«В гімнастиці дуже складний регламент»

1 вересня у німецькому Штутгарті стартує чемпіонат світу, де визначаться володарі більшості олімпійських ліцензій. І напередодні турніру нашим читачам, напевне, цікаво буде прочитати ексклюзивне інтерв'ю з одним із найвідоміших фахівців у світі — головним тренером збірних команд Росії зі спортивної гімнастики Андрієм Радіоненком. На чолі російської гімнастики Андрій Федорович став три роки тому — відразу після Олімпіади в Афінах. Утім, для нього це був не прихід, а лише повернення на «Озеро Кругле» (саме так називається спортивна база в Підмосков'ї, де тренуються всі провідні російські гімнасти). Свого часу саме Радіоненко, очолюючи в 70-ті роки юнацьку збірну Радянського Союзу, підготував блискучу плеяду майстрів, які невдовзі поклали край майже 20-річній гегемонії на світовій арені японських гімнастів (імена Миколи Андріанова, Олександра Дітятіна, Олександра Ткачова, Едуарда Азаряна, Богдана Макуца й досі викликають захоплення у вболівальників зі стажем).

Згодом Андрій Федорович очолив національну жіночу команду СРСР і здобув разом із нею безліч перемог, у тому числі на Олімпіаді в Сеулі. А в 1989 році одним із перших серед радянських тренерів поїхав працювати за кордон. Спочатку — до Австралії, потім — до Канади. І в обох випадках підняв тамтешню жіночу спортивну гімнастику на недосяжні досі висоти. Одним словом, прізвище Радіоненко в гімнастичних колах уже давно стало синонімом успіху. Зрозуміло, й тепер у Росії багато хто сподівається, що після повернення фахівця такого рівня російські гімнасти знову стануть беззаперечними лідерами. От тільки, за словами пана Андрія, домінування представників однієї країни на гімнастичній арені сьогодні навряд чи можливе...

«Римську імперію не відновити»

— Звісно, багато хто пам'ятає, як у 80-ті роки радянські гімнасти завойовували на чемпіонатах світу та Олімпійських іграх більшість золотих нагород, — розпочав розмову пан Радіоненко.  — Але ж реальну конкуренцію нам тоді складали представники п'яти-шести, максимум — восьми країн. В інших не було ні традицій, ні матеріальної бази, ні фахівців, які могли б підготувати майстрів екстра-класу. З падінням залізної завіси тренери з колишніх радянських республік, Румунії, Болгарії, Угорщини, роз'їхалися по всьому світові. І вони не тільки тренували спортсменів, але й передавали досвід тамтешнім спеціалістам. А найкращі з найкращих закладали базис для системного розвитку гімнастики, допомагаючи правильно вибудувати роботу на всіх етапах підготовки — від груп початківців до рівня національної збірної. До речі, для створення такої системи потрібно як мінімум років вісім, це вже перевірено практикою. Саме вісім років — тобто два олімпійських цикли — я пропрацював у Австралії. Потім переїхав до Канади, але австралійська гімнастика, як система, залишилася, і до цього часу успішно функціонує.
Канадці, запрошуючи на роботу, поставили переді мною конкретну мету — вивести жіночу збірну на Олімпійські ігри. На перший погляд, завдання не таке вже й складне. Але насправді створити збірну, здатну посісти в командному заліку на чемпіонаті світу місце в першій дюжині, не легше, ніж підготувати призера в окремих видах. Бо конкурентоздатну команду реально створити лише за системного підходу, а блискучого виконавця в одному-двох видах можна підготувати навіть в Африці. І це, до речі, не перебільшення. На останніх етапах Кубка світу чудово зарекомендував себе гімнаст із Тунісу, який виступає лише в двох видах — вільних вправах та опорному стрибку. До інших снарядів він навіть не підходить, але на цих двох здатний перемогти кого завгодно. А в Єгипті є хлопчина, який чудово виконує вправу на кільцях. Узагалі, конкуренція в окремих видах сьогодні просто неймовірна. Ось лише дві цифри: якщо 2004 року в Афінах до числа призерів потрапили представники 12 країн світу, то на торішній першості в Данії на п'єдестал пошани піднімалися спортсмени вже з 18 держав, а географія фіналістів була ще більшою. Тому ні збірна Росії, ні жодна інша команда в світі, навіть за найкращих обставин, не зможе повторити досягнення радянської збірної кінця вісімдесятих. Мріяти про це — те ж саме, що сподіватися на відродження Римської імперії.

