Футбольні обранці Галичини

В першій десятці найкращих спортсменів (1930-ті роки) було четверо футболістів

Футбольні обранці Галичини

Про перший український спортивний конкурс

До початку Другої світової війни спортивне життя від Збруча по Сян вирувало на повну потужність. Влада до спорту майже не втручалася, однак акцентувала увагу народу на тіловиховну діяльність і, здебільшого, була зайнята рутинною роботою та вимагала від мешканців порядку.

Відомо: те, що нинішню територію Західної України було заселено народами різних мастей і національностей, яскраво сприяло проявам патріотичних почуттів. Ніхто не відмовлявся від своєї національної приналежності. Навпаки! Кожен галичанин вважав себе господарем свого міста і землі, на якій проживає, хоча й траплялися дошкульні випадки. Кожна нація, що населяла Галичину, мала свої клуби і товариства — здебільшого патріотично налаштовані. Однак і тоді не обходилось без так званих «шпаків» — гравців, що в гонитві за кращою долею віддавали перевагу іншим. Однак і така «пташка» в середовищі «чужинців» довго не затримувалась...

Як показало опитування 1938/39 рр., спортова ідея здобула в українському середовищі право на існування. Адже кожен на свій смак отримав змогу впливати на спорт. Тож, повертаючись до першого українського спортивного конкурсу, наближу читачам «Українського футболу» сильветки найкращих футболістів того часу.

Мирослав Турко.
Найліпшим і найславетнішим футболістом серед українців виявився Мирослав Турко, правий крайній нападник УСК «Сян» (Перемишль). Талант, яких в Сяні-річці виловлюють дуже рідко! Хлопець мав за собою роки навчання в гімназії і студіював право. А ще: на рівних зі старшими колегами корчував верби на земельній ділянці, яку родина Качмарів у Вовче (місцевість під Перемишлем. — О.П.) віддала для облаштування клубного стадіону. Тоді ніхто й не підозрював, що з цього хлопця виросте такий спец. Турко по-мистецьки поводився з шкіряним м'ячем. Хтось казав: з пілкою бавиться, як кіт з мишею, а інші додавали кавалерське: «Та де там — наш «Мурко» забавляється тільки з панянками, а бальоном грає у фотбаль і забиває голі».

Тарас Макар (гравець «Сяну». — О.П.), згадуючи у своїх мемуарах, так описав (дослівно) дебют Турка: «Перший його матч мав місце у Львові, як ми грали із самбірською «Короною», поляками значить. Мирослав мав закінчені 16 років, але грав так, що відразу стрілив Хе! Хе! Два перші голі. Перший був такий, що подав його Михайло Федорович, а Турко був обернений плечима до брамки, але як ся завинув — просто ріг. Не минуло і 15 хвилин, як «Мурко» вліпив наступний гол!!! Від першого матчу став асом нашої команди! У матчах його пильнувало не раз двоє-троє — / так дарма, бо він був звинний, як кіт. На грищі Турко — «живе срібло».

Так, Турко з групою таких гравців, як брати Дигдалевичі та Гібалевич, були надзвичайно цінними набутками «Сяну». Феноменальний, як вважали Турка прихильники, вміло поєднував швидкість із досконало скооперованими рухами. Невисокий і не потужний, але з великим серцем до гри. До суперника волів ближче трьох метрів не наближатися. Але на правому боці сянового нападу робив стільки вітру, що публіка мусила тримати свої капелюхи руками, щоб часом не зірвало. Проте нападник робив не тільки вітер, а й стріляв такі прекрасні голи, що цього навіть не очікував сам м'яч, який після потужного копа мерщій ховався у сітці. Стріляюча диспозиція Мирослава вповні вдовольняла керівництво клубу і прихильників команди. «Мурко», як називало Турка спортивне середовище, блискавкою минав суперників, тому його реактивні випади й 40-метрові стріли були, так би мовити, десертом для найвибагливіших бувальців футбольних трибун. Він майже у кожному матчі забивав голи і неодноразово спричинявся до того, що скромний перемишльський клуб перемагав значно сильніші команди.

