ЄСИП: «Обирав між Охтиркою і «пеклом»

Вихованець дрогобицького футболу — один із найцікавіших гравців першої ліги. Почавши своє футбольне життя у тренера-любителя, Богдан досяг значних висот в українському футболі, втім, все-таки не до кінця реалізувавши свій потенціал. Ще б пак, адже в кінці дев'яностих Лобановський помітив двадцятирічного хлопця серед дублерів першої команди разом із Олегом Венглинським і дав шанс проявити себе гравцям на зборах. За місяць потому наш герой, перебуваючи в номері московського готелю зі своїм земляком Олегом Лужним, уже виходив у складі першої команди «Динамо» (Київ) на Кубку Співдружності. На жаль, надалі в «Динамо» справи в Богдана не пішли, й гравець встиг багато побачити як в Україні, так і в Росії, виступаючи за клуби сусідських країн. Футбольна доля звела його з такими тренерами, як, скажімо, Валерій Лобановський, Гаджи Гаджиєв та Лев Броварський (останній, щоправда, більше запам'ятався країні як футболіст)

Першу зарплатню отримав у «Динамо-2» — 50 доларів

— Ваша мала батьківщина, місто Дрогобич на Львівщині, має визначну історію. А що найбільше запам'яталося з дитячих років, проведених на самому заході країни?
— І з нього можна обрати безліч пам'ятних моментів. Але найбільше запам'ятались футбольні аспекти: перші тренування, змагання, турніри. Школу я, звісно, теж згадую.

— Ваша футбольна кар'єра, як і в більшості футболістів, почалася ще зі дошкільних років, коли зранку до ночі бігали по вулиці з м'ячем?
— Саме так! На відміну від нинішніх часів, коли на подвір'ї ніколи не побачиш, як хлопчаки грають у футбол, я з друзями грав справді з ранку до ночі. До того ж, жив я навпроти школи, де був спортивний майданчик. Там я і робив свої перші футбольні кроки.

— Як ви потрапили в дрогобицьку ДЮСШ під опіку Турчика?
— Я тоді навчався у школі № 1, а мій перший тренер працював вчителем фізкультури у другій. Він збирав найперспективніших хлопчаків 1977 — 1979 років народження під свою опіку. Відібравши гравців, Турчик посприяв, щоб ми всі навчалися в одній школі, де він тоді й працював, аби одразу по закінченні занять проводити тренування. Загалом же, це навіть не вважалося офіційною спортивною школою. Можна сказати, що ми збиралися і тренувалися для себе.

— Скільки років вам тоді було?
— Сім. Я саме пішов до першого класу.

— На той час ви вже були впевнені, що саме з футболом пов'яжете своє майбутнє?
— Що-що, а те, що я стану футболістом, знав ще з першого класу!

— Як ставилися до навчання?
— Я дуже добре навчався. Пам'ятаю, що на час від'їзду до київського спортінтернату в мене були четвірки лише з кількох предметів.

— Улюблюлені дисципліни у вас були?
— Дуже подобалися арифметика та іноземна, а саме німецька мова — мені вона легко давалася. Ну і, звісно, фізкультура.

— Перевіримо вас на знання історії рідного краю - продовжте фразу: неподалік рідного вам Дрогобича в селі Нагуєвичі 1856 року народився...
—...поет і письменник Іван Франко!

—Що ж, гарно! Ось уже після сьомого класу ви мали змогу обирати між київським спортнтернатом та львівським. Вибір припав на школу «Динамо». Чому?
— Коли я був у сьомому класі, наш тренер домовився з Віктором Кащеєм — тренером динамівської школи, аби наша команда зіграла дві товариські зустрічі проти киян у столиці країни. У нас вийшла триденна туристична подорож, ми відіграли «товарняки», і тренери обмінялися запрошеннями — вже весною кияни приїхали в Дрогобич на міжнародний турнір, в якому брали участь польські, чеські та словацькі команди. Цікаво, що тренери «Динамо» придивлялися до іншого нашого гравця, але по закінченні турніру Віктор Йосипович Кащей підійшов до мене і запросив за тиждень поїхати з киянами на міжнародний турнір в Італію. Оскільки на той час лише «Динамо», мабуть, і їздило на такі турніри, то я без роздумів погодився. Після того дозволили закінчити сьомий клас, і влітку я вже проходив збори з «Динамо», а з першого вересня остаточно перебрався до столиці.

— Якихось проблем при переїзді не виникло?
— Ні. Для мене обрали найкомфортніший варіант і поселили у міський київський спорт-інтернат, де, на відміну від Республіканського училища, не було футболістів. А грав я вже відповідно за «Динамо».

—Ніколи не доводилося шкодувати про той вибір та переїзд?
— Як кожен львів'янин, я з дитинства мріяв потрапити до львівського спортінтернату, але коли настав час обирати, зрозуміло було, що «Динамо» — флагман українського футболу і нарівні з ним ніхто не стоїть в Україні. До львівських тренерів навіть дійшла інформація, що мене запрошують до Києва, і вони відразу почали обговорювати це з моїм батьком, переконуючи його, аби я перебрався до Львова. Але все вже було вирішено — якщо тебе запрошує «Динамо», права відмовитися ти просто не мав.

