Андрей ФЕДЕЦКИЙ: «Из-за Артема поссорился с Кварцяным»

Легенда «Волині» - про чвари з Кварцяним, свого сина, легіонерів луцького клубу, веселий норов Лемешка та насичену кар’єру.

«Проїдеш сто метрів, а потім ходиш і трясешся…» 

- Андрію Стефановичу, як починався ваш шлях у футболі?

- На Львівщині, у СКА - була така військова команда. Мій шлях починався разом із таким відомим футболістом, як Іван Гамалій, ми обидва з одного села - Гамаліївки.

Першим тренером був Володимир Вараксін. Займалися років два, а потім нас забрали у Львівську республіканську школу-інтернат, яка тепер називається Львівське училище фізкультури. 1976 року у Львові відбувалася Спартакіада школярів.

Тоді, до речі, було лише чотири інтернати на всю Україну - київський, харківський, луганський і львівський, але київський вже був республіканським. Усю збірну забрали в Київ, де я й закінчував 10-й клас.

У цьому спортінтернаті було багато відомих спортсменів - гандболістки Лариса Карлова, Ольга Зубарєва; баскетболісти Сашко Білостінний, Володимир Ткаченко - наші хороші знайомі, разом училися. Вони теж були учасниками Спартакіади.

У фіналі ми обіграли збірну РСФСР - 1:0, пам’ятаю, що гол забив Матвій Бобаль. Тренували нас тоді Володимир Киянченко, Леонід Яровий і Ярослав Дмитрасевич, який був одним із моїх перших тренерів. Пізніше у Львівський університет фізкультури вступили всі учасники Спартакіади, а це чотири чи п’ять чоловік. Тут був СК «Луцьк», а всі футболісти були приїжджі зі Львова, тож, звісно, і мешкали тут.

Володимир Байсарович був головним тренером, а Мирон Маркевич - граючим. Ось Маркевич їздив і підшукував хлопців. На другому курсі запропонував мені спробувати сили в Луцьку, нас багато було: Артимович, Козир - теж учасники Спартакіади, я, Журавчак. Оскільки навчався на стаціонарі, то побув тільки до кінця сезону, бо були «хвости».

Треба було вибирати - або стаціонар, або ж переводитися на заочне навчання. Мої батьки схилялися до другого варіанту. Я вирішив закінчити інститут, але все одно доля так склалася, що після завершення нав­чання потрапив у «Торпедо» (Луцьк). Грав за інститутську команду на зборах у Закарпатті. Раніше майже всі команди проводили збори на Закарпатті, бо грошей не було, щоб у Крим їздити, тим більше за кордон.

Окрім того, наша команда Львівського інституту фізкультури перемогла у чемпіонаті СРСР серед ВНЗ. У фіналі обіграли команду ВШТ (вища школа тренерів) із Москви. Саме на тих зборах ми й обіграли «Торпедо», відтак тодішній наставник В’ячеслав Володимирович Першин мене запросив.

У нас тоді була хороша команда: Орест Баль (молодший брат Андрія, з яким я, до речі, у львівському інтернаті вчився в одному класі й за партою сидів), Володимир Безсонов, Сергій Балтача… Ми виграли Кубок «Юності» 1974 року, а потім у Кубку Надії в фіналі поступилися збірній РСФСР.

- Як тоді ставилися керманичі області до команди?

- Тоді були такі часи, що вирішували тільки обкоми та профкоми. Входу в обком не було, то, щоби потрапити до першого секретаря, треба було записуватися за місяць на прийом. Головою спорткомітету був Станіслав Кирилович Рубчев, він і займався всіма питаннями.

Раніше ж президентів не було. Штат команди був обмежений: начальник команди, головний тренер, другий тренер і все. А зарплатню отримували на автозаводі, який зараз «Богдани» випускає. У наші ж часи «Волинянки» випускали. Ті машини називали «БМВ» - «Бойова машина Волині»: проїдешся на ній метрів 100, а потім ходиш і трясешся, наче тебе струмом у 220 вольт стукнуло. На команду було 18 ставок. Наскільки пам’ятаю, то було 10 чи 8 ставок по 160 рублів, а інші по 130 і 110, ну і 40 рублів за перемогу, з яких 7-м вираховувалися, за нічию не платили.