Мирослав Турко був своєрідним генієм футболу довоєнної доби. Який жаль, що його кращі роки «з'їла» війна. Адже, за свідченням тогочасних очевидців, цей футболіст справді віртуозно грав. Як згадував Юрій Зубач, гравець «України»: «Турко б прекрасно вписався до стилю гри австрійського вундертіму. Рівних йому в дриблінгу і техніці футболістів я не бачив. Він володів набором гіперкомбінацій та всіляких ігрових трюків». А ще пан Зубач неодноразово наголошував, що Турко був сильніший за австрійця Сінделара...

Подивитися і насолодитися грою цього майстра приходили не тільки українці, а й поляки та євреї, і незалежно від того, яку Турко грав роль. М'яч біля нього тримався немов слухняний песик на шнурку, а з трибун невгамовно неслось традиційне: «ТУРКО! ТУРКО!».

Коли у Турка був «свій день», його було не спинити. Володів знаменитим стартом до м'яча й мав небуденну відпорність у грі. Його потужні удари в багатьох випадках ставали вироком для воротарів. Хіба що шкіряна куля на сантиметри миналася з рамкою, то можна було тоді полегшено перевести дух.

Як подала польська газета «Kurger sportowy» 1937 року: «У груповому матчі проти «Лєгії» з Кросно, гравець, окрилений вболівальницькою підтримкою, відзначився аж шістьма результативними ударами, завдяки чому «Сян» досяг більш як переконливої перемоги з рахунком — 14:1».

Його, українця, раді були бачити грошовитіші та потужніші клуби. Особливо «прогиналася» «Погонь», але перемишльський скарб знав собі ціну, яка була значно дорожча за гроші. Та ба, Турко неодноразово відхиляв пропозиції самого СТ «Україна» зі Львова. Готовий був перебратися в Чехословаччину, але не до празької «Спарти» — волів грати за ужгородську «Русь».

Окрім копаного м'яча, Турко мав театральну пристрасть. Особливо йому вдавалися комедійні ролі, а ще він гарно співав і чудово танцював. На театральній сцені цілковито відображав свого героя. Ось що згадує донька Мирослава Турка, пані Уляна: «Татові найкраще вдавалося втілюватись в образ Возного з «Наталки-Полтавки» Котляревського. Тогочасні польсько-українські протистояння на спортивному рівні часто-густо набирали кумедного змісту й інакше як байками їх не назвати. Одного разу «сяновики» зробили полякам ось що.

Матч призначено в Пикуличах якраз у святковий день українців. Капітан «Сяну» Федорович підходить до судді й каже, що помер один з наших товаришів-футболістів. Суддя передав інформацію далі. І всі поляки на трибунах встали, аби віддати честь померлому, а насправді — українським воякам у Пикуличах. Потім з того була велика «гранда». Бо навіть польське військо — солдати, майори, полковники — встали й салютували! А журналісти згодом все це розписали...

Поза тим батько завжди залишався чесною і порядною людиною. Пригадую, — продовжує пані Уляна, — представники нової влади при армійському спортивному клубі підшуковували для батька помешкання. Пропонувалися квартири в елітних будинках Львова, але, звідавши одну, тато дав категоричну відмову: «Обійдуся простим помешканням, бо у цих стінах витає дух недавніх власників».

Був у спортивній біографії Турка короткий епізод футбольної практики в австрійському «Рапіді», але він обрав дорогу на Львів, де на нього чекала дружина і донечка. І треба було такому статися, що в одній із віденських кав'ярень син випадково зустрів свого батька, який обрав дорогу за океан. Поспілкувавшись, попрощалися... назавжди.

Як прийшли совіти, то Турко з перемишльським хореографічним оркестром щотижня їздив до Львова давати концерти на честь визволителів. Але новоприбулим владикам українські пісні, як і все інше, почали... різати вуха. Приязнь швидко змінилася на взаємну ненависть. Почалися лови і обшуки, переслідування і катування мирного населення, яке ще недавно на радощах брало в обійми товаришів зі Сходу... Все минуло, але ніщо не забуто, бо за все те добро мільйони галичан заплатили власною кров'ю, а то й навіть своїм життям.