— Ваш дитячий динамівський тренер Віктор Кащей зумів стати для вас справжнім «футбольним батьком» чи, можливо, вважаєте таким когось іншого?
— Зумів. Саме він для мене і став справжнім наставником, не лише футбольним, але й життєвим. Зізнаюсь, я навіть сьогодні зранку спілкувався з ним телефоном (розмова відбулася у вівторок 15-го червня. — Прим. авт.). Ми прекрасно знаємо сім'ї один одного і перебуваємо в чудових взаєминах. Якщо говорити суто про спорт, то він, як і личить найкращому дитячому тренеру країни, навчив мене абсолютно всій футбольній абетці. І за це я йому безмежно вдячний.

— По закінченні навчання в спортінтернаті ви підписали контракт із клубом. Чи багатьом вашим партнерам запропонували зробити те ж саме?
— Наш рік, 78-й, вважався тоді дуже вдалим і перспективним. Я навчався, до слова, разом із Валентином Слюсарем та Олегом Венглинським. Тож хлопців п'ять чи шість ще в одинадцятому класі підписали з динамівцями контракт. Спочатку ми грали за «Динамо-3» в чемпіонаті серед колективів фізкультури. Тренером другого складу киян на той час був Крощенко, який потихеньку почав підтягувати найкращих, у тому числі й мене, до своєї команди.

— Тож уже за кілька місяців ви почали грати перший сезон на професійному рівні за «Динамо-2» в першій лізі. Те, що ви були одним із основних гравців другої команди «Динамо», мало б означати, що вам видають вагомі аванси?
— Я розумів, що на мене розраховують і вірять в мене. Відчував, що ходжу серед перспективних, адже ще в 17 років інколи виходив у старті «Динамо-2». На той час я робив абсолютно все, що було в моїх силах. А от чи вийшло до кінця, то вже інше питання.

— Якою була ваша перша зарплатня?
— Саме в «Динамо-2» я її отримав і складала вона 50 доларів.

— Пам'ятаєте перший м'яч, який ви забили вже в четвертому матчі в динамівській команді?
— Ми тоді грали в Борисполі проти СК «Одеса». Перший тайм закінчився з рахунком 5:0, і на поле випустили всіх «молодих». Я тоді саме і забив шостий м'яч, останній у зустрічі (сталося це 19 квітня 1996 року. — Прим.авт.). І забив я, на всяк випадок, ударом у ближній кут від стійки! Як таке можна забути?

— У складі тієї  команди пліч-о-пліч з вами грали такі визнані вже з висоти нинішніх часів майстри, як Тарас Луценко, В'ячеслав Кернозенко, Олександр Головко, Валентин Слюсар, Олег Венглинський. Відчували, що хоч і не в основній команді, але все ж граєте разом з найперспективнішою молоддю країни, яка завжди збиралася саме в «Динамо»?
— Безумовно. В «Динамо» тоді забирали лише найперспективніших гравців. Того ж Косиріна, до слова, забрали тоді до себе із Запоріжжя. Я усвідомлював, яку відповідальність на мене покладено, як, мабуть, і кожен з моїх партнерів. Усі ми розуміли, що граємо пліч-о-пліч з найкращими молодими гравцями країни. Саме тому перед нами і стояли високі завдання.

— З ким найбільше товаришували в Києві?
— Товаришував із Венглинським, спілкувався зі Слюсарем. З останнім не так давно зустрічалися й в іграх один проти одного. Загалом же проблем у спілкуванні не було ні з ким. Я й нині товаришую з багатьма випускниками київського спортінтернату, які так і не заграли на високому рівні.

Лобановському боявся навіть подивитися в очі

— Сезон-96/97 ви — на той час вісімнадцятирічний хлопчина — провели просто блискуче: 36 поєдинків, шість влучень. Розмови про основну команду, кажуть, стали тоді регулярними...
— Тренером другого складу був Володимир Іванович Онищенко, який дуже багато зробив для мене як футболіста. Я грав тоді на позиції півзахисника і шість забитих м'ячів за сезон були непоганим результатом. Ми довіряли одне одному, тож я багато в чому завдяки йому перебував на такому рівні, який дозволяв говорити навіть про першу команду. Але розмови про основу були на рівні чуток. Достеменної інформації я про це не знав.

— Тренером же основного складу київського гранду в першому колі був Йожеф Йожефович Сабо. У вас була нагода поспілкуватися з ним про ваші можливі перспективи у головній команді?
— Ні. Я його майже й не бачив. До головної команди на той час взяли гравців на два роки старших за нас: Голоколосова, Костюка, Шевченка та інших. У мене ж ні з ким не було розмов, мовляв, «проявиш себе і заберемо до основного складу».

