Арменд ДаллкУ: от А до У

Якщо «А» – перша літера в алфавіті, в імені героя цієї публікації та символ початку, то «У» символізує Україну. Саме з цією країною пов’язано 11 років життя легендарного захисника «Ворскли» Арменда Даллку. І в інтерв’ю він ексклюзивно розкаже вам історію свого життя. Футбольного і не тільки.

Приштина. Столиця сучасної частково визнаної держави Косово. 90-ті роки минулого століття. Кілька албанських хлопчаків грають на подвір’їв у футбол. Один із них вирізняється непоганою майстерністю та неозброєним оком видно, що він належить до футбольної династії, адже проявляє лідерські якості, добре мислить на полі та по-спортивному нахабний. Але найголовніша його риса – дуже велике прагнення до перемоги, він не бажає поступатися у жодному єдиноборстві та постійно підбадьорює своїх однолітків. Здогадатися про кого йдеться нескладно, та про все це згодом, давайте повернемося до нашої гри.

І ось дворове дербі закінчено, усі поспішають додому, бо скоро стемніє. І раптом один із хлопців згадує, що потрібно прибрати ворота, щоб не накликати біду на цей двір. Адже, якби сербські поліцейські побачили, що хтось грав тут у футбол, все могло б закінчитися для учасників матчу навіть в’язницею.

За футбол можна було отримати два роки тюрми

– У ті часи було важко, навіть словами не передати, – пригадує Арменд Даллку. – Було важко навіть учитися в школі, не говорячи вже про футбол. У нас тоді забрали все. Ніхто навіть не міг взяти м’яча та піти пограти десь. Для нього це могло обернутися великими проблемами. Пригадую, як у дитинстві я тренувався, точніше сказати, просто грав у футбол, ми поставили ворота, а після гри їх прибирали, щоб ніхто не побачив, що ми займалися спортом. Нашу першу команду, хлопців, старших за мене, які намагалися розвивати футбол у Косово, сербські поліцейські часто били дубинками та саджали у тюрму строком на рік-два. Особливо суворо ставилися до організаторів гри. Тому і потрібно було після гри ховати ворота, футболки та іншу атрибутику. Вибирали поля у відлюдних місцях. Так само ставилися і до представників інших видів спорту. Деякі навіть у школах не вчилися, а займалися вдома. Коли Югославія розпалася, останнім відокремилося Косово. Серби вважали, що це їхня територія, але тут живуть 99 відсотків албанців, і лише один – серби. Вони почали потихеньку забирати території та пригноблювати албанців. Їм було важко знайти роботу та прокормити сім’ю. Так було до озброєного конфлікту. А потім ми поступово здобули незалежність.

(До речі, із Сербом Йованом Маркоскі, колишнім півзахисником «Ворскли», у Арменда Даллку чудові стосунки. Вони ніколи не сварилися на національному підґрунті – авт.).

Довідка «Кола»

Косовська війна – термін, яким характеризують два паралельні у часі конфлікти на території Союзної Республіки Югославії: перший – конфлікт у Косово (на той час автономному краї СРЮ), розпочатий 28 лютого 1998-го етнічно албанською армією визволення, метою якої було здобуття незалежності краю, проти сербської поліції та югославської армії; другий – бомбардування Югославії силами НАТО, що тривало з 24 березня 1999-го до 11 червня 1999 року.

– Наскільки мені відомо, ваша родина надовго не покидала батьківщину під час Косовської війни?
– Ми покидали Косово не надовго – лише на пару місяців. Коли розпочався серйозний конфлікт, ми спочатку поїхали у Македонію, яка недалеко, а потім в Туреччину, де у нас були родичі. Ми пробули там близько місяця. Коли війна закінчилася, відразу поїхали додому. Потрібно було дізнатися, чи все в порядку з родичами, які залишилися в Косово. Адже зв’язку не було, тому ми дуже хвилювалися. На жаль, тепер українці нас розуміють, як ніхто. Втім для мене чим важче, тим краще. Це виховує характер. Це додавало сил на кожному матчі та тренуванні. Коли я грав за національну збірну Албанії, завжди пам’ятав важку історію країни. Тому хотів, щоб мною пишалися спочатку батьки, потім моє місто, яке завжди мене підтримувало, і, зрештою, моя країна.

