«Люблю ризикувати й на килимі, і в житті»

Спортивна споруда в центрі Києва, відома під назвою «криті корти НСК «Олімпійський». У нижньому залі — два тенісні майданчики на дошках, впритул до яких, за сіткою, розстелили свій килим гімнастки зі Школи Дерюгіних. Світла, здається, замало навіть для того, аби просто щось роздивитися, не кажучи вже про потреби спортсменок, які мають вправлятися зі своїми предметами. Приплив свіжого повітря забезпечують лише два віконця. У таких умовах тренуються елітні українські грації.

Серед них — Наталія Годунко. Її вже тривалий час вважають однією з кращих «художниць» світу, але суддівські ігрища не дозволяють дівчині сповна отримати те, на що вона заслуговує, віддаючи спорту всю себе. Під час розмови Наталя виглядала то стомленою, то задумливою, то впевненою у собі, а то й трохи ображеною; часом в очах зблискують «бiсики». Усе в залежності від того, про що йдеться — про гімнастику, тренування, непрості стосунки з тренером чи життя поза спортом і бажання мати машину малиново-салатового кольору з відкидним дахом. Після розмови гімнастка з блискучим камінцем у зубі і маленьким татуюванням на вусі («просто так — для себе») йде на вечірнє тренування. Навіть застуда не може стати приводом, щоб його пропустити.
 
У Баку — з характером, але без медалі
— Наталю, які враження залишив недавній чемпіонат Європи в Азербайджані?
— Організація турніру не сподобалася — нічого особливого. Як на мене, то найкраще першість Європи три роки тому організував Київ. Що ж до Баку, то в порівнянні з початком року я була дуже добре підготовленою. Прикро, що залишилася без медалі, адже відрив від призових місць виявився зовсім невеличким — 0,05, 0,10 і 0,20 бала. Боролася до кінця, але в підсумку опинилася лише четвертою.

— Бійцівськими якостями ви не обділені...
— Якби їх не було, то вже б не тренувалася. Бо в Школі Дерюгіних, та й взагалі у спорті, важко витримати без характеру.

— Ахіллесовою п'ятою художньої гімнастики залишається упереджене суддівство. Із введенням нової системи оцінок ніяких змін у кращий бік не намітилося?
— Не помінялося й не поміняється. Тобто, наприклад, канадка, яка не претендує на високі місця, може «вибити» собі додатковий бал, але на верхівці зрушень не передбачається.

— Під час виступів на міжнародній арені відчувається різне ставлення суддів до вас і іншої нашої видатної гімнастки — Ганни Безсонової?
— Зараз я просто перестала звертати на це увагу — як скажуть, так тому й бути. Я кардинально поміняла свій погляд на гімнастику, бо якщо надавати велике значення ролі суддів, то довго в нашому спорті не протягнеш. Адже на кожних змаганнях тебе притискають — дуже прикро. Я перестала ставити на перше місце результат, і суддівські оцінки перестали мене особливо цікавити.

— Трохи відпочити влітку встигли?
— З'їздили до Азербайджану, далі — виступили на чемпіонаті України в Харкові, після чого відпочивали... три дні. Потім провели тижневий збір в Алушті й тепер продовжуємо підготовку до чемпіонату світу.

— У Криму хоч у морі покупалися?
— Ні. Там ми виконуємо особливу роботу: бігаємо кроси, займаємося загальною фізичною підготовкою, трошки «качаємося» і дихаємо морським повітрям.

— Як складаються ваші стосунки з Безсоновою?
— Як це не дивно, але в нас за 11 років не було жодного конфлікту. Альбіна Миколаївна Дерюгіна (до речі, таку чудову людину я ще не зустрічала) неодноразово казала, що в нас у збірній немає поділу на перший і другий номери, хоча журналісти часом вважають по-іншому. Інколи краще виступає Аня, іноді, як торік, — я, але це не впливає на наші стосунки. Так само нормально спілкуємося і з конкурентками з Білорусі чи Росії.

«Після тренувань немає сил дійти додому»
— Із Дерюгіними ви вже 12 років. Як ви взагалі сюди потрапили?
— У віці 11 років після виступу на міських змаганнях перейшла до Дерюгіних разом з іще трьома дівчатами зі звичайної школи №13, де ми тренувалися у Людмили Козлової.