Наступним лауреатом був Олександр «Лєньо» Скоцень. Лівий крайній нападник. За віком у сім'ї він другий (брат Осип був першим), але за винахідливістю та кмітливістю — перший. «Пробоєвість жвавого й канонного ґоль-ґеттера», як навесні 1937 року газета «Змаг» писала про фізично міцного, хоча й присадкуватого Олександра Скоценя, гріли не тільки перемерзлих кибіців, але й тилові формації ворога. «Лєнек» неодноразово з витривалістю біблійного Самсона ніс тягар репрезентативного стрільця «України». Гравець з великими можливостями. «Бомби» правого злучника «червоно-чорних» мали марку самого «Бімбо» Біндера з віденського «Рапіду». Скоцень за матч міг забити й сім м'ячів. Був капітальним у нападах на ворожі ворота. Суперники мали вигляд біля нього в таких ситуаціях, як невмілі діти. Біда, що не завжди цю потребу вбачав. Троє м'ячів Скоценя, вкинених до воріт самбірської «Корони» 1937 року, залишилися малопомітним робочим моментом. Майстер-багнетом Скоценя вважались удари на повному бігу, коли він завдавав такого темпу — голу не минути, а з грудей тисячоголової громади виривалось тріумфальне: «Є!». Однак здебільшого на перешкоді м'ячу до сіток суперників ставав ліс супротивних ніг і торсів.

Олександр Скоцень належав до лідерів СТ «Україна» і спортивний 1938 рік закінчив з таким доробком: зіграв 25 матчів, у яких забив 40 м'ячів. Тим самим встановив клубний рекорд, який уже нікому не вдалося перевершити (детальніше про О. Скоценя можна дізнатися з книги «Львівський «батяр» у київському «Динамо», виданої нашою редакцією. — Ред.). У порівнянні з таким футбольним «вигою» на спортивну арену цього року пробився жовторотий Юрій Зубач, який встиг зіграти за всі чотири вікові команди «червоно-чорних» (першу, другу, третю і юніорів) і настріляв аж 43 м'ячі. Ой і наробила Друга світова війна шкоди цьому поколінню...

Бувало, що вболівальник «України» з легким серцем очікував наступного матчу своїх улюбленців, бо Скоцень часто працював за двох, а то й біг на пробій, аби безперешкодно всадити м'яча до воріт. Йому й діставалося чимало по ногах (і не тільки). Траплялося, що партнери на руках зносили нападника з поля і команда догравала матч у меншості (заміни тоді ще не практикувались. — О.П.).

Коли Скоцень був далеким від  своєї звичної форми, разом із цією недугою перебував щоразу далі від воріт суперника. А траплялося, що швидко спешився (втомився. — О.П.), або ж оберігаючи себе — «відпочивав» і не бажав налагодити співпрацю з партнерами. Бувало, що навіть з двох кроків «Лєнек» не влучав у ціль, й посилав м'яча «під небеса». Принагідно: «лєньо» означає не більше і не менше, як лінюх! Коли він вважав, що немає потреби, — не бігав. Казав: «Час — не заєць». Та й на тренуваннях не перевантажував себе. Чого тільки в довгому житті Олександра Скоценя не траплялося... Навіть виступав за київське «Динамо». Але після війни емігрував на Захід і свій життєвий шлях закінчив у Канаді. Олександр Скоцень — автор біографічної книжки «З футболом у світ».

Володимир Воробець у списку кращих посів дев'яте місце. Лівий захисник СТ «Україна» був найінтелігентнішим футболістом, який вдягав червоно-чорні спортивні однострої. Вишколений спортовець навчався в Українській академічній гімназії. Шляхетний Влодко вивчився на магістра права, а завдяки вродженим спортивним рисам так чудово грав у футбол, немов був з не цієї планети. Перед талантом Воробця схилялися вболівальники, а суперники не завжди відважувалися вступати з ним у двобій.

