Вадим ЗАЯЦ: «Коломойский - порядочный человек»

Наш герой — наставник першолігової «Буковини», життя котрого через круговерть подій просто не може не зацікавити

З-поміж футбольних людей наш співрозмовник за останні півтора року пережив, мабуть, найбільше: замах на життя (поранення впритул після вистрілу в коліно), тривале лікування, слідство та… підсумок резонансної справи: стріляли в Зайця… випадково. Пережив Вадим Григорович і переможну нічию із «Севастополем», що подарувала його рідному запорізькому «Металургові» путівку до ПЛ (Ігор Коломойський обіцяв за такий результат мільйон доларів на команду), скандал у Полтаві, де йому нібито погрожував каліцтвом президент однойменного клубу. Також Заяць був за крок, аби залишити «Буковину», яка асоціюється нині передусім із ним, та все ж залишився. А ще були неприємні ситуації з футболістами: один робив ставки на гру власної команди, через що з ним попрощалися, а з іще двома розлучитися довелося через, м’яко кажучи, регулярні порушення режиму. При чому, були це далеко не останні гравці за мірками вітчизняного футболу…

«В очах людей, котрі в мене стріляли, побачив дебілів»

— Поранення, суди, погрози й резонансні футбольні справи якось змінили життя Вадима Зайця? Змусили його переосмислити?
— Зрозуміло, всі ці неприємності вибивають із життя, а отже — й з футболу. Не відкрию таємниці: якщо після всіх пережитих труднощів робити правильні висновки, то почнеш інакше ставитися до людей, котрі тебе оточують, це — головне, що переосмислив. Окрім цього, після подій, що вплинули на моє здоров’я, довелося, по суті, боротися за повернення у футбол.

— Ви мали змогу подивитися в очі панам Гуцулі й Голубєву — особам, котрі організували у вас стрілянину восени 2011-го?
— Звичайно, коли був на суді. Що відбулося, коли перетнулися поглядами? Не хочу нікого ображати, але то були очі дебілів, непотребу суспільства. І те покарання, яке вони отримали (позбавлення волі на сім і чотири роки відповідно. — А. В.)… Це — конвеєр, шлях заробляння грошей для людей, які обіймають певні високі посади, адже рішення суду, найм’якіше, можна назвати дуже гуманним. Тому не дивуюся, чому люди з погонами й з офіційними зарплатами в дві-три тисячі гривень їздять на машинах за сто тисяч доларів і живуть у шикарних будинках у фешенебельних районах. Не дивуюся, чому Україна — одна з найкорумпованіших країн світу. Уявіть собі: була перша година дня, через дорогу в дітей було заняття з фізкультури, раптом — у мене стріляють. Тому я абсолютно не задоволений рішенням суду, вважаючи, що таких людей треба просто ізолювати від суспільства.

— Зустрічні позови подавали?
— Наразі займаюся футболом, а якби почав шукати правду, то навряд чи знайшов би її, бо в нашій країні зробити це дуже складно. Є система, проти якої майже неможливо знайти дієві методи.

— Чи вірите в те, що злочинці переплутали ваш автомобіль з іншим, номерний знак якого відрізнявся всього однією літерою, тож стріляли у вас випадково?
— Можу сказати за себе та можу довіряти своїй сім’ї. За чужих людей відповісти не можу. Але скажу так: навіть у чесних і справедливих міліціонерів завжди є вище начальство… Цим усе сказано.

— Людина за мить до розуміння того, що в неї зараз вистрілять, встигає про щось подумати? Якщо встигли, то що коїлося у вашій голові?
— До вистрілу просто думав, що чоловік підходить до мене поспілкуватися, адже я його помітив. І аж ніяк не очікував вистрілу. А далі… не скажу, що то була боротьба за життя, але щось наближене до того. Утім, я тоді не розгубився й блискавично знаходив необхідні рішення. Цікаво, що колись на тренерських курсах ФФУ нам розповідали, що треба робити, якщо вас поранили. Виходить, недарма на них їздив (усміхається).

— Тобто, власноруч тоді викликали міліцію й «швидку»?
— Звичайно!

— А хто першим зателефонував вам після того, що сталося?
— Цього досі не знаю, тому що телефону біля мене тоді вже не було.

— Те поранення якось позначається нині на вашому здоров’ї?
— Мабуть, не варто афішувати, проте я й досі лікуюся. Власники клубу й губернатор узяли на себе фінансову відповідальність за моє лікування, за що їм дуже вдячний. Якби вони не відправили мене в Ізраїль, то виходу, по суті, не було б. Імовірно, міг залишитися з однією ногою. Під час останнього візиту в цю країну лікарі сказали, що ще півтора року треба битися за те, щоби повернути всі основні функції ноги, принаймні на 60–70 відсотків.