— Ви вже чимало досягли в спорті, маєте багато медалей світових форумів. Який у вас залишається стимул для виснажливих щоденних тренувань?
— Мене підтримують мої друзі, які знають, наскільки я віддаюся спорту, і кажуть, що, пройшовши такий довгий шлях у гімнастиці, кидати її зараз недоречно. Принаймні треба допрацювати до Олімпійських ігор, щоб потім не шкодувати.

— А якась романтика, потяг до гімнастики, який вас сюди привів, ще залишився?
— Я просто люблю цей вид спорту. Коли вiдпочиваю, то вже починаю сумувати за гімнастикою. Є бажання працювати, але в цьому залі його часом відбивають...

— Принаймні перед змаганнями вам хочеться виходити на килим?
— Інколи так, а інколи й ні — все залежить від настрою. Тоді роблю над собою зусилля, аби виступити гідно і щоб ніхто з глядачів і не помітив, що в мене щось не так. До того ж частіше трапляються травми, адже організму з роками важче витримувати професійні навантаження. У 15 років усе давалося значно легше.
Коли була молодшою й мала більше енергії, іноді могла тренуватися додатково. А зараз настільки викладаюся на тренуваннях, що ледве вистачає сил дійти додому. Адже тренуємося ми з 8.30 ранку до шостої вечора з перервою на обід.

— Ви завжди тренуєтеся в цьому залі?
— До чемпіонату й Кубка світу готуємося на критих кортах, бо тут усе-таки значно більше місця, ніж у Центрі культури й мистецтв «Жовтневий», де ми займаємося решту часу. Хоча й тут важко дихати, бо на величезний зал — усього два вікна. Такі умови тренувань пригнічують.

— А що за темношкірі дівчата тренуються з вами?
— Нещодавно ми побували в Південній Африці, де Ірині Іванівні сподобалися дві 15-річні дівчинки, яких запросили до Києва на місячний збір. Якщо я хочу з ними чимось поділитися, допомагає перекладач з англійської. Пам'ятаю, ще в Африці зробила їм зауваження, що треба тренуватися у білих шкарпетках, а то в них або жовті, або з якимись зайченятами... Пообіцяли виправитись. Приїхали, дивлюся — ходять лише у білих (посміхається).

Ризикувати цікаво
— Наталю, що вас найбільше приваблює у художній гімнастиці: зовнішня краса, пластика рухів тіла, музика?
— Я дивлюся на ці речі з точки зору спортсмена. Мені подобається, коли гімнастка виглядає виразно й демонструє при цьому з предметом цікаві вправи. Нехай у неї немає видатних зовнішніх даних, але своєю програмою вона перекриває цей фактор. Іншій дівчині унікальності може надати костюм. Найвища гармонія, яку знайти дуже складно, — це коли гімнастка, виконуючи рухи з предметом, просто зливається з музикою.

— Музику вам підбирає тренер?
— Так, Ірина Іванівна [Дерюгіна]. Хоча вона надає мені можливість і самій щось пошукати, але завжди забезпечує достатньою кількістю мелодій, і ми разом з нею та Альбіною Миколаївною вибираємо найбільш прийнятні, складаємо композицію.

— Вам більше подобається вражати складними елементами чи працювати на публіку, як, скажімо, росіянка Аліна Кабаєва?
— Я полюбляю ризикувати, хоча це теж можна назвати впливом на публіку.

— У повсякденному житті теж ризикуєте?
— У житті — тим паче. Надто ж в особистих стосунках. Так, це небезпечніше, ніж у спорті, але, одного разу обпікшись, потім буду більше думати, знати, що так робити не варто. Коли ж не ризикуєш, то не знаєш, як деякі речі виглядають насправді, а пізнання істини потім може виявитися запізнілим і болючим.

«Років до тридцяти заміж не збираюся»
— Ви не намагаєтеся порівнювати художню гімнастику з якимось мистецтвом чи спорідненим видом спорту?
— Полюбляю дивитися фігурне катання. Можу сходити на балет, але високого рівня, бо стежу за ним очима професіонала. Нещодавно побувала на змаганнях зі спортивних танців — дуже сподобалося. Стежити за цим дійством значно привабливіше вживу, ніж по телевізору. Поспілкувалася там з учасником відомого шоу «Танці з зірками» Владиславом Ямою, який відкрив мені деякі таємниці їхнього мистецтва.

— Самі не думали зайнятися танцями?
— Коли? Можна було більше встигати, якби по-іншому розподілити дні тренувань. Навіть при тому, що в нас один вихідний на тиждень.