— Надалі Сабо змінив уже Лобановський, який повернувся тоді до Києва і дуже полюбляв довіряти перспективній молоді. Ви входили до переліку тих гравців, за якими він уважно стежив?
— Так. Валерій Васильович ходив на всі матчі «Динамо-2» і всі прекрасно розуміли, що за нами слідкує Лобановський. Мені саме в другому колі вдалося себе непогано проявити, і вже взимку мене разом з Онищенком і Венглинським забрали на збори з першою командою. Як зараз пам'ятаю, третього січня ми вирушили до німецького Руйта.

— І як вам далися ті збори?
— Звісно, було страшно спочатку! Чутки ходили, що на зборах першого складу просто жахи кояться! Але, знаєте, потрапивши в серце тієї підготовки, я був дуже здивований — ми не пробігли навіть жодного тесту і не було нічого подібного, коли б ми бігали по колу до знесилення. Так, було важко, з огляду на 3-4 тренування на день, але, хоч як дивно, все відбувалося з м'ячами.

— У ставленні футболістів до Лобановського відчувалося певною мірою якесь побоювання?
— Я абсолютно впевнений, що його побоювалися абсолютно всі! Нам, молодим, страшно було навіть подивитися в очі. Ми взагалі старалися зайвий раз не зустрічатися з ним поглядами. Старші гравці теж ставилися до нього з великою повагою. Авторитет, звісно, відчувався.

— Наступного сезону ви вже більшість поєдинків провели за «Динамо-3» у другій лізі. Вас уже почали помалу списувати з юних талантів команди?
— Я поїхав на збір з першою командою. Потім потрапив до числа 18 футболістів, які поїхали на Кубок Співдружності. Одного разу я навіть вийшов на заміну ще в груповому раунді. Після повернення до Києва я також поїхав на збори з другою командою, а далі вийшло так, що всі гравці, хто не потрапляв до основного складу, грали за другу команду, відповідно гравці «Динамо-2» виступали уже за третю. Разом зі мною в другій лізі грали тоді Андрій Несмачний, Адріан Сосновський, який згодом виступав за «Спартак», Денис Онищенко та інші, тому це не було принизливо.

— До речі, про Кубок Співдружності. З ким ви жили у кімнаті готелю?
— З Лужним. Я ж не обирав — куди сказали, туди і йшов мешкати.

— Лобановського ви боялися на зборах, а жити з Лужним страшно не було?
— Я лише думав, що могло б бути страшно, але він мене дуже гарно сприйняв. Все-таки ми були земляками, тому одразу знайшли спільну мову, і співіснувати нам було досить-таки весело. Та й згадки залишилися на все життя!

— Хоч ви тоді й забили за сезон у першій та другій лігах 13 м'ячів, але ж грали на позиції плеймейкера, а не нападника, як звикли вже зараз вболівальники?
— Спочатку я грав праворуч у півзахисті, а потім уже на місці центрального півзахисника.

— А у нападники вас лише 2002-го перекваліфікував у Охтирці Сергій Шевченко, якщо не помиляюсь?
— Саме так. В Охтирку я прийшов як центральний півзахисник, адже і нападників їм вистачало. У всіх попередніх командах я грав саме у центрі.

— А де вам зручніше грати? Не сумуєте за часами свого «плеймейкерства»?
— Останній сезон я взагалі відіграв на позиції опорного хавбека, тож це не проблема — де тренер скаже, там і потрібно грати. А грати потрібно добре, аби гарантувати собі місце в основному складі. Втім, звісно, забивати дуже приємно, але головне — приносити користь команді.

Іщенко — суворий, та справедливий, Русол—кремезний і не зазнається, Гаджиєв — культурний та чесний

—Наступного сезону ви стали не потрібним для «Динамо», і почалися часи оренд, куди й по цей день так любить відправляти своїх гравців київський клуб. Як відбувався ваш перехід у «Зірку»?
—На зборах у Кончі-Заспі з другою командою мені зателефонували з керівництва київського клубу і повідомили, що маю їхати в оренду до Кіровограда. На той час у вищій лізі мав бути другий тур, і я одразу ж купив квиток до Симферополя. Вранці приїхав до Криму, а ввечері того ж дня вийшов на заміну в дебютній грі у вищій лізі.

—Що тоді переважало у вас на серці: прагнення грати за українського гранда, хоча й не в основній команді, чи намір здобувати ігрову практику в іншому, не надто іменитому клубі?
— Я дуже хотів грати у футбол, прекрасно розуміючи, що втрачаю час у третій команді «Динамо» в другій лізі. Я прагнув нових викликів для себе, тож хотів спробувати свої сили на вищому рівні. У мене навіть була розмова із Валерієм Зуєвим, в якій я попросив віддати мене в оренду в інший клуб, незалежно від фінансових умов, які пропонували б мені.

— Як вважаєте, ви були тоді готовим до гри у вищій лізі, де виступала «Зірка»?
— Я перебував у «Зірці» півроку. Враховуючи той факт, що я відіграв усі матчі того кола, вважаю, що був все-таки готовим. Тим більше, Олександр Іщенко, який очолював команду був задоволений моїми діями. А він, знаєте, досить таки суворий дядько. (Сміється).

