Юлія ЛЕВЧЕНКО: «Не розраховувала на медаль, але все вдало склалося»

У четвер, 9 березня, в гостях у редакції Sport.ua побувала бронзовий призер чемпіонату Європи з легкої атлетики у приміщенні Юлія ЛЕВЧЕНКО. Спортсменка відповіла на запитання журналістів та користувачів нашого сайту.

— Як ви оцінюєте свій виступ у Белграді?

 

— Я вважаю, що виступ був дуже вдалим. Не розраховувала на медаль. Звичайно, хотілося, але це було під великим питанням, дівчата були дуже сильні, кожна могла претендувати на місце на п'єдесталі. Вважаю, що зірки зійшлись, все склалося.

 

— Які найближчі старти і взагалі плани на нинішній сезон?

— Нинішній сезон, зимовий, завершився. Зараз трохи відпочинок, потім знову тренувальний процес, влітку в нас дуже багато роботи і тренувальної, і змагальної. У нас буде і чемпіонат Європи молодіжний, для мого віку вже, і дорослий чемпіонат світу.

 

— Ви задоволені динамікою своїх результатів за останні три роки?

— Звичайно, задоволена. Коли спортсмен тренується, він робить це для чогось, хоче показати себе, свій результат. Часто буває дуже важко, хочеться реалізувати себе. Тому, звичайно, кожен рік хочеться якось проявляти себе. Думаю, кожен спортсмен заради цього й тренується.

 

— Хто ваші основні конкурентки в Європі? Скільки європейок було у топ-8 на останньому чемпіонаті світу?

— Останній чемпіонат світу взагалі був дуже серйозним, за змагальним процесом був серйознішим за Олімпійські ігри. Там були дуже сильні результати. Пам'ятаю, що дівчатка навіть з 1,99 м четверте-п'яте місце посіли. Тобто боротьба була шалена. Взагалі стрибки у висоту — європейський вид спорту більше, європейки більше займають топові позиції. Але ніхто не відпочиває, ніхто не сидить на місці, з інших країн також з'являються дівчата, кожного року нові. Зараз у секторі було трошки легше, тому що своїх суперниць я вже знала. Звичайно, кожна має різний потенціал і кожна може вибухнути у будь-який момент, але були знайомі обличчя, вже було не так страшно. Було багато претендентів. У кваліфікації були дівчата, у яких по два метри особистий рекорд, були лідери, які на світовому рівні виступають не один рік. Тим паче висота — примхливий вид спорту, може статися все, що завгодно.

«Коли починаєш думати про гроші, про заробіток, коли гроші виходять у тебе на перше місце — ти зациклюєшся не на тому, і все. У 99% випадків це погано закінчується, спортивна кар'єра дуже швидко летить вниз»

 

— У вас є менеджер? І взагалі, на вашу думку, на якій стадії легкоатлету потрібен менеджер? Коли спортсмен вже цікавий організаторам комерційних турнірів?

— У мене вже є менеджер. Сталося це після перемоги на юнацьких Олімпійських іграх, мною зацікавилися. Думаю, менеджер цікавиться тоді, коли спортсмен себе якось проявляє, коли чує про нього, бачить його. Не завжди це спортсмен з якимись титулами, може бути робота на перспективу. Якщо менеджер досвідчений, якщо він може розгледіти талант і перспективу, може заохочувати спортсмена, допомагати йому. У юнацькому віці не дуже розумієш, хто таких менеджер, що таке змагання. Коли ти у це потрапив, дуже важко до цього звикнути. Мені дуже пощастило, у мене нормальний менеджер, який мене нікуди не гнав, казав: «Коли будеш готова їхати на якісь змагання — тоді можеш їхати, ніхто не поспішає». Мені допомогла його підтримка. Думаю, що менеджер потрібен навіть молодим спортсменам, він організовує старти. Я з 2015 року виступаю на міжнародній арені на комерційних стартах, склад такий самий, як і на основних змаганнях, і це дуже допомагає. Суперниці притираються одне до одної — і вже легше. Ти вже як із подружками, як на чемпіонаті України я знаю всіх дівчат, так само знаю дівчат на міжнародній арені — це великий плюс. Я вважаю, що треба якомога молодших спортсменів брати і привчати до цього, тому що спочатку дуже страшно, спочатку — хвилювання, ти нічого не знаєш, ти у цій каші не варився ще. Мені дуже допомогло те, що на першу комерцію я поїхала зі своєю подружкою, напарницею Іриною Геращенко. Вона була більш досвідченою, все мені розповіла, допомогла, тобто мені було вже не так страшно.