— Інші види спорту вас приваблюють?
— Подобається легка атлетика, синхронні стрибки у воду, стрибки на батуті. Знайома з олімпійським чемпіоном Юрієм Нікітіним. Він вразив повідомленням про те, що в них тренування триває лише півгодини, бо в залі доволі темно, а батут там трохи перекошений. Тож я дозволила йому не тренуватися багато — головне, щоб не покалічилися (посміхається). Підтримуємо стосунки з плавцями — Лісогором, Бреусом, деякими бок- серами...

— До речі, Лісогор і Клочкова чимало часу приділяють світським вечіркам. Як ви ставитеся до таких заходів?
— Це справа спортсменів і їхніх тренерів, чим і коли їм можна займатися. У нас же, якщо вийдеш «у світ», про тебе можуть навигадувати різних нісенітниць, а потім треба буде виправдовуватися перед тренером. Я вважаю це неправильним, а все ж зайвий раз намагаюся не «світитися».
Особисто я на вечірках отримую задоволення від спілкування з друзями, які мене підтримують. Але Ірина Дерюгіна у цьому питанні мене не розуміє. Хоча я вже не 15-річна дівчина, а доросла людина.

— Облаштовувати особисте життя не збираєтеся?
— Якщо ви про весілля, то заміж я не поспішаю. Іноді здається, це не для мене. Років до тридцяти я точно заміж не вийду, бо люблю свободу.

— Які риси характеру вас приваблюють у людях, з якими вам цікаво й приємно спілкуватися?
— Ціную життєрадісних людей, які вміють вислухати, зрозуміти й щось підказати, не боячись висловлювати правду в обличчя. Нехай я це навіть не одразу правильно сприйму.

— Чим би ви хотіли зайнятися, на що бракує часу через спорт?
— Кілька разів починала вчити з репетитором англійську мову, але кидала, бо ці заняття не вписувалися у графік занять і турнірів. То я вже вирішила, що вивчу іноземну мову впродовж трьох місяців після завершення кар'єри.

— Замислювалися, чим займатиметеся по завершенні спортивного життя?
— Зараз я думаю над цим майже щодня. Насправді існує чимало варіантів, і я ще не визначила, що для мене найкраще, з чого слід починати.

— А чого хочете досягти в житті?
— Бути незалежною й жити в Києві.

«Провела фотосесію у стилі «ню»
— На Кубку Дерюгіних, що відбувся в Києві навесні, організатори пообіцяли вас і Безсонову нагородити дорогими машинами. Отримали вже такий подарунок?
— Аня — так, а мені поки що лише обіцяють.

— А ви сідаєте за кермо авто?
— Так, мені це подобається. Щоправда, ті, з ким я їжджу, не дозволяють розганятися до високих швидкостей, але, коли буде своє авто, десь за містом я спробую проїхатися з вітерцем.

— Існує агентство, яке залучає спортсменок у модельний бізнес. Наприклад, чимало відомих легкоатлетів, як-то Олена Говорова й Віта Паламар, пробували себе в ролі моделей. Ви — симпатична дівчина — над подібною кар'єрою не замислювалися?
— Мене поки що в моделі не кликали. Думаю, якщо захочу, то знайду застосування своїм здібностям в іншій сфері. Але поки що не хочу про це казати, аби не наврочити.

— Вийти «в люди» намагаєтеся у всій красі?
— Я завжди стильно вдягаюся і, кажуть, добре виглядаю на фото. Уже провела кілька сесій у знайомого фотографа, але їх поки що ніхто не бачив. Можливо, й не побачить.

— Фото у стилі «ню»?
— У стилі «ню» (сміється). Точніше, у стилі Годунко, але в чому родзинка — поки що секрет.
 
ДОСЬЄ
Наталія Годунко
Заслужений майстер спорту з художньої гімнастики
Народилася 5 грудня 1984 р. у Києві.
Переможниця і призерка багатьох міжнародних турнірів. Дворазова чемпіонка світу в команді і групових вправах зі стрічками, бронзова призерка чемпіонату світу у вправі зі стрічкою, багаторазова призерка в команді, чемпіонка Європи, п'ятиразова чемпіонка України. Учасниця Олімпійських ігор 2004 р. (п'яте місце у багатоборстві).
Закінчила Національний університет фізичного виховання і спорту (спеціальність — режисер-постановник).
Зріст — 168 см, вага — 49 кг.
Перший тренер — Людмила Козлова. Нинішні тренери — Ірина й Альбіна Дерюгіни.
Незаміжня.

Україна Молода