- «Волинь» у ті часи зірок із неба не хапала, переважно пленталася в середині таблиці чи нижче. Чого не вистачало команді, щоби вийти на вищий рівень?

- У ті часи були такі команди, які твердо стояли на ногах, - «Колос» (Нікополь), СКА (Київ), «Нива» (Вінниця), де були більші можливості. Ті міста були розвиненіші в економічному плані, мали більше заводів. Казали, що в нас немає професійних футболістів, тільки любителі, але все залежало від першого секретаря обкому партії.

Він дав завдання - виконуйте. Під такі зав­дання, звісно ж, і виділялося дещо, наприклад, квартири безкоштовно у місті давали або ж машини, щоправда, їх уже за свої гроші, бо вони були в дефіциті, тож люди стояли у величезних чергах. Доплати ще були, а зараз вони називаються «підйомні», десь на завод влаштовували. Пізніше я й сам на заводі культпобутових виробів «працював», на Луцькому підшипниковому заводі.

У мене навіть був офіційний пропуск і можна було раз на місяць до каси зайти. Раніше шукали можливості, бо тільки так можна було затримати футболіста. Зрозуміло, що коли нормально себе проявив у слабкішій команді, то надходили запрошення у серйозніші колективи.

- У радянські часи деякі матчі вже мали статус дербі?

- Аякже, з рівненським «Авангардом». Нас перед тими матчами в обком викликали й «накачували». Ще в ті часи ходила така приповідка: «Можете всім програти, але Рівне щоб обіграли, й все буде добре». Тут такі ексцеси були: переповнені стадіони, камінням вікна в автобусах розбивали, купа міліції. Дербі було шалене. Із львів’янами ж перетиналися, коли об’єднали два клуби: СКА й «Карпати».

Пам’ятаю, як в одному сезоні на виїзді їх 3:0 обіграли, відтак удома теж обіграли, хоча в них команда за можливостями була сильніша. Ми з ними завжди вдало грали, можливо, через те, що в нас дуже багато хлопців зі Львова: Артемович, Козир, Журавчак, я, Бердовський, пізніше Орест Козар, Ігор Польний, нині вже спочилий, теж мій однокласник, Іван Польний, Слука, Федюков, Леськів…
«Налили 50 грамів коньяку - лише тоді хлопець заспокоївся» 

- Як вам удалося з другої ліги перейти зразу в «Металіст»?

- У другій і першій лігах тоді були дуже хороші футболісти. У ті часи футбольних академій не було, лише чотири спортінтернати на всю Україну. Звідки було брати людей? Балтача, Баль, Безсонов, Лужний - це все вихованці тих шкіл.

То вже за незалежної України з’явилися олігархи, які почали будувати футбольні школи. Раніше казали, що друга ліга - кузня талантів для вищої. Дуже рідко українці грали за межами нашої республіки, в інших національностей так само було. У Ташкенті українці з’явилися лише після авіакатастрофи, в якій загинула команда «Пахтакор».

У Луцьку кілька грузинів було: Нодар Бочаішвілі, Руслан Цулаєв. Вони якось потрапили в армію, десь утекли з Грузії у СКА (Львів), а потім до нас потрапили. У «Динамо» (Київ) же люди були з усієї України. Стосовно мене, то грали у Харкові з «Маяком». Там були тренери «Металіста» - Євген Лемешко та Володимир Булгаков, начальник команди Станіслав Костюк - вони мене й запросили. До речі, жили ми в готелі «Харків» на площі Леніна, та навіть у той вечір до мене надійшло запрошення від селекціонера московського «Спартака». Забув його прізвище, здається Поливанов, він особисто займався підбором гравців для моск­вичів. У мене в той рік узагалі було багато запрошень.

- Чому ж не перейшли в «Спартак»?