 

— Як звати менеджера? Хто він за національністю? Чи співпрацює він ще з українськими легкоатлетками?

— Це естонець Айвар Каротамм. У нього є помічники. Олександр Крикун, відома особистість у нашому спорті. У нього є помічники в різних країнах. Він багато співпрацює з нашими спортсменами. Мені сподобалася його особливість — розгледіти потенціал. Дуже важко передбачити, що буде зі спортсменом через три роки, особливо — коли він молодий. Хоче кудись піти навчатися, або життя склалося інакше, він ще нестабільний. Дуже складно, це великий ризик. Я зараз намагаюся виправдовувати сподівання.

 

— Світові зірки легкої атлетики заробляють по два та більше мільйони євро на рік. Чи ставите ви перед собою завдання виграти «Діамантову лігу» і стати найбільш високооплачуваною легкоатлеткою у світі? Або, з огляду на вашу спеціалізацію, це нереально?

— Мені дуже пощастило, я потрапила у легку атлетику взагалі випадково. У мене був якийсь потенціал, спортивна жага, але потрапила випадково. Коли я ходила на тренування, мені дуже подобалося стрибати, я реально отримувала велике задоволення від цього. Зараз мене трохи насторожує, коли молоді атлети приходять, ще нічого не показали, а у них вже головне — не результат показати, а отримати гроші. Звичайно, хочеться розуміти — чи тобі у навчання йти, чи приділяти більше уваги спорту. Потрібно вкладати у себе гроші, щоб батьки допомагали, все дуже важко у спортивному житті. Але так склалося, що мені сподобалося, вдалося гарно виступити на юнацьких Олімпійських іграх. Я стрибаю у своє задоволення. Я навіть не зрозуміла, коли перейшла на більш професійний рівень, коли спорт став для мене не тільки хобі, а коли я ще почала гроші за це отримувати. І тренер, і рідні мене не налаштовують так, що я повинна гроші приносити, стрибати заради грошей. Ні, такого немає, навпаки — лише результат, власне задоволення. У спорті, коли ти мотивуєш себе на гарний виступ, на результати, реалізувати себе у спортивному житті — тоді все й вдається. Коли починаєш думати про гроші, про заробіток, коли гроші виходять у тебе на перше місце — ти зациклюєшся не на тому, і все. У 99% випадків це погано закінчується, спортивна кар'єра дуже швидко летить вниз.

 

— Жанна Пінтусевич-Блок перед Олімпіадою в Афінах знялася у фотосесії для американського журналу «Playboy». Бачили цю фотосесію? Вам пропозиції від чоловічих журналів не надходили? Чекаєте їх з нетерпінням?

— Ні, фотосесію не бачила. Я вже казала в інтерв'ю, що не ставлю перед собою мети збирати публіку таким способом. Я — спортсменка. Я ще молода, у мене немає бажання, натхнення до цього. Можливо, колись з'явиться, але навряд чи, тому що мене так виховували, у мене ніхто не буде вітати такого.

— В останні три роки в Україні, на жаль, знову став популярним термін «спортивна еміграція». Чи були у вас пропозиції виступати за іншу країну? Хто за останні три роки пройшов цей шлях серед наших легкоатлетів (кримських спортсменів пропоную не рахувати)?

— Я вважаю це особистим рішенням кожного спортсмена. Ми ж ніколи не заглянемо людині у душу і не дізнаємося, чому саме він так вирішив. Це не тому, що він не любить свою країну. Можливо, так склалися обставини. Можливо, він може розраховувати лише на себе і в нього немає жодної підтримки. Усіляке трапляється. Пропонують, звичайно, в інших країнах і заробітна плата вища, і, можливо, умови кращі. Але ти цікавий доти, доки показуєш хороші результати. Невідомо, як у тебе складатиметься, коли буде якась травма, коли щось не вдасться, чи не викинуть тебе з цієї країни. А тут ти хоча б у рідній країні, є якась підтримка, тебе знають як людину. Якщо ти приходиш і кажеш «У мене не дуже серйозна травма, я зможу відновитися, покажу результат. Підтримайте мене, будь ласка», думаю, спортсмена підтримають. Щодо зарубіжних країн, якщо вони тебе купують як спортсмена, вони все ж таки ставлять у пріоритет те, що ти повинен здобувати медалі для тієї країни.