Воробець за «Україну» виступав, здавалося, все життя. На рахунку «магістра» майже півтисячі офіційних матчів, проведених за СК «Україну». За вірність клубові отримував від керівництва квіти, а також — годинник і навіть золотий перстень. З посеред 22 акторів футбольного мистецтва оборонець «України» часто відігравав вирішальну роль для публіки і для своєї команди. Був акуратним на тренуваннях, амбіційним і енергійним у грі. Хоча «Воробчика» й називали залізним, але він ніколи грубо не перегравав суперника. Умів наводити «порядок» між охочими на гола. Вуста завжди закриті, а щелепи затиснені. Проте, не дай, Боже, аби хтось наступив йому на... хвоста, — його уста й щелепи миттєво розходилися, і противник змушений був тікати на затишнішу позицію. В єдиноборствах обирав тактичні і безпечні шляхи, аби позбавити атакуючого подальших маневрів з м'ячем. Його надійна і впевнена гра в захисті приносили чимало користі команді. Нагоди підключатися в атаки завжди були продуманими.

Коронкою кучерявого блондина вважалися штрафні удари, екзиковані з довільних відстаней. Знаменитий заложник «України» відзначався гарматним волєєм (ударом. — О.П.) і вдаряв м'яча «фальшом», якого противники не вміли нейтралізувати. А завершити таку чітку передачу поспішали Скоцень, Мікльош чи хтось із партнерів, що перебували у зручнішій ситуації. Головне, аби м'яч опинився в сітці і не дуже важливо, яким робом він туди замандрує.

«Налітавшись» на всіх позиціях, звив собі гніздо в обороні. Був репрезентантом збірної міста Львова і залишився феноменом між «воробцями», хоча й важив добрих 70. А ще вважався майстром розв'язування кросвордів. По завершенні спортивної кар'єри повісив раз і назавжди бутси на цвях. Навіть не знімав їх на матчі ветеранів, бо, за його словами, своє давно відіграв...

Останній, хто знайшовся у чільній десятці, був Володимир Кобзяр. У складі «літаючих учителів», як іще називали український клуб з Ужгорода, Кобзяр виступав з 1932 до 1938 року. Попередньо цей обдарований нападник з 1923 року до 1931-го з успіхом провів у складі «червоно-чорних» зі Львова. Удари Кобзяра можна було порівняти з потужністю гармат. Проте навіть сильніші з них відбивали дбайливі опікуни, або ж вдавалося виловлювати м'яча воротарям. Його техніка володіння м'ячем вважалася майже цирковими трюками, а диспетчерські дії можна сміливо назвати командирськими рішеннями.

Навесні 1937 року ужгородська «Русь», програвши поєдинок Простейові — 1:3, остаточно втратила шанс на подальше перебування у чеській професіональній футбольній лізі. Опісля однорічного перебування в екстракласі світового футболу, русини з Ужгорода змушені були повертатися до дивізії (першої ліги), щоб розпочинати наново боротьбу за доступ туди, де «стояти не було сили».

Невдача спіткала і Володимира Кобзяра 1939 року. Великий футболіст і спортовець під час боротьби за м'яча з суперником зазнав брутального удару по нозі. Лікарі констатували перелом колінної кості. Після чого гравець футболом захоплювався, лише сидячи на трибуні стадіону: підтримував своїх, та й чужим лиха не бажав.

В історії футбольного Львова довоєнного та й післявоєнного періодів було багато майстрів шкіряного м'яча, які залишили по собі добру пам'ять...

Олександр ПАУК, газета «Український футбол»

Подписывайся на наш канал в Telegram и узнавай все самые свежие новости первым!

Автор — Александр Тишура, Sport.ua

(1 голос)

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Новости партнеров
Загрузка...
Комментарии
    Tavrin
    Tavrin, 04.12.2010 12:44
    0
    Комментарий свернут. Показать
    Так тогда это не Украина была....
    Комментарии отсутствуют. Вы можете стать первым.
Вы не авторизованы.
Если вы хотите оставлять комментарии, пожалуйста, авторизуйтесь.
Если вы не имеете учётной записи, вы должны зарегистрироваться.
Продолжая просматривать SPORT.UA, Вы подтверждаете, что ознакомились с Политикой конфиденциальности