Анатолій МИРОНОВ: «Кожен підходить і пропонує зі мною випити»

1 липня відзначатиме 70-літній ювілею багаторазовий чемпіон СРСР та України з мотогонок, червоноградець Анатолій Миронов. Незадовго до ювілею з уродженцем російського міста Балаково Саратовської області поспілкувався кореспондент «Вісника» і розпитав про його видатну кар’єру спортсмена і тренера. Зустрілись з Анатолієм Павловичем у його гаражі, де він облаштував справжній музей. На столі лежить англійський журнал «Спідвей» за жовтень 1971 року, на обкладинці в центрі фото Анатолія Миронова та його англійських суперників.

- Я тоді зі збірної СРСР виступив в Англії, - пригадує мотогонщик. - Дуже сильно виступив. В цих гонщиків, що поруч на фото, ніхто не міг виграти. А вони не змогли в мене виграти. Після заїзду нас сфотографували. А журнал хлопці з Фінляндії привезли, на звалищі знайшли.

Там в Англії відбувалось турне з шести гонок у різних містах. У програмі «Время» навіть передали: «Наш радянський мотогонщик Анатолій Миронов виграв в Англії п’ять заїздів із шести». А рівень англійського спідвею тоді, як і тепер був дуже високий.

- В Радянському Союзі спідвей, як і деякі інші види спорту, був політизований?
- Звичайно. Ми були при ЦК ДТСААФ, нашим безпосереднім шефом був Олександр Покришкін, тричі герой СРСР. Викликали нас в Москву, дали форму, «Волги» 24-ті, які тоді тільки вийшли. Мотоцикли в причеп і їхали за кордон. Був обов’язковий прийом у Покришкіна перед міжнародними змаганнями. Але спершу в Кремлі мусили підписали папери про те, що не будемо нічого розголошувати.

- Скільки років були у збірній Союзу?
- 10 років. Потрапив у 1968 році, в 1969-ому вперше виїхав у Болгарію. З-за границі приїжджав як вижатий лимон. Напруження колосальне. З нами люди з КДБ їздили. Вести треба було себе гідно. Нічого зайвого собі не дозволиш. Одягались ми в основному за границею. Виглядали набагато краще, ніж інші жителі СРСР. В артистів, дипломатів і спортсменів були привілеї.

- У 1973 році ви отримали важку травму, через яку ледь не завершили кар’єру.
- Так, травмувався перед чемпіонатом світу. Цілий рік мене лікували. Тоді ж з України, з Вознесенська, мені Віктор Гусаренко зателефонував. Сказав, що в них збудували новий трек і їм тренер потрібен. Поїхав, подивився і погодився на переїзд. Зразу квартиру дали, облаштували добре. Так у 1974 році я опинився в Україні і до сих пір живу тут. 15 разів ставав чемпіоном України – в гаревих гонках, на іподромі і на льоду. 13 разів в особистому заліку, двічі в командному.

- Чотири рази ви перемагали в особистому чемпіонаті України зі спідвею.
- Так, у 1974, 1975, 1977 і 1981 роках. Тричі, представляючи Вознесенськ і раз – Червоноград. Перший свій чемпіонат виграв у Червонограді. Склад тоді був слабший ніж в Росії. Але згодом в Україні вже було сім збірників Союзу і чемпіонат України виграти стало дуже важко.

- Як опинились у Червонограді?
- Справа випадку. Приїхав сюди і зустрів жінку - Надію Миколаївну. Познайомились на змаганнях. Вона, лікар-невропатолог, вперше потрапила на змагання, бо хтось із лікарів захворів і її запросили на заміну. Донедавна працювала завідувачем поліклініки в Червонограді. Так от, побачив її тоді і закохався. Це був образ моєї жінки, який був в мене перед очима. І в 1980 році переїхав жити в Червоноград.

А перед тим взяв її на чемпіонат СРСР в Таллінн. Там вона і побачила, хто я такий. Став тоді чемпіоном СРСР. Вона мене в Таллінні врятувала. Перший заїзд я програв - мені сильно очі побило дощем. Вона пішла до колег-медиків, бо мене не допускали до змагань, написала розписку, що несе повну відповідальність за мене, якщо зі мною щось станеться. Це теж подвиг. І інші заїзди я не мав права не виграти, ставши чемпіоном. З тих пір ми живемо разом. Маємо спільного сина Миколу.