 

— У вас було запрошення з інших країн?

— Були запрошення, але вони не напряму зі мною зв'язуються. Запрошення, наприклад, до тренера приходить. Дуже часто Ірину Григорівну запрошують як тренера до інших країн, кажуть: «Їдьте, два роки попрацюєте...». Вона каже: «А як я поїду? В мене тут сім'я і взагалі все, дівчата». Ми з Ірою не єдині в її групі, у неї ще 30 дітей, можуть ще таких 30 прийти. Людина любить свою роботу, вона розуміє, що не може просто взяти і поїхати, на два роки відлучитися. У кого як. Мого тренера тримає її група, жага до того, щоб тренувати дітей, чогось навчати. У деяких тренерів так: прийшов, показав результат — до побачення, наступний. Тобто у кого які цілі, у кого які погляди. Завжди трапляється по-різному, у кого яка доля.

 

— Для легкої атлетики термін «спортивна еміграція» є актуальним? Були переходи, не враховуючи кримських спортсменів, за останні три роки?

— Я особливо не слідкую за цим. Звичайно, зараз у нашій країні такий стан, що хочеться добрі новини отримувати, сподіватися на краще. А коли бачиш, що люди тікають... Це стосується не тільки спортсменів. Я вчора читала новини, що багато хто просить притулку у інших країнах, і саме українці, які просять відкрити візу чи поїхати жити, чи шукають там собі чоловіків. Звичайно, у людей зараз складне становище. Коли і так все не гаразд, а ще й бачиш, що спортсмени тікають — звичайно, неприємно. Раніше, коли я була поменше, мене це мало цікавила, не дуже дивилася і переживала за це. Поїхала людина, та й поїхала.

 

— У Вас думок тікати немає?

— Немає таких думок. Тренер нас так виховує, батьки тут. Дім — там, де родина. Якщо ти один навіть у країні, в якій ти народився, якщо в тебе нікого немає — ти самотній, нікому не потрібен. У мене родина тут, тому, звичайно, я нікуди тікати не збираюся. Тренер нас так налаштовує: «Дівчата, все добре, коли у вас все добре. А коли якісь переломні моменти, коли щось не виходить — на жаль, дуже часто, як сміття, люди залишаються на вулиці».

 

— Скільки разів відіжметеся? Скільки підтягнетеся на перекладині? На шпагат сідаєте без проблем?

— Давайте почну зі шпагату — це причина, чому я пішла з художньої гімнастики. Я в дитинстві займалася, у мене спина дуже гнучка, у мене ніколи не було жодних проблем із розтяжкою. Але ноги... Я сіла на шпагат, день пройшов, я приходжу на тренування — і знов у мене ноги, наче я ніколи не розтягувалася. Така у мене була проблема, мені це важко давалося, тож я плюнула на це. Мені вже набридло битися як риба об лід, я роблю, роблю — а нічого не виходить. Думаю, може, у мене така фізіологія, тому до цього не повертаюся. Якось розтягуюся для себе, якийсь стретчінг є, але він мінімальний і по своїм відчуттям. Тобто якщо мені погано, то вже не буду цим займатися. В принципі у моєму виді спорту потрібна просто легка розтяжка, аби не було травм.

Щодо підтягувань і віджимань, коли я була маленька, дуже любила по деревах лазити, підтягуватися. Була висока, але худа, тому проблем із цим не виникало. В стрибках у висоту підтягування, віджимання не дуже допомагають, але я можу віджатися разів 10-15 просто для себе. Підтягуватися раніше могла 10-15 разів, мені подобалося, коли воно легко дається. Але з кожним роком все важче і важче. Зараз чистих, може, три-чотири рази. Але, коли не маєш мети підтягуватись — думаєш: мені ліньки, сил немає, все, досить.

 

— Скільки мов знаєте?