— У складі «Зірки» грало чимало цікавих особистостей — Співак, наприклад. Уже за рік він продовжив кар'єру у пітерському «Зеніті». У «Зірці» він тоді справді виділявся з-поміж інших футболістів?
— Його «Зірка» взяла в оренду з «Шахтаря», а мене — з «Динамо». Він грав на правому фланзі півзахисту, а я на лівому. Як кажуть, вітер ми на флангах робили ще той, ставши ключовими футболістами команди. Ми з ним були в хороших взаєминах і, гадаю, він справді зумів себе проявити з найкращого боку.

— Нині ви з ним не спілкуєтесь?
— У нас є спільний товариш, тому інформацією про нього я володію, але особисто, на жаль, не спілкуємось. Здається, він і надалі проживає в Санкт-Петербурзі.

— Також у Кіровограді в той час починав футбольний шлях нинішній захисник національної збірної України Андрій Русол. Він чимось вам запам'ятався з тих часів?
— Пам'ятаю, що він був «молодим», як називають ще «зелених» футболістів. І при цьому запам'яталося, що він виділявся з-поміж інших, бо був хлопець високий, ставний, здоровий. (Сміється). Мені в ньому подобається те, що він уже зараз абсолютно не зазнається. Ми часто грали проти «Дніпра» і в Кубку країни, і в товариських зустрічах — він завжди підходить першим і розпочинає розмову.

— Тож ви провели у Кіровограді півроку, ставши основним гравцем у тактичних побудовах Олександра Іщенка. Цей тренер повірив у вас і пізніше підтвердив це, запрошуючи вас свого часу (влітку 2006-го, але з керівництвом «Карпат» домовитися не вдалося — у фінансовому плані кращі умови Богдану запропонували саме в Охтирці, хоч як соромиться зазначати сам футболіст) до «Карпат». Охарактеризуйте як тренера Олександра іщенка.
— Про Кіровоград у мене взагалі найкращі спогади, хоч і були певні нюанси під виглядом фінансових проблем, але то не було основним. Багато в чому цими спогадами я завдячую саме Іщенку. Вважаю, що він — суворий, але справедливий тренер, більше полюбляє силовий футбол і бачить гру своєї команди саме такою, атлетичною.

— Граючи у вищій лізі, відчули вагому різницю порівняно з першою?
— Чим вищий рівень, тим швидше прийняття рішень у футболістів — на полі все потрібно робити значно швидше. На той час я навіть не задумувався про це та не аналізував. Утім, проблем з переходом на новий рівень не було. Я абсолютно швидко перелаштувався і ноги у мене ніколи не дрижали.

— Відзначившись дебютним голом у вищій лізі, ви планували й надалі залишитись у Кіровограді?
— Хотів, але в Кіровограді виникли чималі фінансові проблеми, тому я залишив команду. А вже взимку змушений був їхати до Росії. Спочатку був на зборах з «Ураланом», де працював Яковенко. Потім поїхав до «Анжи».

—Не підійшли жодному із клубів?
— Їздив по Росії з цілою групою вихованців «Динамо». Нас, здається, було восьмеро. Ці оренди, звісно ж, були не безкоштовними для команд, тому в «Уралані», наприклад, залишилися лише Луценко та Шкапенко і ще один футболіст. Інші ж поїхали вже до «Анжи». Гаджиєв у розмові зі мною сказав, що це для них дуже дороге задоволення — взяти до себе п'ятьох футболістів. Умов я не знаю, але виходить, що за нашу оренду потрібно було виплачувати чималу суму.

— Які враження залишилися від спілкування з Гаджи Гаджиєвим?
— Ця людина настільки вихована і культурна, так доступно пояснює свою точку зору, що у мене про неї залишилися найкращі спогади, мабуть, на все життя.

—Хто ухвалював рішення про те, що ви мусите їхати до російського «Ростсільмашу»? Функціонери «Динамо» хоча б запитали вашу думку?
— Ніхто нікого ні про що не запитував. Усе відбувалося в наказному порядку. Ми постійно приїздили до команди, де всі були на контрактах, і доводилося гризти землю за трьох, аби довести, що ми не гірші. В Ростов ми тоді потрапили зі Слюсарем.

— У Росії стати основним гравцем вам не судилося, проте в одному з інтерв'ю ви сказали, що рівень російського футболу вищий за український. Як швидко встигли це відчути?
— По перших турах. Я навіть не завжди потрапляв до числа заявлених гравців, але на іграх все одно був. Я міг порівнювати, бо за два місяці до цього грав у Кіровограді. Навіть років 10 тому рівень російського футболу вже відрізнявся від українського — у них все виглядало масштабніше, красивіше, на трибунах було значно більше вболівальників, на матчах працювало телебачення, все було розрекламовано.

— Нині ваша думка не змінилася?
— Ні, російський чемпіонат сильніший за наш. У Росії є сім команд, які борються за «золото». Це багато про що говорить.

