Віта і Валя СЕМЕРЕНКО: «Завжди радіємо успіху одна одної»

Чи не кожен телекоментатор, коли на екрані з’являється хтось зі сестер, намагається знайти між близнючками розбіжності. А коли це не вдається, починає нагороджувати компліментами обох... І на це є підстави. Тиждень тому Віта у спринтерських перегонах стала бронзовою призеркою. Стабільно високі результати демонструє і Валя.

- Віто, недавно ви здобули першу особисту нагороду Кубка світу...
- Бути на п’єдесталі, розуміти, що ти можеш виграти медаль – це величезна радість. Перед стартом у мене не зникало відчуття впевненості у тому, що все буде добре, що я завершу перегони з нагородою. Тому після фінішу я не стала чекати на тих суперниць, хто ще не завершив перегони і потенційно міг випередити мене. Я з радістю від виконаної роботи і впевненістю в медалі пішла перевдягатися. Мені не було гірко аніскілечки, що я не зуміла піднятися вище – я радію навіть таким неприємним для багатьох четвертим місцям.

Валя. У тих же перегонах я була дуже близькою до успіху – після першого вогневого рубежу я йшла на першому місці. Але на другій стрільбі припустилася трьох промахів. У надто швидкому темпі прийшла на рубіж. Мені до п’єдесталу не вистачає трішки психологічної підготовленості, впевненості у власних силах. Інших причин немає – я багато тренувалася і в хорошій функціональній формі підійшла до початку цього сезону. Ми з Вітою до нового сезону підійшли з більшою відповідальністю, ніж торік: ретельно стежили за здоров’ям, щоб не захворіти, як це сталося під час «вкатки» минулого року. У розпалі сезону відновитися після хвороби нелегко – все одно бігтиметься важко. Хвороба на початку сезону може перекреслити всю попередню тренувальну роботу.

- Ви встигаєте під час перегонів стежити за виступами одна одної?

Валя. Так. Найчастіше нас ставлять у різні групи, тому є можливість підняти голову і подивитися на результат сестри. Тож під час перегонів ми не лише змагаємося, а й вболіваємо одна за одну. Ми завжди радіємо успіху одна одної. Хочеться, щоб хоч хтось із родини Семеренко звернув на себе увагу, і байдуже, хто це буде – Віта чи Валя.

- Ви подібні лише зовні чи також за характерами?

Валя. Ті, хто добре нас знає, кажуть, що ми зовсім різні люди. У нас не схожі смаки майже в усьому. Тому мені дивно чути, що нас постійно плутають. Хоча навіть рідний тато час від часу помиляється. Коли телефонуєш йому, він інколи за голосом не може нас розрізнити. А ось маму у такий спосіб обманути ніколи не можна. У дитинстві ми були дуже схожими одна на одну, але тепер зовсім різні. Про це кажуть і наші чоловіки – вони ніколи не переплутають нас.

- Минулого сезону телекоментатори розрізняли вас за кольором шапочок...

Валя. Ми одягнули різні шапочки не для того, щоб нас розрізняли. Це просто ще одне свідчення того, що в нас різні смаки: мені подобається чорна шапочка, а Віті до вподоби біла. Але після того, як «Адідас» став нашим спонсором, весь одяг у нас став однаковим, так що коментаторам розрізняти нас буде складно.

- П’ять років тому ви прийшли в біатлон з лижних перегонів...

Валя. Нашого тренера Григорія Шамрая рік перед тим запросили тренувати біатлоністів. Йому це так сподобалося, що згодом він забрав нас із собою. Біатлон перспективніший за перегони на лижах, пояснив він. Окрім того, тут більше можливостей добігти до п’єдесталу. Спочатку перспективи не здавалися мені такими райдужними – у нас не все гаразд було зі стрільбою, але з часом все налагодилося.

- Скільки часу вам знадобилося, щоб бути з гвинтівкою на «ти»?

Валя. Незважаючи на великі навантаження – у нас зарядка і два тренування, ми навіть пізно увечері спеціально тренуємося в стрільбі. Загалом, не менш ніж чотири години на день «спілкуємося» з гвинтівкою. Але зупинятися на цьому не можна в жодному разі: якщо сьогоднішнім лідерам допомагає 15-річний досвід, то нам поки що слід розраховувати тільки на власну майстерність.

Віта. Було дуже цікаво познайомитися зі стрільбою, навчитися стріляти з ходу. Влучна стрільба – це, справді, передусім досвід. А бігові навантаження тренер планує з певною інтенсивністю – ми ніколи не викладаємося на всі сто. Але на змаганнях не бережемо себе – біжимо на максимумі можливостей.

- Ви якось прикрашаєте свою гвинтівку?

Валя. Ні, лише можемо покрити коричневим чи темно-червоним лаком, щоб приємно було на неї дивитися. Різними цікавими візерунками прикрашають зарубіжні суперниці. А з моїх колег по команді таким не займається ніхто.

- Голова Федерації біатлону України Володимир Бринзак обмовився, що ви можете змінити громадянство і переїхати до Білорусі...

Віта. Він навів теоретичний приклад, що фінансова криза може негативно впливати на спорт у країні. А журналісти піднесли це як мало не здійсненний факт. Ніщо не може змусити нас змінити українське громадянство.

- Валю, у вас чоловік – споріднена душа...

- Так, у мене чоловік – лижник. Олексій Прохор входить до національної збірної з лижних перегонів. Незважаючи на власну завантаженість, він завжди переглядає новини біатлону і шукає в протоколах моє прізвище. Олексій не ревнує до моїх результатів і ніколи не заздрить. Навпаки, переживає більше, ніж за себе і завжди підтримує. «Навіть коли у тебе не йде стрільба чи не їдуть лижі, - каже він, - для мене ти все одно найкраща!». У нас ніколи не буває конфлікту через те, що ми так рідко бачимо одне одного – влітку та восени ми разом лише десять днів на місяць, а взимку можемо два місяці зовсім не бачитися. Одного вечора ми сіли поговорити і дійшли висновку: поки ще молоді, потрібно якнайбільше їздити, подивитися світ, змагатися та перемагати. Так, гадаю, навіть краще, коли закохані не завжди разом. У них тоді почуття стають сильнішими.

- Віто, а як ви у компанії представників зимових видів спорту зуміли знайти чоловіка-футболіста?

- Ми разом з раннього дитинства. Ми жили в одному дворі та бавилися на одному майданчику. Вчилися в одній школі, хоча в різних класах – він на два роки старший за мене. Андрій вже чудово розбирається в біатлоні. Хвалить, коли все добре, та допомагає відшукувати помилки у разі невдач. Я себе не можу назвати докою у футболі, хоча завжди з приємністю спостерігаю за футбольними матчами.

- Де ви зустрічатимете Новий рік?

Валя. Разом із чоловіками та подругами у Карпатах – на нашій тренувальній базі в Тисовці. Я щаслива, що цього року це свято для мене стане нарешті сімейним. На Новий рік я зазвичай не загадую бажання. Але цього року, можливо, святковий настрій надихне мене забажати чогось особливого. Тому що мої бажання часто здійснюються.

Віта. А я завжди загадую бажання. Минулорічне частково здійснилося. Але не просіть сказати, яке – це таємниця! Новорічні бажання зазвичай здійснюються, потрібно лише дуже хотіти цього...

Високий замок