— Іноземні мови не знаю, щоб могла спілкуватися. Дуже добре розумію англійську, але ось саме спілкуватися... Мовний бар'єр у мене, не можу себе пересилити. Навіть коли я з дівчатами спілкуюся — все прекрасно розумію, але все-таки я більше слухаю, ніж говорю. Звичайно, у майбутньому хочеться вивчити англійську обов'язково, все-таки це міжнародна мова. Але у мене є особливість... Я знаю, що в принципі мені не важко буде вивчити англійську мову. Саме тому я досі її і не знаю. Думаю, що чотири-п'ять місяців посиджу, почитаю — і в мене все вийде, я буду вже більш-менш розмовляти. Але постійно це відкладаю. Може, така ситуація буде, що мені вже нікуди буде подітися — то вже вивчу. Але часто були ситуації, коли й англійська мова не допомагала. У хід йшли пальці, жести, телефон, картинки — це дуже цікаво.

 

— Це у яких країнах було?

— Організатори змагань знають англійську мову. А ось коли ти потрапляєш у місто — дуже мало людей знають. В Іспанії у маленьких містах дуже погано знають англійську мову. Зараз ми були у Сербії на чемпіонаті Європи... Там ще трошки пам'ятають російську мову, дехто знає. І українська та сербська мова схожі, можна й так розуміти одне одного і спілкуватися. Але бували моменти, коли ти спілкувався зі звичайними людьми, і вони не дуже тебе розуміли, і англійську вони не дуже знали. Вони ніяковіли, думали, що ти добре знаєш мову, кажуть: «Вибачте, ми погано знаємо». Я кажу: «Нічого страшного, це не проблема». У Чехії, Словаччині також бувають такі моменти, але це у маленьких містах, де люди живуть і спілкуються своєю мовою. Їм, наприклад, англійська не потрібна у роботі чи десь ще.

«Заміж за спорт поки що я вийшла»

 

— Думок з приводу шлюбу ще немає? Ніхто не пропонував вам свою руку та серце?

— У 19 років, думаю, ще рано. У нас вже жінки такі, що до тридцяти років влаштовують свою кар'єру, а потім біжать заміж, аби встигнути все. В мене поки що таких думок немає, тим паче спортивне життя — дуже важке, навіть підтримувати зв'язок із друзями складно. Ти приїхав втомлений, відпочив трошки — і тобі вже потрібно їхати на збори, на три тижні ти випадаєш. Так само і з навчанням. Студентські роки повинні бути найяскравішими, запам'ятовуватися. У спортсменів, на жаль, цих років немає. Я спілкуюся зі своєю групою, але розумію, що випадаю зі студентського життя надовго, доводиться все робити швидко, все одно не забувати спілкуватися з кимось. Все відбувається у дуже швидкому темпі. Заміж за спорт поки що я вийшла. (Сміється)

 

— Як із вокальними даними? Під час тренувань слухаєте музику?

— З вокальними даними, може, на рівні караоке. В принципі слух і голос є, але ж я ніколи не займалася цим професійно. Можливо, колись у мене буде таке хобі. Можу поспівати в караоке або коли ніхто не чує. (Сміється)

 

— Що співаєте?

— Те, що чуємо по радіо. Найпопулярніші пісні, які у нас є, можна поспівати.

 

— Під час тренувань слухаєте музику? Можливо, коли бігаєте?

— Коли як. Багато спортсменів завжди слухають музику, з плеєрами бігають, навіть під час розминки. Багато зараз на змаганнях було такого. Саме перед змаганнями я не слухаю музику, тому що вона мене трохи розслаблює чи збиває. Слухаєш музику, яка тебе налаштовує, вона бійцівська може бути — і ти вже гориш, і можна перегоріти навіть. Я по собі почала це помічати, тому вже не слухаю музику перед стартами. А перед тренуваннями можна, але не кожного разу. В мене є вдома навушники великі, нам подарували на Олімпіаді. Наче це була така мрія, і вони в мене лежать вдома, я їх тричі брала.

 

— Який ваш особистий рекорд на тренуваннях? Коли очікувати два метри на офіційних змаганнях?

— Коли очікувати — як складеться. Це стрибки у висоту, тут може бути все, що завгодно. Думаю, тільки наш тренер може здогадуватись, коли ми можемо показувати результати. Особистий рекорд на тренуваннях... Ми повинні показувати свій максимум на змаганнях. На тренуваннях 1,90 я брала, але, чесно кажучи, зараз не ставлю перед собою мету брати ці висоти, тому що не завжди це йде в плюс. На тренуванні потрібно працювати над технікою. Це вдається завжди, коли трошки менша висота — можеш бути трохи розслабленим і показувати ідеальну техніку. А на змаганнях багато факторів: і техніка, і як ти налаштувався, і фізичні якості.