— Також коли ви порівнювали чемпіонати, то говорили, що в Росії кращі умови. Але ж нині, принаймні у питаннях саме інфраструктурних, Росія від нас відстає. Чи може український клубний футбол за рахунок Євро-2012 піднятися на новий рівень?
— Думаю, не те що може, а це — наш єдиний шанс! Думаю, і вся країна, і наш футбол мають використати шанс піднятися на новий, досі небачений рівень. Найбільше це стосується змін у дитячому футболі. Мій син займається зараз футболом на таких полях, що аж за голову берешся!

—Продовжуючи російську тематику, розкажіть, як і коли виїздили на оглядини в Кисловодськ, де розташовано базу ФК «Москва». Чому не підійшли москвичам?
—Я навіть не чекав на таке запрошення. На той час провів два сезони в Охтирці, та ось зателефонували з Москви, запросивши на збори. Пам'ятаю, там нам було не до футболу — це був перший збір, спрямований на функціональну підготовку. Поле у нас було замерзле, постійно займалися в залі, грали в баскетбол, встигнувши зіграти лише один матч. Я дуже не люблю розмов на кшталт «ми тобі подзвонимо», тому одразу попросив сказати чітко, чи підходжу команді. Мені сказали «ні», я тоді зібрав речі, сів на потяг та поїхав. Вважаю, що все відбулося цілком нормально, це ж життя: не підійшов — не страшно.

— Далі у вашому житті знову була «Зірка», де ви закінчували той сезон, за підсумками якого вона зайняла останнє місце. Повернувшись до команди, ви вже розуміли, що шансів на порятунок немає. Чи може футболіст залишатися мотивованим у такі моменти?
— Розумієте, в Росії я майже весь рік провів за другу команду «Ростсільмашу». Тому повернувся до того, що мав у «Динамо-2», тобто — протирав штани на лавці, не потрапляючи до основної команди. Тож їхав до України з однією метою — грати у футбол. Іщенко теж порадив мені грати за «Зірку», адже я мав би принаймні ігрову практику. Футболістам «Зірки» не платили навіть зарплатні, там був абсолютний фінансовий крах. Тобто я розумів, куди іду — в місце, де немає турнірних завдань та зарплатні, але мотивацію для себе я знаходив — мені потрібно було грати.

Тренер Калитвинцев став для всіх старшим товаришем

—Славнозвісний Лев Броварський був особисто зацікавленим у ваших послугах, адже півсезону-2000/2001 ви провели саме у «Карпатах»...
— Так, він ще в Кіровограді підійшов до мене — мабуть, знав про мою кар'єру і про те, що я вважався перспективним, адже ми з ним з одного міста. І разом із віце-президентом «Карпат», яким ми тоді програли 0:2, вони запросили мене влітку на збори з командою. Думаю, Лев Броварський розумів, що мені лише 22 роки і що з мене можна ще зліпити футболіста.

— Відчували велич Лева Рудольфовича?
— Розумієте, він вважався справжньою легендою «Карпат», і всі гравці ставилися до нього з великою повагою. Але Лев Рудольфович — дуже добра людина. І зайвий раз не міг навіть прикрикнути на когось, навіть коли це було потрібно, завжди все старався пояснювати культурно. Тобто він був м'якою людиною, тому повага у ставленні до нього відчувалась, а з його боку йшлася доброта і простота.

— Напевно, ви хотіли залишитись у «Карпатах» — все таки рідна Львівщина?
— Знаєте, я й їхав у «Карпати» в оренду на рік. Після першого кола в мене залишилися чудові спогади — ми виграли всі домашні матчі і закінчили коло на п'ятому місці, обігравши «Динамо». Та ось на зборах у Львові на клубній базі мені зателефонували з Києва і наказали: наступного ранку бути вже в столиці. Чому? Я навіть не здогадувався. Коли приїхав у Київ, мені сказали, аби пакував речі та їхав в Ужгород, в оренду. Там взагалі вийшла цікава «акція»: «Динамо» зібрало відданих в оренду гравців зі всіх клубів і відправило їх в «Закарпаття» — виводити команду в вищу лігу.

— Ви збагнули тоді таке рішення киян?
— Не знаю навіть. Я просто мусив виконувати те, що мені кажуть. От і все.

— Як воно психологічно — вирішувати свою футбольну долю не самому, а коли лише наказують, де грати?
— Важко. В мене на той час уже була сім'я, і ми постійно «сиділи на валізах», кожні півроку переїжджаючи з міста до міста. До того ж, їхати доводилося бозна-куди, в місце, де нікого навіть не знаєш! Але я не міг сперечатися.

— Тож спочатку ви допомогли ужгородцям виграти першу лігу (попереду було «Динамо-2», яке не мало права підвищуватися в лігах), а наступні півроку провели на рівні вищої ліги. Ви грали під керівництвом молодого Юрія Калитвинцева, який нині є одним із найперспективніших тренерів країни. Чого саме вас зумів навчити Юрій Миколайович?
— Основним для Юрія Миколайовича був мікроклімат у колективі. До нього всі ставилися як до головного тренера з повагою, але, окрім цього, він був для нас старшим товаришем, якщо можна так сказати. Вже під час знайомства зібрав усіх футболістів і попросив вирішувати спільні завдання, будучи при тому єдиним колективом. Так і сталося, тож у кожного з гравців були взаєморозуміння з тренером на високому рівні. Він завжди допомагав нам з будь-яких питань, навіть побутових. Насправді в мене дуже гарні стосунки з ним і по сьогоднішній день.