- Не ризикнув, бо раніше такого не було. Їхати в Москву, коли тут, під боком, є Харків? Тим більше, що в Харкові теж були львівські вихованці, наприклад, Ростислав Поточняк, який з «Карпатами» Кубок вигравав. Булгаков був зі Львова, та й деяких хлопців я знав до того. Тому вирішив чухнути в Харків.

- Згадаєте майже тріумфальний похід за Кубком СРСР 1983 року?

- Програли в «Лужниках» у фіналі донецькому «Шахтарю» 0:1. Забив нам Сергій Ященко, лівий захисник. Пам’ятаю цю гру, я не грав правда, але їздив із командою, бо напередодні грали у чемпіонаті з «Жальгірісом» у Вільнюсі. Раніше як було: хочеш зі щитками граєш, а хочеш, то ні.

Пізніше вже за те взялися, щоб обов’язково їх одягали. Я ж не любив у них грати, тож ніколи й не одягав. У литвинів був такий перед­ній захисник - Арвідас Яноніс, і він мені стрибнув на гомілку, не розірвав, але подряпав, і почалося запалення надкісниці. 

А так, то всі ігри в Кубку зіграв і забив два вирішальних пенальті. Першу гру грали з «Кайратом» у Сочі, тоді ще був підготовчий період, Кубок починали раніше. Йшов страшний дощ, і поле було жахливе. Ми зіграли 0:0, додатковий час і пенальті.

Я бив останній пенальті серед перших п’яти за рахунку 3:4. На воротах стояв, пам’ятаю, Ордабаєв. На полі бруду - жах, а м’яч ще й вологи накопичив, і добити неможливо. Володимир Лінке мені перед ударом сказав «Видихни дух». Пам’ятаю, що пробив у один кут, а Ордабаєв стрибнув в інший, і м’яч по цьому болоту тільки за лінію закотися - зразу й зупинився. Після мене вони не забили, а Леонід Сааков забив, і ми пройшли далі.

Так само з «Торпедо» (Кутаїсі) у себе вдома на «Металісті». Грали десь у кінці лютого чи на початку березня - лід і вода. Після першого тайму зайшли в роздягальню, а Віктора Сусла, нашого лівого захисника, трясе, як у пропасниці, - так замерз. Йому налили 50 грамів коньяку, хлопнув і тільки після того заспокоївся, тож усередині його зігріло. У матчі така ж ситуація: основний час, додатковий - 0:0, серія пенальті. Я бив останній: якщо забиваю, то проходимо до півфіналу, а не забиваю - серія пенальті продовжується. Реалізував і цей пенальті.

У півфіналі обіграли ЦСКА в манежі, а ми до того манежу й в очі не бачили жодного разу. Забив Сашко Косолапов зі штрафного. Ігор Куракін вибіг зі «стінки», м’яч у ту щілину й полетів, а Валерій Новіков не бачив момент удару. То після матчу там такі розборки були: здійняли ґвалт, ледь до бійки не дійшло, той Куракін бігав по коридору, бо втікав, то ж вояки - військова команда була.

- Чому залишили «Металіст»?

- Після сезону 1983-го року Ростислав Поточняк пішов із команди, він на 10 років за мене старший, я за ним почувався, як за кам’яною стіною, по життю разом були. Капітан команди, людина з таким досвідом - мешкали вдвох у готелі.

Раніше на стадіоні на другому поверсі був готель, там ще й бухгалтерія, спортивний клуб розташовувалися і майже все керівництво. Тоді квартири не знімали, тож усі приїжджі мешкали там. Щоправда, я не одразу пішов, ще на збори поїхав.

Десь уже ближче до літа пішов і на травневі свята грав уже тут на виїзді у Рівному. У мене було багато запрошень у першу лігу й навіть у «вишку», але я чомусь не захотів, тим більше, що в мене тут була дівчина, а в Харків вона їхати не хотіла. Повернувся, а 6 жовтня 1984 року ми й одружилися - доля така.

- У ті часи футбол сильно відрізнявся від сучасного?

- Футбол, як велосипед - що ти нового придумаєш? Зрозуміло, що зараз у футболі з’являється швидкість, але все залежить од тренера, на що він зробить акцент: силовий, технічний і т. п. Якщо ж це все вдасться поєднати, то робляться такі великі команди, як «Динамо» (Київ), «Шахтар» (Донецьк).

