобов'язувалася не перешкоджати флагманові. За цих умов годі й очікувати загального творчого зростання. Ні календар внутрішніх змагань, планово ламаний-переламаний, ні рівень конкуренції, нижчий од селянської хати, що притулилася на обочині «царського села», ні профільтрований арбітраж, звісно, найкращий у світі, — ніщо не сприяло тому, щоб поряд з «Динамо» постав хтось гідний йому й переклав на себе частину відповідальності за спільну справу.

Ми стали на демократичний шлях суспільного розвитку, а торуємо його звичними тоталітарними методами. Зводимо своє футбольне господарство, як наші батьки й діди Дніпрогес і Магнітку: не вмінням, а завдяки винятковій силі волі, мужності, цілковитій самопожертві.

Ми знову, як і десятки літ тому, власноруч створюємо труднощі, котрі героїчно долаємо, і прославляємо себе. Так вічно тривати не могло. Загибель «соціалізму з нелюдським обличчям» прискорили БАМ, Афганістан і Чорнобиль. Нездоланним бар'єром до вищого футбольного світу стали для нас маленькі балканські країни.

Це — крах.

Але крах не гри, не вітчизняного футболу — тільки ілюзій, що всього можливо досягти ціною людського здоров'я і титанічних зусиль. Навіть найпростіша гра вимагає системності. Тим паче — її господарство, складне, не підвладне політиканству, притаманному нашому сьогоденню. Усвідомимо це, вдамося до кардинальних організаційних змін якнайшвидше — й тільки виграємо. Ні — обмежимось спогляданням євролігового поступу флагмана на тлі остаточної деградації українського футболу».

Невеличкий коментар. Подальший розвиток подій показав, що вибрали другий варіант, а це спричинило невихід на два наступні чемпіонати світу, дві європейські першості й Олімпіади. — В.Б.

Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»