 

— Чи змінилося ваше життя після чемпіонату Європи? Чи частіше вас стали впізнавати на вулиці?

— Мало часу пройшло. Багато привітань отримала з-за кордону. Мені було дуже приємно, коли, наприклад, писали люди з Іспанії. Виступала Рут Бейтья, їхня олімпійська чемпіонка. Після того, як вона виграла Олімпійські ігри, стало прикуто багато уваги до легкої атлетики та до її стрибків. Навіть ті люди, які раніше не цікавилися легкою атлетикою, почали мені писати: «Ми вболівали за наших атлетів, які з тобою стрибали, але все одно ми вболівали і за тебе». Мені дуже приємно. Багато привітань було із Чехії, з Іспанії, з Мексики. Дуже приємна ця увага. Але все-таки потрібно, щоб зараз ця увага була, а потім вщухла — і з новими силами та емоціями готуватися, налаштовуватися на новий сезон.

 

— З ким товаришуєте зі світу легкої атлетики? Можливо, з кимось із інших видів спорту?

— Повернуся до того, що, коли я прийшла у легку атлетику, не все розуміла. Мені подобалося стрибати, я ходила на тренування. У мене не було вдома плакатів зірок легкої атлетики, бо я їх навіть не знала, чесно кажучи. І лише коли я почала виступати на міжнародній арені, бачити знайомі обличчя, почала цікавитися. Звичайно, мені стало цікаво, хто як стрибає, бігає, хто це такі. Тобто я почала цікавитися спортивним життям. Навіть була така історія, коли ми з білоруською дівчинкою стрибали на турнірі, вона мені показує і каже: «Дивись, вона крута, чемпіонка». Вона бачить, що в мене нуль реакції. Питає: «Ти нікого зі спортсменів не знаєш?». Я кажу: «Ні, вибач». Мені стало трошки соромно. Можливо, халатно ставлюсь до цього. Але зараз вже мене впізнають, я когось упізнаю, зі стрибків у висоту багато кого знаю. Мені було дуже приємно, коли підходили світові зірки легкої атлетики, багато привітань було від людей, на яких я дивилася знизу вгору.

 

— Наприклад?

— Наприклад, підійшов до мене і привітав Джанмарко Тамбері. Він зараз пропускає сезон, у нього була травма, він був потенційним претендентом на олімпійське звання, на п'єдесталі однозначно мав бути. Але отримав травму, зараз відновлюється. Але він їздив на змагання як глядач. Він харизматичний, заводить публіку, його легко впізнати. Він підійшов і сказав: «Вітаю тебе, ти була молодчиною! Ти ж ще молода — і в тебе вже так вийшло». Я подумала, що це дуже круто.

Писав Стефан Хольм, відомий стрибун у висоту, легенда світових стрибків. Він написав: «Вітаю тебе». Я навіть не повірила, що це саме він мені написав. До речі, він зараз тренує дівчинку зі Швеції, вона була на цих змаганнях і їй не вдалося пройти кваліфікацію, вона була дуже засмучена, плакала. Я бачила, як він її заспокоював після кваліфікації. Мені було дуже приємно, зважаючи на те, що у його дівчинки не вийшло, він все одно мене привітав. Також було багато привітань від тренерів моїх суперниць. Тренер моєї головної конкурентки підійшов до мене і каже: «Юля, ти молодець. Якби ти не стрибнула ту спробу на 1,94 м, наша Міхаела зібралася б і стрибнула. А так — ти її вибила психологічно». Приємно, коли люди все одно по-товариськи ставляться і підтримують.

 

— Дівчина зі Швеції засмутилась і заплакала. А у вас часто з'являються сльози на змаганнях?