Мені було легко грати, хоча в тренерів постійно була боротьба з тим, що я мав зайву вагу. Одного разу в Харкові (ростом я 167 см) важив 69 кг, тобто мінус 2, то мене буквально вистачало на перший тайм і все, а потім повзав, навіть не було сил грати. У юності ж важив 71–72 кг і чудово почувався.

- Чому ж у Харкові так тяжко було?

- То все вікове. Друга ліга закінчувала в жовтні, а починала вже в квітні-травні. Раніше відпустка була 1,5–2 місяці, а потім чотири місяці готувалися до сезону - можна було з глузду з’їхати. Це зараз усе швидко, в ігровому ритмі, а раніше на зборах тричі набирав форму та стільки ж разів її губив. Ну як можна було стільки готуватися? Цього я не розумів. 

У Лемешка була така система, що сьогодні ти зіграв за дубль від дзвінка до дзвінка, а наступного дня установка. Читає склад на гру й ти в основі - два тайми чешеш. Його не цікавило, відновився ти чи ні - працюй. Пам’ятаю, як поїхали грати в Баку з «Нефтчі», а в них у складі був нападник Машалла Ахмедов. Дивак так летів полем, що в нього номер відривався з футболки. Ти не встиг подивитися, а він уже на 10 метрів поперед тебе.

Його з якогось аулу витягнули, він там овець чи козлів пас, точно не знаю. Як перший раз прийшов на тренування, то йому поля не вистачало, грав же лівого півзахисника/нападника. Прокидав м’яч і біг далі, як на злітній смузі. То там узяли фішку чи прапорець, устромили на куті й сказали: «Сюди добігаєш і зразу подавай туди». Так він і навчився. У нас Сергій Мотуз грав правого захисника.

У Баку на стадіоні такий довгий тунель метрів на 20 і освітлюється слабко. Ми з ним саме грали за дубль і йшли тунелем, а він мені й каже: «Ой клас, хоч цього дурня не буду бачити, бо я би вмер із ним». Там же ще й температура під 40 градусів. Вийшли з тунелю, повертаю голову, йшов біля мене, а тут немає. Дивлюся, а він іззаду сів і за голову тримається. Питаю: «Що таке?» - «Ти дивись - Ахмедов за дубль виходить.

Мені кінець». Два тайми відвовтузив Сергія по пов­ній. На другий день Лемеха Сергія знову у склад поставив. Мотуз думав, що хоч тут Ахмедова не буде, а він і за основу весь матч зіграв. Мотя був «мертвий» і його після першого тайму змінили - отакі горбухи були.
«Добре, що раніше не давали карток за симуляцію» 

- Знаєте, як отримали своє прізвисько Карпатський Марадона?

- Фанати придумують що-небудь. Уявлення не маю - хтось вигадав, так їм і сподобалося.

- Мені переповіли, що це через те, що ви гарно вміли падати.

- Добре, що тоді не давали карток за симуляцію, бо я би весь сезон дискваліфікований сидів. Я не спеціально падав, але всіляке бувало, деколи й спеціально - це теж талант. Зараз, хоч і дають картки, але все одно симулюють. Як казав покійний Маслаченко: «Маленькі футбольні хитрощі». Вони були тоді й тепер теж є.

- До вас, як до легенди клубу, було якесь особливе ставлення?

- Усе було треба, аякже, тільки ж одружився. Я, до речі, як одружився, то ні квартири, нічого в мене не було, а жив у гуртожитку на Ленінградській. Такі гуртожитки були з довгими коридорами, а кімнати на чотири людини для футболістів. Ось в одній з таких кімнат ми й жили, хоча зразу по приїзді з Харкова мені обіцяли квартиру. Туалет був один загальний. Як дружина захоче в туалет, то виходив із нею, щоби там нікого не було, а хлопці молоді, «гусарять» і приводять самі розумієте кого.