Коли приїхав у Червоноград, нікого тут не знав. Пішов у міськком партії. Порадили звернутись до Свіденко Лідії Максимівни. І вона скерувала до Черкаського Михайла Матвійовича з тресту «Укрособ-вуглемонтаж». Створили первинну організацію ДТСААФ при тресті. Вони нам купували мотоцикли, запчастини. Сильно нам допомогли. І вже на другий рік ми потрапили у вищу союзну лігу, команда називалась «Будівельник». Два роки протримались у вищій лізі, а на третій рік всі роз’їхались. Я поїхав у Рівне, влаштував там Ігоря Марка. Олександр Клімантов у Черкеськ поїхав і я туди тренером поїхав працювати.

Взагалі в Червонограді інтерес до спідвею був величезний. Стадіон битком набитий, всіх бажаючих не міг вмістити. Приїжджали найсильніші команди СРСР.

- В Червонограді були популярні серед уболівальників?
- Як і в інших містах. Навіть зараз впізнають, підходять. На стадіоні, коли гонка, дуже багато вболівальників підходять, просять сфотографуватись, дати автограф. А в Балаково взагалі було! Ні вийти, ні проїхати в громадському транспорті. Тільки своєю машиною. Всюди зупиняли, розпитували. Стільки запитань вболівальники задавали! І всі побутом цікавились. Ну ми жили як королі тоді. Запрошували часто на дні народження. І в людини, яка запросила, «змазувався» день народження, тому що вся увага була на мені. Потім почав відмовлятися і розказував причину. А ще кожен підходить і пропонує зі мною випити. Трішки пригубляв і досить.

- Ви ставали чемпіоном Союзу в складі команди «Турбіна» (Балаково). Була там одна цікава історія.
- Так, запам’яталась мені гонка в Даугавпілсі, де став чемпіоном СРСР в команді. Олексій Кравченко у них був, він на тому треку взагалі нікому не програвав. До сих пір пам’ятаю заїзд. Програв йому старт, але не відпускаю його. Привчив його, що буду зсередини обганяти. А я любив їздити під огорожею. І от я його на останньому віражі обходжу його і приїжджаю першим. На банкеті він сідає біля мене і тільки й каже, як я його об’їхав. І так весь банкет, вип’є шклянку і повторює: «Як ти мене об’їхав. Мене ніхто не об’їжджає, а ти мене об’їхав».

- У 1974 році ви встановила рекорд мототреку у Вознесеньску.
- Так. Взагалі за своє життя встановив три рекорди треків. В Новосибірську, Вознесенську і в якомусь місті в Англії. Не знаю, чи вони збереглись. Коли їздив не придавав цьому значення. Встановив рекорд - отримав гроші. 20 карбованців в радянські часи платили за рекорд.

В основному ми жили за рахунок збірної СРСР. Стипендії були, зарплати. З’їздив раз в капіталістичну країну – вважай, вся сім’я рік була забезпечена одягом, взуттям. Там добре платили. Добові хороші. З собою брали поїсти. Економили на їжі і за зекономлені гроші купували додому речі. Те, що на гонці заробляли, чверть нам давали, а три чверті Москва забирала.

- Розкажіть про льодяні гонки і іподромні. Яка в них специфіка?
- По льоду я в Росії сильно їздив по льоді, мене навіть у збірну СРСР запрошували. Багато особистих гонок виграв. Тягнуло на лід, там добре, швидкість висока. Та й легше їздити, ніж на гаревій доріжці. Шипи 28 міліметрів, не скользить. У Вознесенську на льоду тренувався. Зібрав команду, почали на озері тренуватись. Директор винзаводу мене викликає – а озеро від винзаводу. «Ти більше до нас не приїжджай, - каже. - Ти як приїжджаєш тренуватись, весь завод на 2-3 години перестає працювати. Всі сходяться, берег обступили» (Сміється). Потім в Сумах наша команда стала чемпіоном України. Згодом ще раз.