— На цих змаганнях я сльози стримувала. Мене питають: «Чому у тебе була така реакція після спроби на 1,94 м?». Це тому, що я так себе стримувала весь сезон. Усіляке траплялося. Коли я потрапила у фінал, не вірила. У нас завжди виходить дванадцять людей у фінал на літніх чемпіонатах, а на зимових — скорочено, виходить вісім людей. З 22-х претенденток усі сильні дівчата, всі розуміли, що можуть посісти призове місце. Коли закінчилася кваліфікація, я встала, до судді підійшла, кажу: «Це все?». Зробила уточнення, тому що не повірила. Для мене це було свято, у мене вже сльози. Думала, що потрібно себе стримувати, бо буде дуже дивно, якщо почну плакати, ще нічого такого не зробила. Ось ці сльози я стримувала. Потім — у готелі, коли прийшла, не могла повірити. А наступного дня я вже налаштувалася, зрозуміла, що це дуже круто — що я потрапила до фіналу. І зробила собі настанову: сьоме, шосте, п'яте місце — не має значення, про тебе говоритимуть, що ти фіналістка чемпіонату Європи. Я розуміла, що, щоб бути на п'єдесталі або біля нього, потрібно стрибати високо. Тому я себе налаштувала на високі стрибки, це мені допомогло. Коли на висоті 1,85 м я зробила одну похибку, яка зіграла зі мною в злий жарт, тому що я відразу спустилася на четверте місце і була на ньому до третьої спроби, я про це не думала. Я думала, що потрібно все одно високо стрибати — ось це мені допомогло.

 

— Як святкували у вашому вузькому колі першу дорослу бронзову нагороду чемпіонату Європи?

— Багато було емоцій, незважаючи на те, що багато емоцій я витратила на змаганнях. Я дуже рада була бачити емоції мого тренера. З дівчатами дуже важко працювати. Хлопці більш спокійні, цілеспрямовані. А дівчата.... Щось не так, посварилася із батьками — все, вже жодних стрибків, поганий настрій. Ми приходимо, Ірина Григорівна нас відчуває як друга мама, вона може сказати: «Дівчата, я бачу, що ви тут не можете нічого зробити, треба вам дати іншу роботу». Або каже піти відпочити, або веселить нас, ми починаємо сміятися, забуваємо про свої проблеми. Тому для мене вже було свято, що у тренера були такі емоції. Потім ми прийшли додому, я взагалі не вірила у те, що відбувається. Було багато дзвінків від рідних та близьких, це дуже приємно. Кожного разу після змагань роблять банкет. Але у мене вже не було сил. Я сходила, подивилась, поспілкувалась — і повернулася додому, до ліжка. На рідній землі, звичайно, батьки, які пишаються мною, підтримка найрідніших.

 

— Останні роки спортивні трансляції дивитесь? Ви казали, що раніше не дуже слідкували...

— Звичайно. Я раніше навіть не знала про етапи «Діамантової ліги», мені було якось все одно. Починаю дивитися трансляції зараз, і навіть передивлятися.

 

— Який час спостерігаєте?

— Рік дивлюся, і не тільки стрибки у висоту. Раніше я, крім Усейна Болта, нікого не знала. І то, я навіть раніше не мала уявлення, які він дистанції бігає. На жаль, не цікавилася цим. Зараз вже, звичайно, все більше і більше ти їздиш на ці змагання, бачиш із трибун, із власного сектора — і починаєш цікавитися їхнім життям, дивитися їных змагання. Це викликає великий інтерес. Я розумію тепер чоловіків, які із захопленням дивляться футбол. Я раніше говорила: «Та можна ж подивитися в повторі». Зараз я розумію, що ні. Коли я дивлюся легку атлетику, мені саме зараз потрібно бачити результат. Я почала розуміти, що це зараз відбувається, і стала отримувати він цього велике задоволення.

 

— У нас якось була чемпіонка світу з сумо у надважкій вазі Ольга Давидко. Вона розповідала, що, коли вона в Африку поїхала, в Японію — багато місцевих чоловіків за нею бігало. Вона тоді 160 чи 180 кілограмів краси була, і навіть японець пропонував їй залишитися з ним. Чи були такі пропозиції у вас? Можливо, є цікава історія на цю тему?

— Звичайно, у деяких країнах люди із захопленням дивляться легку атлетику, роздруковують фотографії, які я вперше бачу. Він каже: «Так я був на цих змаганнях, я тебе особисто фотографував». Я в шоці, думаю: «У людини є на це час, бажання. Він дивиться легку атлетику — у нього очі горять, йому подобається». Для мене це диковина якась, бо у нас такого немає. Звичайно, у нас є багато інших проблем, на спорт не залишається часу. Добре, що футбол дивляться, бокс, у нас є свої зірки.