Коли дружина вже була вагітна, то отримав однокімнатну квартиру на Ворошилова, 10а в п’ятиповерховій «хрущівці», яка одна в полі стояла. Потім отримав двокімнатну, а трикімнатну отримав у 35 років. Ставлення керівництва було хороше та й уболівальників - теж. Куди би не звертався, то всюди допомагали. Квартиру отримав, а обставити нічим - ані меблів, ані телевізора. Усе діставалося на взуттєвих, меблевих базах і т. п.

- Як вам дався перехід із другої ліги СРСР одразу у вищу лігу незалежної держави?

- У нас був лікар з Одеси Ілля Ісакович, то він сказав слова, які я запам’ятав на все життя: ««Волинь», оминувши першу лігу, буде у вищій». Мужик був із головою. Може, він і жартував, але так воно й сталося, бо ми в першій лізі не грали, а зразу потрапили у вищу в незалежній Україні. Як уже казав, у другій лізі СРСР грали хороші гравці, тож особливої різниці в «незалежному» чемпіонаті ми не відчули.

Подивіться, скільки гравців із Луцька грало в провідних командах, причому не останні ролі: ті ж Лужний, Шевчук… У Кубку СРСР 1988 року ми вилетіли в 1/8 фіналу від ЦСКА. На виїзді мали їх перемагати, але випадково програли 0:1, нам Спіцин забив, а вдома зіграли 0:0, причому Лужний на останній хвилині головою влучив у поперечину. За них тоді Татарчук грав й інші відомі майстри. Хоча 1989 року ми перемогли в другій лізі та грали в буферній зоні з Баку, Нальчиком…

- Кажуть, що в ті часи там якраз було небезпечно грати…

- Я вже тоді літаками не користувався, бо не був великим любителем. «Я не боягуз, але я боюсь». Коли повернувся з «Металіста», то вже не літав. Раніше ж чартерів не було, були звичайні рейси, тож ми підлаштовувалися.

Летіли з дублем, а він же грав на день раніше. Значить ми сьогодні вилітали, а завтра гра дубля, післязавтра основи. Отже, гра на третю добу мала бути. Так я з «Металістом» літав. Зараз же є чартери, відтак вирушаєш у день матчу, тоді ж яка гра у голові, якщо думаєш, як долетіти туди, де граєш, а потім ще, як додому повернутися. Ну то й сказав: «Вибачте, хлопці, але я не літун. Якщо хочете, то буду виїжджати потягом чи автобусом за день-два й буду вас там чекати».

- Щось вам запам’яталося з першого чемпіонату?

- Звісно, раніше ти бачив тих футболістів по телевізору, а тепер граєш із ними на одному полі. Було приємне враження. Та й ти сам зростав як футболіст, бо грав проти сильніших гравців. У нас була перша домашня гра з «Дніпром», а ми їх 1:0 «прибили», Михайло Бурч із пенальті забив. У другому чемпіонаті, пам’ятаю, з «Динамо» в Києві зіграли 0:0, нам навіть преміальних за це не дали.

- Не прикро, що забили 99 м’ячів, трохи не дотягнули до круглої цифри?

- Мені часто це питання ставлять, невже не можна було залишитися та все спеціально підлаштувати. А навіщо? Є клуби Федотова, Блохіна… Таких футболістів, що забили 100 і більше - купа. А хто забив 99? Я один, більше такого нема! Ще на стадіоні кричали: «У канадців Вейн Грецкі, а у нас Андрій Федецький». Грецкі саме грав під 99 номером. Знай­діть ще одного дивака, який 99 м’ячів забив.

«Трунар волинського футболу» 

- Вам, як легенді «Волині», не пропонували якусь посаду в клубі?

- Я закінчив кар’єру 1995 року й став помічником Кварцяного. 1997 року Віталій Володимирович пішов у «Поділля», і головним став Анатолій Раденко. Після того повернувся Кварцяний і нас усіх погнав, навіть не заплатили зарплатню та преміальні. Там така історія через Артема вийшла. Він тут до 9-го класу тренувався. Кварцяний повернувся, Василь Андрійович Столяр став президентом, і вони тут організували дитячу школу «Феміда-Інтер».