А іподромні гонки проходять на інших мотоциклах і швидкість при вході в поворот порядку 180 км/год. Це дуже висока швидкість. Найшвидше з мотоциклетних гонок. Там як падаєш, дуже довго кувиркаєшся. Бог милував – ні разу на льоді і на іподромі не падав.

- На яких стадіонах вас найбільше підтримували?
- Мене всюди любили. Я їздив нестандартно, під огорожею. «Підогорожевий гонщик» мене називали. Ризикував, але ризик був виправданий. З головою дружив, як кажуть.

- Травм багато мали?
- Ні, тільки одна травма була серйозна, коли мене рік лікували. Розрив печінки. Тоді нову огорожу поставили. А коли падаєш, треба
мотоцикл відштовхнути, щоб він огорожу пробив, а ти в цю діру пролетів. А там замість «тридцятки» дошки, «сороківку» поставили. Мотоцикл не пробив її. І я в цю огорожу врізався. Казали, добре, що я не встав. Якби встав, зразу б помер. Не кожному дано після такої серйозної травми відновитись і знов добре виступати.

- Коли завершили кар’єру?
- У 1986 році, незадовго до 40-річчя.

- Ви - перший тренер відомого гонщика Ігоря Марка. Пригадайте, яким він тоді був, як ви оцінили, що з нього буде толк?
- А він зразу, не як всі прийшов. В мене два таких було. Анатолій Жабчик у Вознесенську і Марко тут. Жабчик з хуліганських кіл прийшов. І Марко теж саме. Прийшов, щось йому не подобалось, фиркав. А потім втягнувся. Почав зі мною тренуватись. Я його з собою в пару поставив. Два-три рази збивав навіть мене. Вчився  у менеі почав добре виступати. Потім Марко перший раз поїхав на збори СРСР, і мене взяли як його тренера. Там Ігор «відзначився», шуму наробив. Все, виключають його зі збірної. Тільки мій авторитет допоміг його залишити. Зразу було видно, що він особистість.

Коли став уперше чемпіоном Європи серед юніорів у Рівному в 1986 році, це був фурор. Тоді в СРСР не було чемпіонів Європи. Я тоді в Черкеську працював. Він мене в закритому парку перед нагородженням знайшов і повторював: «Тільки завдяки тобі я став чемпіоном, ти мені стільки дав». Стою, думаю, може виведуть мене як першого тренера. А ні! Інших тренерів викликали. Я так до сих пір за нього заслуженого тренера України і не отримав. Хоча мав повне право, бо виконав норму. Зараз хочу в суд подати на Федерацію мотоспорту і все-таки отримати «заслуженого». А потім Марко десь написав, що Миронов неправильно його тренував, якщо б не Миронов, він став би ще сильнішим. Повна протилежність до того, що мені казав. «Опрацювали» його, я так розумію. В останні роки з ним не дуже спілкувався. Він уникав мене, очі ховав після тої публікації. Напевно зрозумів, що не так вчинив.

- Було багато версій його загибелі у 2006 році. Знаєте, що сталося?
- Вбили його. Там аварія була. Есбеушники їхали на машині на дуже високій швидкості і врізались у його машину. Було слідство, але все закрили.

- Ви також займались суддівством.
- Так, я суддя національної категорії. Судив гонки вищої союзної ліги. Мені подобалось, добре платили. Вже відійшов від цього. Років два не суджу.

- Торік ви були у списку тих, кому мають присвоїти звання «Почесний громадянин Червонограда». Але сказали почекати рік, до ювілею.
- Торік був приємно здивований, коли почув по радіо, що мене включили у список. Недавно до мене підійшли люди з міської ради і сказали щоб я нікуди не їхав і щоб 1 липня був на місці. Неспроста напевно сказали.

- Чим зараз займаєтесь?
- Пенсія в мене 1400 грн. Чимось ще ж треба займатись. Я вмію гайки крутити. Собі задав питання, чим буду займатись, коли завершув кар’єру. Я ж звик до шикарної, розкішного життя. Почав вивчати амортизатори. Десь півтора року пробивався на ринок щоб до мене йшли люди. Зараз народ бідний. Приходять, коли вже все кінчено. Якусь зайву тисячу гривень може зароблю за місяць.

Василь ТАНКЕВИЧ, газета «Вісник» (Червоноград)