- З огляду на вищесказане, можливо, сьогодні з тактичних міркувань доцільніше зосередитися саме на підготовці «вузьких фахівців», тобто гімнастів, які виступають лише в одному-двох видах...
— Але це буде величезною стратегічною помилкою. Бо подібний підхід підриває системні основи. Наведу такий приклад. У Словенії є двоє видатних гімнастів — Аліяш Пеган і Митя Петковшек. Перший чудово виконує вправу на перекладині, другий — на брусах, їм до снаги завоювати на Олімпійських іграх дві золоті нагороди. Але чи означатиме це, що Словенія — гімнастична держава? Аніскілечки! Бо крім цих двох уже далеко не юних гімнастів, там більше нема нікого — ні середнього покоління, ні юного. Заколисані багаторічними перемогами Пегана і Петковшека, тамтешні спортивні функціонери не надто дбали про розвиток гімнастики як системи. А без цього годі сподіватися на якусь там спадкоємність поколінь. В Японії,  США,  Китаї,  Румунії,  Росії, Україні, Франції гімнастів, як і раніше, перш за все готують як багатоборців. У Японії навіть відбір до команди здійснюється тільки на основі результатів змагань у шестиборстві. І хоч яким би чудовим «кільцевиком» чи «брусистом» ти був, але якщо на інших снарядах виступаєш так собі — до основного складу тобі не потрапити. Цей же принцип, хай і не настільки жорстко, сповідується і в Китаї, і в багатьох інших країнах, де не хочуть втратити гімнастику як систему. На останньому чемпіонаті світу повними складами були представлені 43 чоловічі і 33 жіночі збірні. І ще були 23 мікстові групи. Тобто на розвиток нашого виду у світі виділяються досить великі кошти.

«Кількість завойованих медалей не може бути мірилом державної могутності»

- До речі, про гроші. Загальновідомо, що останнім часом спорт високих досягнень у Росії знову, як і в радянські часи, став однією з пріоритетних сфер. Чи означає це, що проблеми з фінансовим забезпеченням підготовки спортсменів, зокрема гімнастів, відпали самі собою?
—Так, фінансування спорту суттєво покращилося. На базі «Озеро Кругле» відремонтовані всі три гімнастичні зали, будується новий готель. Більше грошей виділяється на розвиток дитячого спорту. Але для успішного функціонування спортивної сфери самих лише грошей замало (інакше вже давно знайшлася б країна на зразок Кувейту і Брунею, що вклала б парочку мільярдів і відразу опинилася б у числі лідерів з усіх видів спорту). Як я вже говорив, потрібна система, яку ні за один, ні за два роки не відновиш. Пам'ятаєте фразу, яку сказав німецький лікар у знаменитому фільмі «Мертвий сезон»? Дев'ять вагітних жінок, зібраних в одній кімнаті, все одно не народять дитину раніше терміну. Так само, як жодна рослина не дасть плоди раніше, ніж це визначено природою, скільки ви її б не поливали і не вмовляли: ну рости, рости швидше!..

— Чи накладають якийсь відбиток на вашу роботу на посаді головного тренера родинні зв'язки з нинішнім керманичем російського спорту? Можливо, хтось із недоброзичливців дорікає: мовляв, Радіоненку легко працювати, адже Фетисов йому зять...
— А яким чином В'ячеслав може підсобити мені в роботі? Прийти в зал та керувати гімнастами і тренерами замість мене? Але ж він хокеїст, а не гімнаст. Гроші на розвиток нашого виду спорту виділяються згідно з державним планом. Є список пріоритетних дисциплін, і спортивна гімнастика входить до нього. Але не тому, що так попросив Радіоненко, а тому, що в цій дисципліні росіяни мають гарні традиції і перспективи.

— І ще одне «підступне» питання. Чи варто, на ваш погляд, використовувати спорт високих досягнень у політичних цілях? Коли читаєш висловлювання російських уболівальників на інтернет-форумах, то мимоволі складається враження, що в пересічних росіян сьогодні не має більшої мрії, ніж побачити, як їхні співвітчизники перемагають на спортивних аренах усіляких там американців із китайцями...
— Якщо представники якоїсь країни демонструють блискучі результати в гімнастиці, футболі чи балеті, це свідчить лише про одне — там створено гарну систему з підготовки гімнастів, футболістів та артистів балету. Але це зовсім не означає, що ця держава чимось краща, ніж та, в якій немає жодного пристойного гімнаста чи футболіста. Ефективність державного механізму треба визначати за рівнем життя пересічних громадян, їхньою соціальною  захищеністю. На жаль, у цьому сенсі і Росії, і Україні ой як далеко до західних країн.
А взагалі я людина аполітична. В гімнастичному залі мені набагато цікавіше, ніж на мітингах. І патріотизм, як на мене, полягає не в тому, щоб розмахувати прапором і весь час ходити в майці з надписом «Russia», а в тому, щоб професійно робити свою справу.