Віталій Володимирович і звернувся до мене стосовно Артема, мовляв, що збираєшся робити, може, підпишемо контракт. Проте незадовго до його повернення Артема побачив Віктор Носов, який тоді був директором школи «Шахтаря», академією вона стала пізніше. Він мене особисто знав і зателефонував, запропонував, щоб Артем приїхав на перегляд. У «Шахтар» же просто так нікого не брали. То я Кварцяному й сказав: «Віталію Володимировичу, тут така ситуація, він поїде в будь-якому випадку, бо «Волинь» - не «Шахтар», навіть умови не порівняти». Кварцяний промовчав.

Цілий місяць 15-річний Артем у Донецьку був. Там перевіряють не так, як у нас Кварцяний: приїхав футболіст, 5 хвилин зіграв і поїхав, а є такі, що тільки форму зодягали та навіть на поле не виходили, а здразу переодягалися і їхали назад. Потім зателефонував мені Віктор Васильович: «Андрію, ми його беремо, він, звісно, трошки запізно (Сергій Бабарика тоді тренером працював і підбирав ту команду, там хлопці по 3–4 роки разом грали) з’явився і не те, щоби на голову за когось сильніший, але не слабкіший. Ми перевірили по тестах за місяць, то він додає і стає краще. Як хочеш, то привозиш 28 серпня документи і ми його зараховуємо». Я, звісно ж, погодився, тобто ніяких грошей за це не платив.

Із того часу Кварцяний заївся на нас і пішло оте, що я «перший ворог волинського футболу», «трунар волинського футболу» і т. п. То його право, я вважаю, що вчинив правильно. Хоч і не став тренером, але Кварцяний мене на багато не обійшов, бо і я, і він заслужені тренери. Отримав це звання за Артема як перший тренер.

- Допомагаєте Артему?

- Я досі його перший тренер, бо проводжу аналіз кожної гри. Ось по Чорногорії йому розповідав, що правильно, а що ні. Уже думав його за ту жовту картку побити, а тут забив гол, отож мушу мовчати.

- Одразу по закінченні кар’єри бачили себе на тренерському містку?

- Я саме 1995 року закінчував і грав прощальний матч у чемпіонаті, тобто не товарняк ганяли, а офіційну домашню гру проти «Динамо», в якому тоді грали Ребров, Лужний, Шевченко, Калитвинцев, Ващук. Мені Кварцяний одразу на бенкеті сказав: «Поки я працюватиму, то Андрій буде працювати зі мною по життю». Попрацював називається. Деколи хочеться йому той відеозапис кинути в поштову скриньку, щоби подивився, то може, щось би й надумав. Проте незважаючи на те, як усе склалося, думаю, що мій вчинок правильний.

- Що думаєте про ту ситуацію, яка зараз склалася у «Волині»?

- Дивився новини, то зараз у переважної більшості клубів ситуація дуже важка. Думаю, що в нас спонсори не розібралися чи хтось інший, але тут ставки шалені були, як для «Волині». Причому понабирали посередніх легіонерів, якихось Шумахерів. У нього зарплатня 30 тисяч, то йому на «Формулі-1» треба було їздити по полю. У того 25, у цього 30 і нічого - не грають.

- Ставили ж завдання потрапити в Лігу Європи.

- Ну яка Ліга Європи?! Хто міг таке вигадати й сказати? Стадіон один, який не відповідає вимогам, бази ніякої, тренувальних полів нема, як навезли щебеню, то так все й стоїть. Нічого немає. То хтось просто запустив для реклами. Я вважаю, що Дем’яненко нормально працював і непоганих футболістів узяв, але треба було розганяти тих, що до нього набрали. А як їх виженеш, якщо в них контракт? Він прийняв те господарство, яке йому дали, а щоб у ньому розібратися, потрібен був час.

У першому колі команда гідно виступила, але взимку не дали підсилитися, а з грудня вони чотири місяці зар­платню не отримували. У таких умовах українець грати не буде, а що вже про легіонерів казати? Хоча «Кривбас» - виняток, але вони знали, за що грають, щоб отримати запрошення від інших команд. А тут хто буде грати? Дем’яненко правильно почав працювати, й гра непогана була, але це все було, поки давали гроші. Потім і почалося, треба ж було на когось перекласти. Спонсори, мабуть, зрозуміли, що великі витрати, а сенсу немає. Для Луцька 30 тисяч зарплата - то можна збожеволіти.