— За рішенням суду, бандити мусили відшкодувати вам майже півмільйона гривень. Відшкодували?
— Жодної копійки! Але я цим не займатимуся. Є система, котра ловить бандитів, а потім їх відпускає, й так далі. З ними битися немає ні сенсу, ні часу. Я люблю футбол і займатимуся краще ним.

— Якби цю суму таки виплатили, вона покрила б усі витрати на лікування?
— Цікаве запитання (усміхається). Цифр називати не хотів би, але якщо порахувати місячні витрати, то середньостатистичному українцю грошей би не вистачило. Тому ще раз вдячний керівництву «Буковини». Ці люди зробили для мене неоціненну річ.

«Можу сказати одне: Ігор Валерійович Коломойський — порядна людина»

— Після матчу з «Полтавою» ви заявили, що президент цього клубу напередодні обіцяв вам переламати ноги та вивезти з міста. Утім, Леонід Соболєв мав іншу версію розвитку подій… Чим усе закінчилося?
— Тим, що мене оштрафували на півтори тисячі гривень, а президент «Полтави» залишився молодцем. Але тут правди шукати теж не треба — такі реалії футболу. Тим паче, ви ж бачите, скільки клубів прем’єр-ліги мають проблеми, не кажучи вже про перший дивізіон. А хто я, порівняно з ним, правда?..

— Ви обіцяли подати в суд на пана Соболєва. Подали?
— Наш спортивний директор Віктор Олійник їздив до Федерації займатися цією справою, відтак пояснив, що ми не приїздили в Полтаву, щоби спровокувати президента іншого клубу, інакше ми би приготувалися до цього, мали би відеозаписи, правильно? Я, як чоловік, можу підтвердити кожне своє слово, я сказав суто правду. А мій опонент… Ну що говорити, якщо він навіть не може відповісти за те, що він говорив насправді?

— Якщо чесно, Ігор Коломойський вам і досі не подзвонив щодо мільйона доларів?
— Давайте так: по-перше, мені ці гроші ніхто не обіцяв, тим паче у футболі заборонена стимуляція з боку третьої сторони. Але можу сказати одне: Ігор Валерійович Коломойський — порядна людина.

— Як думаєте, обіцянка Коломойського мала вплив на футболістів перед матчем? Вони впродовж 90 хвилин так гасали полем… Це було варте уваги й поваги!
— Обіцянка Ігоря Коломойського призвела до того, що ми наразі змушені перебудовувати всю команду «Буковини». Більшість гравців після того матчу із «Севастополем» просто перестали грати у футбол.

— Так він їм, мабуть, був уже не на стільки потрібний…
— Так. 70 відсотків команди доводиться просто викидати, бо ці гравці так і не зуміли перелаштуватися — з’явилися ж нічні клуби, дівчата… Нехай доводять свою профпридатність в інших клубах. Окрім цього, після того матчу деякі наші «зірки» просто втекли з клубу. Але Бог їм суддя за їхню порядність.

— За кого більше раділи після фінального свистка: за «Буковину», якій, за великим рахунком, нічого не було потрібно, з турнірної точки зору, чи запорізький «Металург»?
— Ситуація тут така: якщо Ігор Коломойський — порядна людина, то власники «Металурга» виявилися футбольними носіями беззаконня. Вони ж теж дещо обіцяли, знову ж таки — не мені, а гравцям, але обіцянки такими й залишилися. Тому «Металург» нині й не може виграти жодної гри — через людей, які там керують. Людей, котрі обманули футбольний клуб «Буковина».

— То був останній матч сезону, й після нього вас уже точно могла впізнати вся футбольна країна, в тому числі — власники заможних клубів. Того літа вам пропонували піти на підвищення?
— Літом — ні. Але я тоді й піти нікуди не зміг би, тому що на той момент лікування ноги займало більше часу, ніж робота. Я просто фізично не міг з усім справлятися.

— Літом — ні, а потому…
— Так-так, пропозиція була — з української прем’єр-ліги. Але після розмови з генеральним директором ФК Миколою Климом ми зійшлися на думці, що плани «Буковини» реалізовані далеко не повною мірою. Тим паче я залишився тому, що в складний момент, коли подавав у відставку, керівники підтримали мене. Загалом, іти саме в інший клуб не збирався.

— Коли були близькі до того, щоби залишити «Буковину», говорили, що є люди, котрі відверто шкодять чернівецькому футболу, що є проблеми.
— Я вважаю, що зміниться щось тільки тоді, коли на певних посадах, де сидять по двадцять років, зміняться начальники. Наведу приклад: дітей у нашій області тренують чомусь люди, котрі не мають найменшого стосунку до футболу. Але ж хтось їх таки бере на роботу… Наразі добре одне — ФК «Буковина» є незалежним від міста й області. Більше ми не ходимо з кабінету в кабінет і не просимо нічого. Є люди, котрі вкладають і гроші, і любов у клуб, і ми тепер самостійні.