Як правильно визначити «ціну» елементу

— Ви є не лише тренером-практиком, а й блискучим теоретиком спортивної гімнастики. В усякому разі саме так в одному з інтерв'ю охарактеризував вас колишній багаторічний президент ФІЖ Юрій Титов. Тому цікаво було б почути вашу оцінку напряму, в якому зараз розвивається гімнастика. І чим цей напрям визначається — правилами змагань чи все ж таки творчим пошуком тренерів і спортсменів?
— Звісно ж, перш за все правилами. Творчий пошук можливий лише в рамках, встановлених Міжнародною федерацією гімнастики. Так, тепер уже немає верхньої планки в суддівських оцінках. Але обмеження все одно залишилися. Скажімо, гімнаст може продемонструвати в окремій вправі не більше чотирьох елементів однієї структурної групи. Хоч як би він хотів додати ще один елемент, яким володіє, можливо, блискуче — не може цього зробити. Кожен елемент має певну цінність і, складаючи програму, спортсмен із тренером, хочеш чи не хочеш, повинні враховувати це. Інше питання — наскільки справедлива діюча шкала оцінки елементів. На мою думку, несправедлива. Наприклад, різниця у вартості подвійного сальто з поворотом на 360 градусів і подвійного з поворотом на 720 — лише 0,1 бала, хоча перший елемент виконують 90 відсотків учасників чемпіонату світу, а другий підкоряється одиницям. Та й узагалі, доцільнішим напевне було б, якби «вартість» елементів зростала не в арифметичній прогресії (група А — 0,1 бала, В — 0,2 і т.д.), а в геометричній .

— Можливо, вся проблема в тому, що далеко не кожен із членів технічного комітету знайомий із гімнастикою на практиці...
— Комітети ФІЖ лише називаються технічними, а за суттю ж вони є суддівськими. При розподілі елементів по групах складності (А, В, С, D, Е, F, G) технічні аспекти — тобто те, наскільки даний елемент складний з точки зору біомеханіки, особливостей рухового апарату — майже не враховуються.

— Але ж керівництво ФІЖ, здається, планувало запрошувати до роботи в так званих тренерських комісіях відомих тренерів, які розробляли б рекомендації для технічних комітетів...
— Такі комісії існують, але їхні рішення носять лише рекомендаційний характер — техком має право як враховувати їх, так і ні. А треба було б створити експертну раду, до якої ввійшли б не тільки тренери-практики, але й учені, знавці біомеханіки. І щоб саме ці люди встановлювали б «ціну» того чи іншого елементу. А техком, який насправді, як я вже зауважив, є комітетом суддівським, займався б розробками настанов для суддів — що вважати помилкою при виконанні елементу, скільки десятих треба зняти за ту чи іншу помилку і т.д.
Утім, якими б не були правила — простір для творчості все одно залишається. У музиці є лише сім нот, а скільки різних мелодій із них можна створити! У гімнастиці ж «нот» набагато більше. Була «вертушка Діамідова» на брусах, виконали поворот в інший бік — і вийшов уже зовсім інший елемент: «вертушка Хіля». Але придумати новий елемент — це лише половина справи. Його ще ж треба розучити. І це проблема не стільки для спортсмена, скільки для тренера.
Взагалі, поняття «складність» у гімнастиці — так само, напевне, як і у фігурному катанні чи стрибках у воду — стосується в першу чергу тренерів. Підійдіть до будь-якого гімнаста і запитайте, чи складно йому крутити всі ці сальто й піруети? І він вам точно відповість, що не складно. А от навчити його виконувати елемент, продумати кожен крок на підготовчому етапі до нього — це дійсно завдання не з легких.
І в цьому сенсі найскладнішим елементом, напевно, було сальто Корбут на колоді. Це сьогодні його без проблем розучують ледь не семирічні гімнастки. А тренеру Ольги Корбут — Ренальду Книшу — довелося, мабуть, задіяти весь свій тренерський потенціал, щоб учениці підкорився цей елемент.