- Чи були серед ваших партнерів гравці, які з якихось причин так і не змогли розкрити свій талант?

- Були, дехто на склянку підсів, хтось «зірочку» спіймав, а хтось і те, й інше. На мою думку, Бобаль-батько не реалізував свій талант. Футболістом він був од Бога, все йому легко давалося. Були й такі, про яких ніхто не думав, що стануть футболістами.

Наприклад, Ярослав Думанський, який з нами на Спартакіаді школярів грав. Такий собі посередній гравець, а він пішов-пішов і бах! - в «Динамо» (Київ). Івана Яремчука візьміть, наприклад. Грав собі в Черкасах стільки років, а потім Лобановський його помітив і людину з нього зробив. Усе залежить од людини, її характеру, сили волі, виховання.

«Стільки крові з мене випив» 

- Які у вас найприємніші спогади з футбольної кар’єри?

- Перемога в Кубку Юності, друге місце в Кубку Надії, потрапляння у команду майстрів, виграш золотих медалей другої ліги, дебют у вищій лізі СРСР, отримання значка «Майстер спорту СРСР». По життю, то народження сина, його весілля, його футбольна кар’єра - стільки крові з мене випив.

- А які неприємні спогади залишилися?

- Був шанс виграти Кубок СРСР, але не вдалося, проте грати у фіналі - це вже був великий успіх. Я би не сказав, що в мене в спорті були неприємні спогади. Переживати поразки? Так, переживається, але ти програв, зайшов у роздягальню, переодягнувся і вийшов, забув ту гру, а життя продовжується. Переважно було більше приємних спогадів.

- Як оціните «Волинь» своїх часів?

- Тоді справді була «Волинь», а зараз йду на стадіон, а на поле не виходить жодного волинського футболіста. Ну яка то «Волинь»? А ще як грають у таке щось незрозуміле. Раніше «Волинь», як і «Металіст», славилася тим, що грали всі свої.

Виходили і віддавалися, грали для людей. Можна було приємно вийти в місто - з тобою люди віталися й руку тисли. Раніше українці й для себе грали, хотіли якусь кар’єру зробити, а зараз приходять відіграні люди - болгари Занєв, Ілієв. Тому під 30, іншому 32. Ну кому вони потрібні? Грають за збірну Болгарії - ну то й що? Що вони виграли? Якщо брати легіонера, то він мав би на дві голови бути сильніший за українця - такому можна й платити, але треба щоб він грав і підтверджував.

Зараз хочуть - грають, а хочуть - ні, зарплата ж все одно буде. Раніше про «Волинь» казали: «Спина в глині - хлопці з «Волині». Так було і так має бути, а вони зіграли матч, сіли в дорогу машину, закурили і поїхали в нічний клуб. У ті часи, якщо сигарету закурив, то ховався за автобус, десь у кущах, а тепер він відкрито ходить у нічному клубі й віскі собі голову поливає. Думаю, що ліміт має бути навпаки, не 4 українці, а 7.

- Дехто зі спеціалістів відзначає, що цей ліміт, навпаки, шкодить нашому футболу, бо в українських гравців зникає мотивація.

- А чому мають віддавати перевагу легіонерам? Треба зробити, як в Англії, де можна підписувати тільки тих гравців, які грали не менше 75% матчів за збірну, а їхня збірна входить у топ-70 рейтингу. Таких легіонерів потрібно брати, а то беруть якихось синків або відіграні елементи та 30 тисяч дають. Я з того Шумахера балдію. Купіть йому за 5 мільйонів «Формулу 1» і нехай їздить по полю або навколо стадіону. Прізвисько в нього якраз збігається, може, він не в той спорт пішов?

«У крематорій їх» 

- Андрію Стефановичу, наостанок, розкажіть, будь ласка, кілька цікавих історій зі своєї багатої кар’єри.