«Чим більше часу проходить від того, як я прийшла у легку атлетику, тим більше починаю розуміти: якби не легка атлетика, що зі мною було б, ким би я стала, куди б пішла навчатись?»

 

— А ви дивитеся футбол, бокс? Чи на це часу не вистачає?

— Лише з татом. І не скажу, що за турнірними таблицями дуже слідкую, не дуже розумію я це. Мені цікаво іноді — коли грає наша збірна або інша команда, за яку я вболіваю. Мені цікаво, коли є, за кого вболівати.

 

— Бої Кличко не дивитеся?

— Вже ні. Я слідкую за перемогами, приємно, що у нас є такі спортсмени. А так, щоб я була фанаткою... Я не зациклююсь на спорті, відволікаюся трошки. Це дуже підбадьорює, але важливо не вигоріти самій.

 

— То є цікава історія?

— Багато приходять. Не пропонували залишатися, але є багато прихильників, які приходять, просять автограф, слідкують за усім, на змаганнях уболівають. Мені сподобалося зараз у Сербії: наприкінці змагань, коли була боротьба за медалі, мене почали підтримувати трибуни — це було дуже приємно. Багато пишуть у соціальних мережах, звичайно.

 

— Скільки друзів у вас у Facebook?

— Із якими я спілкуюся чи які просто додаються у друзі?

 

— Які додаються...

— Додаються багато, зараз ажіотаж, вони пишуть: «Виходь заміж, приїжджай до мене», «Я планую тепер приїхати в Україну, давай зустрінемось», «Наскільки довго ти залишаєшся у Сербії?». Усіляке буває, але це... просто посміятись.

 

— Є зв'язок між хорошими результатами та збільшенням кількості подібних листів?

— Звичайно, є. Наприклад, у художній гімнастиці дівчата виходять стрункі, у звабливих купальниках, це круто. Звичайно, чоловіки завжди дивляться. Вони навіть не дивляться на твій спортивний результат. Якщо ти гарна, з довгими ногами та ще й пластична — звичайно, чоловіки сліпо закохуються і все. Легка атлетика — не такий граційний вид спорту. Але теж гарний, у ньому теж є своя краса, як і в будь-якому виді спорту. Тут ти можеш «засвітитися», якщо показуєш гарні результати. Часто люди дивуються: «У тебе непогана зовнішність, чого ти в спорті?». Я люблю спорт, ставлю пріоритет на спорт. Добре, що мені роблять компліменти, але все таки я хочу, щоб мною цікавилися в першу чергу як спортсменкою.

 

— Який подарунок від фана приємно здивував?

— Були подарунки маленькі, приємні. Я більше люблю сама дарувати подарунки, ніж отримувати. Мені завжди ніяково їх отримувати, тому що людина витрачає час, гроші. Якщо вже дуже настирливі — звичайно, приймаю подарунки. Але якщо запитують «Вам подарувати щось?», кажу: «Ні, дякую, мені приємна просто увага, я не прихильниця цього». Можливо, я зупиняю це на якомусь рівні і воно не зростає, чому я дуже рада.

 

— Про що мріє дівчина у 19 років?

— Я дуже рада, що у 19 років мої мрії потихеньку здійснюються. Чим більше часу проходить від того, як я прийшла у легку атлетику, тим більше починаю розуміти: якби не легка атлетика, що зі мною було б, ким би я стала, куди б пішла навчатись? Коли ти в роз'їздах, коли у тебе змагання, коли виплескуєш емоції, отримуєш задоволення від справи, якою займаєшся, і коли це ще й твоя професія... Не дуже розумію, як у мене так склалося. Вважаю, що я вже дуже щаслива людина. Я звикла їздити на змагання, тренуватися. Думаю: як люди, які в офісах працюють, йдуть о дев'ятій ранку на роботу, о шостій вечора повертаються? Де вони знаходять час для сім'ї? Як вони налаштовують себе на роботу, як відпочивають, як їм не важко? У нас життя дуже насичене, я боюся це втратити. Насолоджуюся зараз кожним моментом, який у мене є, тому що спорт така річ: сьогодні ти на висоті, а завтра можеш впасти, можливо, залишишся один.

 

Спілкувався Максим РОЗЕНКО, текстова версія — Дарія ОДАРЧЕНКО