— А послугами агента ви користуєтеся? Як ставитеся до цієї професії?
— Уважаю, агенти мають бути в гравців рівня прем’єр-ліги, коли ті щось уміють на футбольному полі й мають бути зосередженими суто на грі. А в першій і, тим більше, в другій лігах взагалі заборонив би діяльність агентів. Доходить же до абсурду, коли в гравця, який ледь шнурки зав’язує із зарплатою в тисячу гривень, уже 28 агентів. Це смішно!

«Гунчак думав, що є найбільшим футболістом усього чернівецького краю, що його мають носити на руках…»

— Ставлення до агентів зрозуміле. А як щодо футболістів, котрі полюбляють закинути за комірець? Якщо людина від цього не виглядає на тренуваннях і матчах гірше, готові їй таке пробачити?
— Ні в якому разі! Скажу більше: коли прийшов у «Буковину» — молодим і необстріляним тренером, у команді було нормальною ситуацією, коли після перемоги «зірки світового футболу» відкрито заносили в автобус пиво й горілку, щоби відсвяткувати. Я був шокований! Але їх уже невдовзі не було в команді, розібралися з цим дуже швидко. Я гравцям говорив так: «Хочеш випити — вмій розділяти роботу й відпочинок. Не терпиться — напийся від пуза на зимові свята, коли є місяць перерви і я цього принаймні не бачу». Тепер у нашому клубі є служба безпеки, яка не лише оберігає футболістів, а й виловлює тих, хто любить гульнути.

— Відомий усім нападник Юрій Целих провів за команду «аж» шість матчів чемпіонату, й посеред сезону залишив її. Кажуть, він якраз і загуляв…
— Я з Юрою ще в одній команді грав. Мені потрібні були лідери в колективі, й вони з Русланом Гунчаком підходили на цю роль. Але обидва вкупі, на жаль, повели колектив не в той бік… Я з цим не миритимуся ніколи.

— Невже ви не знали репутацію Целиха? Коли він щойно прийшов у «Буковину», ми з колегами відразу вирішили, що це не надовго…
— Річ у тім, що на зборах він виглядав дуже класно, помітні були лідерські риси, бажання грати. А потім, приїхавши у Чернівці — найкрасивіше місто країни, ну, знаєте, з найкрасивішими дівчатами, барами, нічними клубами… Розумієте мене? Я один раз йому сказав, не рубав із плеча. Не розуміє — до побачення.

— Руслан Гунчак, котрий так само залишив команду посеред сезону, дружив із Целихом, із яким був знайомий іще по ФК «Харків», правильно?
— Руслан якраз і попросив придивитися до Целиха (усміхається). Бачте, наразі ні одного, ні другого немає в команді.

— Більше про причини відходу Руслана з клубу не запитувати?
— Я з ним недавно зустрічався… Знаєте, мені було смішно. Я йому розповідав, що з ним буде за рік-півтора, але він думав, що є найбільшим футболістом усього чернівецького краю, що його мусять носити на руках. Я йому говорив: «Послухай, що з трибун кричать, чуєш?». А кричали там різне: «Замініть його, він учора був там-то…», «Він же не бігає!» і так далі. Тепер Руслан сидить удома й не знає, чим зайнятися, а «Буковина» продовжує розвиватися. Без нього.

— Він уже точно не гратиме за «Буковину»?
— Не хочу бути категоричним. Але наразі бажання Гунчака бути в «Буковині» я не бачу. Він один час мучився, вибирав між футболом і якимсь бізнесом. А в підсумку підвів мене як тренера, котрий ледь не залишився без роботи, підвів команду, яка ледь не скотилася до зони вильоту. Нехай тепер сидить удома.

— У минулому чемпіонаті ви сказали, що один із ваших підопічних грав на тоталізаторі. Із цим також розібралися?
— Не знаю, чи скрізь є такі служби, але в нас вона є — служба безпеки. Вона розбирається з усім. На щастя, наразі в нас немає гравців-мажорів. Усі люблять і футбол, і «Буковину».

— Яким бачите майбутнє «Буковини» найближчими роками? Чи в тому майбутньому точно бачите себе в команді?
— Ну, дружина мені говорить, що я «Буковину» люблю більше, ніж її (усміхається). Тому, якщо чесно, впевнений, що й спочину разом із «Буковиною» (сміється). А хочеться, звісно, дуже багато. Передусім, щоби в команді грали суто буковинські хлопці, яких особисто знатимуть трибуни. Багато, звісно, залежить і від фінансування, адже чимало запитань є щодо інфраструктури. А сниться мені, що граємо в прем’єр-лізі, в Чернівцях…

Анатолій ВОЛКОВ, «Український футбол»