Футбольна родина Даллку

– Якщо подивитися у список усіх гравців національної збірної Албанії, можна там знайти твого батька Сабіта Даллку. У вас футбольна родина?
– Так, і я пишаюся батьком. Проте уточню, що він був гравцем колишньої Югославії. Мій батько – мій перший футбольний вчитель. Коли постало питання: «Футбол чи школа?», він поговорив зі мною, запитав про моє майбутнє. Сказав, що мені буде важко на двох фронтах, і порадив визначитися. Я йому відповів, що люблю футбол і буду робити все від мене залежне, щоб досягти чогось у цій справі та в житті. Він порадив, щоб я послухав своє серце, душу та йти тим шляхом, яким бажаєш. І я завжди пригадував ці слова, коли мені було важко, «пахав» далі і намагався зробити усе, щоб мої рідні та моя країна пишалася мною. Вважаю, що я цього досяг і моя кар’єра так склалася. Я завжди дбав про моїх тата та маму Сабіта та Нерхіван. Намагався, як кажуть, підстрахувати моїх батьків, коли їм було важко. (Також у Даллку є молодший брат Ардін, який грає у молодіжній команді «Ворскли» – авт.).

Дебютна перемога в Україні

– Пригадай, будь ласка, свій переїзд у Полтаву?
– Я знав про Україну небагато. Коли отримав пропозицію приїхати на перегляд у «Ворсклу», подивився в Інтернеті інформацію про Україну та Полтаву. Крім того, свою дебютну гру за збірну Албанії 2005 року я грав проти України (це був матч відбору на чемпіонат світу 2006 року, Даллку довелося грати проти Шевченка, Вороніна і компанії – авт.). Я тоді помітив, що більшість футболістів збірної України грала у внутрішньому чемпіонаті. Це свідчило про те, що чемпіонат України мав хороший рівень. Я зрозумів, що тут можна грати та професійно розвиватися. Переді мною у «Ворсклі» вже чотири місяці грав мій співвітчизник Дебатік Цуррі. Він сказав мені, щоб я спробував свої сили. Пам’ятаю, як ми з Юрічем (Анатолій Юрійович Момот – тренер «Ворскли») приїхали на базу. Тоді чемпіонат України вже розпочався, а команда, в якій я грав до «Ворскли», – «Ельбасані» потрапила у Лігу Європи, тому за домовленістю я мав дограти за свій попередній клуб в Єврокубках. Тож тиждень потренувавшись у Полтаві, я повернувся, зіграв за «Ельбасані», а потім вже за «Ворсклу». Це була п’ята гра сезону 2005-го. Ми грали проти «Чорноморця». Тоді нам вдалося перемогти, і Геннадій Слюсарєв, спортивний директор «Ворскли», пожартував наді мною, що я приношу вдачу команді: щойно прийшов – відразу перемогли. Можна сказати, що 2005 рік у мене був пов’язаний з Україною: зіграв із національною збірною, отримав пропозицію, приїхав і дебютував у складі української команди. Я дуже щасливий, що доля пов’язала мене з таким чудовим містом Полтава та такими чудовими людьми. Мене прийняли в Україні як свого. Полтава стала для мене другим домом, назавжди таким і залишиться. Україні та Полтаві – лише найкращі слова. Навіть коли приїздив на короткий час додому, завжди думками був в Україні. Там у мене була команда, вболівальники… Полтава для мене залишається найкращим містом. Мені там було затишно, комфортно та спокійно, як і моїй родині. Саме тому я не скористався своїми перспективами поїхати з «Ворскли», хоча можливості такі були. Я живу за правилами: не шукати добра від добра. Я завжди був задоволений тим, що в мене є, жив цим та рухався далі.

I ’ ll be back… Maybe

– Що ж далі? Говорять, що тобі запропонували роботу у «Ворсклі»?
– Так, я розмовляв із Романом Черняком, президентом «Ворскли». Керівництво не хоче, щоб я залишав команду назавжди. Півроку тому я пообіцяв, що залишусь в команді і допоможу їй вийти в Єврокубки, свою обіцянку я виконав. Були розмови щодо посади у клубі. Але я сказав, що на даний момент не можу погодитися. Якщо б я хотів залишитися в Полтаві, я б далі грав у футбол, але бажання бути поближче до родині перемогло. Можливо, у майбутньому буду у «Ворсклі» селекціонером. Тим паче, що я можу це робити, адже маю зв’язки в Європі та всьому світові. З моїм досвідом я зможу допомогти команді. Тому я взяв час для роздумів. Після чого приїду, поговоримо і вирішу.