Не забирайте скрипку в скрипаля

— Останніми роками в гімнастиці суттєво змінився регламент змагань — фінал командних змагань проходить уже не за формулою 6-5-4, а 6-3-3 (із шести членів команди на кожному снаряді виступає троє, і всі три оцінки йдуть у залік), фінали в окремих видах проводяться без розминки...
— Ці нововведення поставили гімнастів у ду-у-у-же суворі умови. Настільки жорсткого регламенту немає в жодному іншому виді спорту. Візьмемо, наприклад, стрибки в довжину. Там кожен спортсмен має право виконати шість, а то й вісім спроб. Ти можеш заступити один раз, два, але якщо ти об'єктивно сильніший за інших, то в одній зі спроб обов'язково це доведеш. Те ж саме в метанні диску, стрибках у висоту, важкій атлетиці... У нас же в опорному стрибку, який за часом триває не довше, ніж стрибок у довжину, гімнаст має лише одну-єдину спробу. Трохи прорахувався з розбігом, відштовхнувся не з тією силою, і все — про медаль годі й мріяти, навіть якщо об'єктивно саме ти наразі є найкращим у світі стрибуном. Ну хіба справедливо?
Те ж саме і в фіналі командної першості, де всі оцінки йдуть у залік. Досить одному гімнасту під час виступу травмуватися й не довести вправу до кінця, як команда автоматично відлітає на останнє місце. Звісно, фактор випадковості, везіння-невезіння завжди присутній у спорті, але він не повинен бути вирішальним.
Узагалі, регламент змагань сьогодні великою мірою диктує телебачення. Саме на вимогу телевізійників фінали в окремих видах на чемпіонатах світу, Європи та Олімпійських іграх тепер проводяться без розминки — гімнасти розминаються в тренувальному залі, а перед суддями виконують вправу, як-то кажуть, із чистого аркушу. Це приблизно те ж саме, що скрипалю дати перед концертом новий інструмент і не дозволити заграти на ньому жодної «пробної» гами. Але ж, спостерігаючи за розминкою, уважний глядач (а тим більше телеглядач, який бачить картинку зблизька) може підмітити багато цікавих психологічних нюансів — як основні суперники подивилися один на одного, з яким виразом обличчя спортсмен слухав настанову тренера тощо. За нинішнього ж регламенту всі ці нюанси глядачу не доступні.

«Незамінних людей немає, але заміна ніколи не буває рівнозначною»

— Як ви оцінюєте шанси українських гімнастів на чемпіонаті світу в Штутгарті?
— В Україні є непогані чоловіча і жіноча команди, є цікаві виконавці. Але робити якісь прогнози до початку чемпіонату сьогодні не візьметься й найкращий пророк.  За підсумками ЧС-2006 у командних змаганнях братимуть участь по 24 чоловічі і жіночі збірні. Боротьба в командній першості за 12 олімпійських ліцензій буде просто шалена, особливо в змаганнях чоловіків. І про жодну збірну не можна зі стовідсотковою впевненістю сказати, що вона неодмінно потрапить, чи, навпаки, не потрапить до Пекіна. Пам'ятаєте, як чоловіча збірна Білорусі в 2001 році стала чемпіоном світу, а потім не потрапила до Афін, програвши на ЧС-2003 12-й команді декілька сотих (!) бала? Невже рівень команди за два роки настільки знизився? Звісно ж, ні. Просто від фатального невезіння чи випадковості ніхто не застрахований.

— І останнє питання. Ви 16 років працювали за кордоном, тепер повернулися на батьківщину. Чи відрізняється рівень хвилювання, яке ви відчуваєте, виводячи на спортивну арену співвітчизників, від почуттів, які були у вас, коли ви тренували канадок чи австралійок? Пам'ятаю, коли я запитала про це Олега Васильовича Остапенка, то він відповів приблизно так: якщо ти професійно підходиш до своєї роботи, вкладаєш у вихованок свої знання, досвід, час, то не переживати за результат не можеш...
— Абсолютно згоден з Олегом Васильовичем! У кожній країні ти працюєш із конкретними людьми — спортсменами, тренерами, представниками національної федерації. І оцінюєш їх не за кольором шкіри чи акцентом, а за професійними та людськими якостями. Взагалі, на тему «життя в еміграції» можна писати цілі дисертації. Це дуже складна тема. Є такий вислів: їдуть не від батьківщини, а від держави. А держава і батьківщина — це далеко не одне й теж...
А ще у нас колись дуже любили казати, що незамінних людей немає. Так от, це твердження, як на мене, не зовсім вірне. Нещодавно помер Растропович. Скажіть-но, хто сьогодні його замінить? Навіть якщо і з'явиться віолончеліст його рівня майстерності, це буде не Растропович, а хтось інший, з іншим баченням світу. І коли якусь країну залишають тисячі талановитих, повних сил і енергії людей — це трагедія. Трагедія не для них особисто, а для країни. Дуже хочеться, щоб це розуміли і українські, і російські, і будь-які інші можновладці в світі...

Світлана НАКОНЕЧНА, «Спортивна газета»