— Як вважаєте, чому «Закарпаття» є командою, котра, як то кажуть, «входить і виходить» щодо вищої, а нині вже прем'єр-ліги?
— Про нинішні часи я судити не можу, а про часи, коли я грав в Ужгороді, скажу: ми тоді повністю провалили старт у вищій лізі, незважаючи на прекрасний підбір гравців, що грали в команді. Ті ж брати Маковські, Богатирьов, Продан, Слюсар були прекрасними футболістами. У нас зібрався молодий, агресивний, голодний до перемог колектив. І, власне, перші п'ять турів ми програли, не поступаючись суперникам по грі. Чому так було, сказати не можу, але результату справді не було. Не варто також забувати про фінансове становище в Ужгороді: поки ми грали в першій лізі, все виплачувалося день в день, як тільки-но вийшли до вищої — почалися проблеми. Наприклад, я ледь виїхав з Ужгорода взимку, коли вже сам знімав квартиру і грошей не мав узагалі. В мене вже увірвався терпець, настільки там все було запущено як для команди вищої ліги.

— До речі, коли припинив діяти ваш контракт з «Динамо»?
— За рік, проведений в Охтирці.

— Послугами агента ви користувалися коли-небудь?
— Ніколи, принаймні офіційно. У мене є багато друзів, які після футбольної кар'єри стали агентами. В разі чого вони зможуть мені допомогти.

«Найбільша помилка «Нафтовика» у вищій лізі — прихід Городова»

— Тож 2002 року настав час, мабуть, уже рідної вам Охтирки. Як виник варіант з «Нафтовиком»?
— Досить-таки спонтанно. Ми були на зборах із «Закарпаттям» на Кіпрі, як раптом до нас зі Слюсарем підійшли люди з керівництва «Закарпаття» і сказали, щоб ми терміново їхали в Київ, мовляв, там є для нас якісь варіанти з продовженням кар'єри. Ми як люди «поневолені» одразу ж зібрали речі й полетіли в Україну. А там нас зустріли із здивованими очима і сказали, що ніяких варіантів немає, мовляв, «чого це ви взагалі приїхали»? Тож, «Закарпаття» майстерно нас відшило (Сміється)...  У Києві довелося тренуватися з третьою командою, аби підтримувати форму. І вже за два тижні мені запропонували два варіанти: Житомир та Охтирку. А на той час усі футболісти знали, що йти в Житомир не можна ні за яких обставин, то був найстрашніший клуб для будь-якого футболіста, так там усе було запущено, — справжнє футбольне пекло. Тож поміж двох клубів я обрав Охтирку і поїхав у Ялту до них на збори.

— Пропозицій з команд вищої ліги чекати не хотіли?
—Нами, відданими в оренду футболістами, в «Динамо» тоді керував Євген Петрович Котельников. Гадаю, якби були якісь варіанти з вищою лігою, то мене неодмінно туди б направили, але коли до початку чемпіонату залишався тиждень, часу чекати вже не було, адже хочеться грати, а не сидіти в третій команді чи взагалі залишитися без роботи. На безриб'ї і рак — риба, як кажуть у народі. Тож опинився я тоді в Охтирці.

— У сезоні 2001/2002 «Нафтовик» був сьомий, далі четвертий, а вже наступного року команда лише на чотири очки відстала від «Металіста», який повернувся до вищої ліги. Могли тоді поборотися за підвищення у класі?
— Безумовно. Але з нами сталося просто таки нещастя. За три тури до фінішу ми поступилися вдома «Миколаєву» з рахунком 0:3. Та поразка багато чого перекреслила. Та й сама гра була дуже цікавою: ми граємо у футбол, атакуємо, комбінуємо, а вони нам забивають. Недавно така гра була проти білоцерківського «Арсеналу» у першій лізі.

— А взагалі, чи стояло тоді перед командою завдання підвищення у класі?
—Перед сезоном такого завдання не було. Але вже під час другого кола, коли ми вийшли в лідери, керівництво одразу ж позначило для нас таку ціль.

— Далі команда ще два роки закінчувала чемпіонат у середині турнірної таблиці та четвертому місці, як раптом досить-таки неочікувано настав час тріумфу. Чи сподівалися на початку того чемпіонату, що зможете виграти першу лігу?
— Футболісти прекрасно розуміли, що у нас справді чудова команда, що був хороший мікроклімат у колективі, до того ж, ми вже 3-4 роки грали майже одним складом, тож розуміли один одного з півслова. І вже після трьох стартових перемог у чемпіонаті перед нами поставили завдання виходу у вищу лігу. Так ми після того не могли чотири гри поспіль виграти — коліна тряслись. Ну нічого, потім ми зібралися і виграли в першому колі вісім ігор поспіль. А далі ми просто робили свою справу, за яку нам завжди вчасно та чесно платили.