«Син був гордий та щасливий, що в школу його привів батько»

– Зараз, коли ти вже кілька тижнів перебуваєш у рідній Приштині, не захотів передумати і поновити кар’єру гравця?
– Я завжди обдумую свої вчинки і роблю виважені рішення. Тому змінювати рішення не збираюся. Я хочу побути ближче до батьківщини та своїх рідних. 11 років я провів в Україні, майже безперервно граючи у футбол. Це дуже нелегко! Я відчув, що настав час дати собі відпочинок. Я дуже скучив за своєю родиною, батьками, друзями… Вони завжди мене розпитували про Україну, про Полтаву та про людей, які там живуть, про український футбол. Зажди усім розповідав у подробицях, причому завжди хороше. Зараз, коли я приїхав, вже закінчивши свою кар’єру, сказав родичам, щоб звикали, що я буду постійно вдома (усміхається). Моя дружина Еніна та мої батьки дуже зраділи. Вони мною дуже пишаються, я, як говорять українською, «дуже добре попрацював» (спілкувалися із Армендом російською, проте цю фразу він дуже гарно вимовив українською мовою – авт.). Дружина зустріла саме з такими словами: «Я тобою пишаюся!» Це дуже розчулило. Нарешті я буду зі своєю родиною, адже у 19 років я поїхав із дому і постійно, можна сказати, був у дорозі. Прийшов час присвятити себе родині.

– Діти – дочка Айна та син Ануар – певно, були найщасливішими, їм тепер не треба пояснювати, куди поїхав батько…
– Звісно, коли мій син Ануар був маленький, я його, можна сказати, обманював. «Папа поїхав, приїде через день або два». Зараз він дорослий, цьогоріч йде у школу. Обманювати його вже не можна. Коли останнього разу поїхав, сказав, що приїду через 10 днів. Він усе вирахував, через десять днів узяв у мами телефон і зателефонував мені, сказав, що я чиню некрасиво. Мені було боляче та соромно за це. Тому відразу, коли приїхав, особисто відвів сина реєструватися у школу. Я бачив у його очах, що він дуже задоволений. Нарешті Ануар пішов у школу та ще й його батько туди привів! Адже до цього він постійно був із мамою. Зараз буде звикати, що батько вже поряд (усміхається).

На Євро-2016 вболіватиму за Албанію та Україну

– Питання наостанок, хоча і досить очевидне: за які команди вболіватимеш на Євро-2016?
– Звісно, за свою збірну та України. Албанській збірній я віддав дев’ять років своєї кар’єри, це моя рідна команда. А українських гравців усіх знаю, з усіма грав. Буду радіти перемогам і своїх, і тим паче українців. Повірте, буду найвідданішим вболівальником обох команд. У них величезний потенціал, сподіваюся, що і удача буде на нашому боці. Хочу, щоб обидві команди вийшли з групи для початку, а потім показали свій найкращий результат.

Арменд Даллку, захисник.

Вихованець молодіжної команди клубу «Косова». Виступи на професійному рівні розпочав 2002 року у клубі «Приштина». Протягом сезону 2004-2005 виступав у чемпіонаті Албанії за клуб «Ельбасані». До полтавської «Ворскли» перейшов улітку 2005 року. За свою кар’єру провів 327 матчів за «Ворсклу» та за збірну Албанії.

Володар Кубка України з футболу 2009 року.

Цікаві факти

Арменд Даллку – мусульманин. Він полюбляє читати релігійну літературу під час тривалих поїздок. Дотримується рамадану. Також Арменд, як і всі мусульмани, на їсть свинини.

Арменд Даллку – поліглот. Він знає майже усі балканські мови, адже вони дуже споріднені. Також Арменд може розмовляти турецькою, англійською, російською та українською. Українську, як він сам колись зізнався, вивчив для того, щоб краще розуміти культуру, менталітет та людей країни, в якій пройшла більша частина його професійної кар’єри. Даллку жартує, що тепер у нього вдосталь вільного часу, тому, можливо, вивчить ще якусь мову, адже ця справа у нього виходить добре.

Нещодавно збірну Косова з футболу прийняли в ФІФА та УЄФА.

Арменд Даллку має подвійне громадянства Косова і Албанії. Оскільки збірній Косова не можна було проводити офіційні матчі, він виступав за Албанію. До речі, 3 травня 2016 року Косово офіційно прийняли до УЄФА. 13 травня 2016 року – до ФІФА. Відтепер збірна цієї республіки зможе грати офіційні ігри.

Україна не визнає незалежність Косова

Проголошення незалежності Косова відбулося в неділю, 17 лютого 2008 року, шляхом одностайного кворуму Асамблеї Косова з 109 голосами «за» та без жодного «проти» за винятком 11 представників сербської меншини, які бойкотували процедуру голосування.

На 10 серпня 2015 незалежність Косова визнали 108 держав з 193 (56%), країн-членів ООН. Також 23 із 28 (82%) країн-членів Європейського Союзу та 24 з 28 (85,7%) країн-членів НАТО, 34 із 57 (60%) країн-членів ОІС (організація ісламського співробітництва) визнають державу Косово.

Більшість європейських країн та США, Японія, Австралія теж це зробили. А от Україна – ні. Сербія категорично відмовляється визнати незалежність Косова.

Газета «Коло»