- Програв «Металіст» удома «Зеніту» - 1:2, я саме гол забив у тому матчі. Після матчу Лемешко каже: «Усі в автобус, їдемо на базу». Було це в неділю, треба відпочивати, чого на базу після гри їхати? Однак усі тихо сиділи, ніхто й слова не мовив, сіли і поїхали.

База розташована в селі Високе, а на півдорозі до неї крематорій, кілометрах в 20-ти від Харкова. За водія у нас був Сашко, колишній військовий льотчик, розбився на літаку, але залишився живим, його ледь склеїли. Лемешко йому каже: Сашку, ліворуч.

- Куди - ліворуч?
- Ліворуч, я сказав!

- Так там же крематорій.
- У крематорій їх.

Підвозять нас під ворота. Наш командний лікар, який, до речі, був гінекологом, каже: «Євгене Пилиповичу, сьогодні ж неділя - вихідний». Лемешко каже: «Посигналь». Посигналили і він скомандував: «Розвертайся, поїхали в місто».

Ось іще був випадок. Їдемо з бази, з тренування, а тут солдат на візку, запряженому конем, везе якусь діжку з відходами. Порівнялися з ним на світлофорі. Лемеха каже: «Сашку, зупинись і відчини двері». - «Навіщо? Смердіти ж буде». - «Відчиняй, я сказав».
Звертається до солдата: «Привіт, колего, що везеш?» 

- Ви що, не бачите, що везу?

- Так ми ж колеги з тобою.

- Які ж ми колеги? Ви людей возите, а я бачите, що везу.

- У мене в автобусі таке ж, як і в тебе. Були збори в Сочі. Мало бути дві гри із «Зенітом»: перша між дублями на «гаревому» полі, а за кілька годин - друга на трав’яному між основами. Мене, Саакова, Леднея та Мотуза відправили грати за дубль. Лемешко сказав, що зіграємо один тайм за дубль, а потім підемо грати за основу. Тут ще й дощ пішов, а місити бруд не хочеться. Ми ж думали, що він не прийде на матч і дурницями на полі займалися, обходили ті калюжі, а він собі збоку став і все бачив.

Лемешко сказав: «Ці грають до кінця, а потім до мене». Зіграли й пішли на інше поле. Євген Пилипович і каже: «Федецький, Сааков, Мотуз, Ледней колами навколо поля, поки ми будемо грати». Скільки ж то кіл потрібно пробігти? Ми собі помаленьку бігали, розминка закінчилася, суддя дав свисток про початок матчу, а я втік. Подумав, що він буде дивитися за грою і не помітить. Вийшов на балкон готелю «Камелія» та за матчем спостерігав.

Дощ накрапав, а партнери бігали, бо боялися Лемешка. Згодом була вечеря, а я пішов трохи пізніше, щоби тренерський склад повечеряв і мене не побачив. Лемешко якраз любив до вечері випити 100–150 грамів коньяку, тож був у гуморі. Вийшов із ресторану, а вони на вулиці стоять. Лемешко каже: «Йди сюди». Ну, думаю, що попав. Він мені: «Ти Федецького не бачив?» - «Бачив», - кажу.

- Де?

- Повечеряв і пішов у номер відпочивати, готуватися.

- Ох і випустив його. Ну я йому повечеряю, ну я йому підготуюся!
Біля нас стояли лікар і масажист, то аж плакали. Так він і забув про цей інцидент, на тому все й закінчилося.

Міг він і прізвище забути. У нас в команді був Ігор Якубовський з Вільнюса, ми його називали «німець». Євген Пилипович каже: «Пенальті буде бити Якубаускас». 

А Якубаускас - це нападник «Жальгіріса». Хтось відповів: «Зачекайте, а з ким це ми граємо, що Якубаускас в наші ворота б’є пенальті?» - «В які наші??? Ми б’ємо пенальті, і бити буде Якубаускас». Леонід Ткаченко й каже: «Євгене Пилиповичу, так Якубаускас же за «Жальгіріс» грає». - «Та оцей наш «німець». Як його?» - «Якубовський». - «Так, він».

«Український футбол»