— Пам'ятаєте свої емоції після того, як стало вже остаточно зрозуміло — «Нафтовику» бути у вищій лізі?
— Такі моменти не забуваються, ще б пак! Тоді раділо все місто! Спочатку ми й усвідомити до кінця не могли, що команда з такого маленького міста вийшла до вищої ліги. Згодом емоції вже заспокоїлись, і почалася тяжка праця.

— Після шести турів у «вишці» команда не мала в активі жодного забитого м'яча, не говорячи вже про очки. Чи справедливо, на вашу думку, «Нафтовик» тоді змінив тренера Сергія Шевченка на Валерія Городова?
— Я взагалі вважаю, що то була найбільша помилка. І справа зовсім не в тому, що змінили тренера, з яким я просто довго працював чи щось таке. Просто він будував команду, і з приходом нового тренера багатьох гравців, які виводили її до вищої ліги, змінили новачки. Я вважаю, що зміна гравців та тренера по ходу чемпіонату ніколи не призведуть до успіху. Хіба що може бути одна чи дві вдалі гри, коли всі стараються довести профпридатність новому тренеру, але до тривалого успіху — ніколи.

— Зрозуміло, що в команду тоді прийшло чимало нових виконавців, і вам потрібен був час, аби зігратися, та чи вірила команда в свої сили після такого жахливого старту в чемпіонаті?
— А ви згадайте, кому ми програли ті матчі! Перший тур — «Металісту», другий — «Шахтарю», третій — «Арсеналу» в Києві, четвертий — «Чорноморцю», п'ятий — «Дніпру». Це взагалі унікальна практика, коли новачка ліги одразу ж кидають в бій проти лідерів чемпіонату. Я ніколи не розумів, для чого це робиться. Щоб новачкам набили 15 м'ячів і розірвали? Тут треба сказати «дякую» тим людям, що складали календар ігор.

Охтирку нівечили маніяки, а не справжні вболівальники «Динамо»

— Окремою історією в тому чемпіонаті можна вважати ваші матчі проти «Динамо». Йожеф Сабо після поразки своєї команди в Києві сказав, що гравці просто його «сплавили». У вас, мабуть, інша думка з цього приводу?
— Перед тією грою я травмувався, але в Київ з командою все ж поїхав. Я вважаю, що на нашій стороні тоді був звичайний спортивний фарт — «Динамо» тоді не реалізувало моментів з десять, це точно! До того ж, додайте сюди не забитий Ребровим пенальті. Мабуть, це був наш день, таке у футболі буває.

— Після тієї поразки фанати киян сказали, що рознесуть місто Охтирку в другому колі. Не лячно було під час домашнього матчу, коли на поле летіли файєри та пластикові сидіння?
— У мене на той час була зламана ключиця, тож я сидів на трибунах. Інша справа, що на футбол я пішов із сином, і страшно мені було лише за нього. Я не думаю, що то були справжні вболівальники, якісь маніяки. За команду можна переживати, агресивно викрикувати щось, але коли свої ж гравці та тренер підходять до них, а на поле й надалі летять файєри... Я цього не розумію.

— Загалом же команда, до останнього боролася за рятівне 14-е місце. Останній матч у Полтаві, коли у ваші ворота призначили два пенальті, пам'ятаєте (матч закінчився з рахунком 1:1)?
— Я не грав, але також був разом з командою в Полтаві. Там теж був цікавий епізод. От ви мені поясніть, як може паралельно з нами грати «Арсенал» з  «Харковом», який був нашим головним конкурентом, а нашу гру в Полтаві судить саме харківський суддя?! Він тоді, по-моєму, трішки переляканий був — так, обидва пенальті в наші ворота були чистими, але ж і у ворота «Ворскли» за рахунку 0:0 був чистий пенальті, коли збивали Іванова. Втім, суддя просто розвернувся в інший бік. Найприкрішим моментом стали останні хвилини, коли Костянтин Балабанов не реалізував вигідний момент, пробивши з п'яти метрів головою поруч зі стійкою.

— Що команді перед грою говорив тренер?
— Там говорити нічого і не треба було. Всі розуміли, що кожен матч, як останній, він же найголовніший.

— А керівництво клубу якось мотивувало гравців?
— Ні. Була зарплатня і преміальні, про які знав кожен. Окремих дивідендів у разі виграшу в останньому турі ми не мали б.

— Після гола Каракевича, коли рахунок став 1:1, повірили, що все ще можна врятувати?
— Знаєте, як кажуть, «надія вмирає останньою», тож і я вірив до самого фінального свистка. Але свою основну битву ми програли ще раніше — в домашньому матчі другого кола «Харкову» з рахунком 1:4. Це був головний матч сезону, на мою думку.

— «Нафтовик» тоді посів 15 місце з 26 очками, на очко більше мав «Харків». Справді, відразу згадується саме та поразка від харків'ян. Що тоді сталося із командою?
— Ми були на 11 місці і мали відрив од «Харкова» на чотири очки. Розуміли, що потрібно принаймні не програти, але для того матчу характерною є футбольна приказка: «Побігли в атаку, а потрапили в полон». Так тоді сталося і з нами, коли пропускали всі м'ячі після контратак. Треба було зіграти спокійніше. Не змогли. А хлопці після того говорили, що тренер просив грати в агресивний атакувальний футбол. Можливо, в чомусь були і тренерські прорахунки.

— Особисто для вас той виліт став трагедією чи все так і мало відбутися?
— Не думаю, що сталося щось дуже страшне. Так, завжди можна знайти причини того вильоту, але, може, так і мало бути. Звісно, сумно було прощатися з вищою лігою... Також пригнічує той факт, що «Харків», який тоді залишився, вилетів уже наступного чемпіонату, а нині команда взагалі скотилася до другої ліги. Навіщо тоді було залишатися?

— Якби ви були тренером чи президентом клубу, що ви б змінили: запросили більше висококласних гравців чи грали б суто тим складом, який завоював путівку у вищу лігу?
—Грав би суто тим складом, який вивів команду у «вишку». Я гадаю, що запрошення нових гравців було величезною необачністю. Ми могли грати тим своїм складом і знати принаймні, що вилетіли справедливо, що вилетіли саме ми — футболісти, які й здобули право грати у вищій лізі. Це було б чесно.

— Наступного року всі чекали від команди боротьби за повернення до «вишки». Чому команда в підсумку стала лише 12-ою?
— Важко обговорювати такі теми, до того ж, у команді працював той самий тренер (Валерій Городов. — Прим. авт.). Він впроваджував свою футбольну політику — можливо, де в чому неправильну. Адже судіть самі: в команді залишилися майже всі гравці, які ще недавно грали у вищій лізі — Монахов, Бідненко, Сердюк, Величко, Балабанов. Але команда в підсумку стала лише 12-ою. Про що це може говорити? Мені здається, що тренер припустився певних помилок у керівництві командою. До того ж, фінансові умови в нас були прекрасні, тим паче, як для команди першої ліги.

—Недавно закінчився чемпіонат, де ваша команда стала лише сьомою, тоді як чекали від неї більшого. Знову ж таки, це підбір гравців не дозволяв боротися за вищі місця?
— Ми дуже багато втратили в першому колі — набрали лише 19 очок. За підсумками ж другого ми посіли друге місце з 38 очками, одразу після «Волині». Шевченко прийшов лише по закінченні третього туру, і йому потрібен був час, аби розібратися, що до чого. За один день нічого ж не робиться. Справа не у підборі гравців, адже додайте нам хоча б 10 очок, які ми зобов'язані були набирати в першому колі, і ми боролися б за перші два місця.

— Знаю, що у вас є квартира в Охтирці. Чи означає це, що по завершенні кар'єри житимете саме тут, а не в рідному Дрогобичі?
— Знаєте, ми все життя до цього їздили по різних містах. Порахувавши з дружиною, виявилося, що ми жили на 10 з'ємних оселях, тому і вирішили купити тут квартиру, щоб мати впевненість у завтрашньому дні. До того ж, у нас уже двоє дітей, які вже почали запитувати, коли в квартирі з'явиться і їхня дитяча кімната. В Охтирку ми взагалі їхали з розрахунком моєї оренди на три місяці, а вийшло так, що залишились тут на такий тривалий час. Поки що я тут, а далі вже життя покаже. Втім, нерухомість є нерухомість, її завжди можна продати в разі потреби та переїхати.

— Запитувати в принципі ще зарано, адже вам скоро виповниться лише 32, та все ж: про тренерську долю задумуєтесь?
—Звісно. У будь-якому разі школу тренерів я закінчу принаймні для себе.

— Конспекти не вели за Сергієм Шевченком?
— А їх і не потрібно вести! Я пам'ятаю кожного свого тренера і кожне тренування з кожним із них!

— Які завдання стоятимуть перед командою цього сезону?
— До 24 червня ми будемо у відпустці, а уже на зборах у Охтирці нам оголосять завдання на сезон.

— Бажання змінити клуб немає? Все-таки ви вже 10-й рік гратимете в Охтирці...
— Щоб з'явилося якесь бажання, має бути принаймні якесь запрошення, а його немає. Тому наразі я — гравець «Нафтовика» і мене все влаштовує тут. А будуть пропозиції — будемо розмовляти.

— Про «Нафтовик» можна говорити як про єдину рідну вам команду?
— Чесно кажучи, можна. Саме тут я пережив своє становлення футболіста і саме тут я став незамінним гравцем. «Нафтовик» завжди був єдиним колективом, завдяки чому, можливо, і досягав успіхів. Про це знає вся футбольна країна і всі суперники. Нині у нас зібрався теж саме такий колектив. Я думаю, якщо він збережеться, то від нас можна буде чекати вагомих успіхів.

Анатолій ВОЛКОВ, газета «Український футбол»