Станіслав Басюк: "Будуть ще у нас, а не куплені із-за кордону, футболісти найвищого класу"

Далекий 1959 рік. Ленінград. Футбольний матч вищої ліги "Зеніт" - ЦСКА. У воротах армійської команди - Станіслав Басюк. Коментатор Віктор Набутов характеризує його для телеглядачів як одного з наймолодших і найобдарованіших стражів воріт країни. Подумалося: "Басюк - прізвище типово українське, можливо, навіть родом десь з наших країв?".
Пізніше уболівальники дізналися: обдарований спортсмен - й справді земляк і не просто з України, а саме з нашої славної Полтави. Відтоді багато з них уважно слідкували за грою Станіслава Басюка і уболівали майже так само пристрасно як за провідний український клуб київське "Динамо", також тодішній ЦСКА - одну з кращих команд, багаторазового чемпіона країни.

- Потрапити до такої супер-команди - то велика честь, - звертаюсь до Станіслава Івановича, який нині працює футбольним тренером Полтавської дитячо-юнацької спортивної школи, - як це вам вдалося?
- Мене запросив до Центрального спортклубу начальник команди, відомий на всю країну спортсмен і футбольний теоретик, Борис Аркадьєв. Грав я тоді у Львівському СКА. На одному з матчів ( я про це спершу не знав) був присутнім наставник ЦСКА Володимир Никаноров. Гра мені вдалася: я не пропустив жодного гола, взяв навіть пенальті. Після матчу до мене підійшов високоповажний московський гість і сказав, що "хоче поговорити". Наша бесіда була тривалою і всебічною: він детально цікавився моєю біографією і родословною, а коли дізнався, що мій батя Іван Михайлович - теж був футболістом, а нині працює тренером у Полтаві, задоволено поплескав по плечу, мовляв, це у Басюків уже сімейна традиція.
На закінчення нашої розмови Володимир сказав, що він уже чув про мене від кількох фахівців і спецільно приїхав до Львова, аби подивитися "що я можу", що своєю грою я справив на нього хороше враження і він замовить слово Борису Аркадьєву, котрий і направив його спеціально саме на цей матч.
- І ви згодилися?
- Скажу чесно: грати в ЦСКА було моєю давньою юнацькою мрією, ще коли я навчався в Полтавській середній школі ?17 і грав у воротах означених двома картоплинами. І ось така пропозиція! Та хіба я міг відмовитися?
Десь через тиждень я вже був у Москві й після оглядин грав за армійську команду. Виступав я за неї здебільшого в основному складі загалом чотири сезони. Обстановка в колективі, складеному із видатних футболістів таких як Бобров, Гринін, Ніканоров, Чистохвалов, Дьомін та інші, була прекрасною.Це були кращі роки мого життя. Команда лідирувала в чемпіонаті і були всі підстави завоювати найвище звання. Однак я був травмований у Ленінграді...

... То був трагічний момент. Стався він у воротарському майданчику армійців. Під час однієї з атак господарів голкіпер у властивому йому стилі відчайдушно кинувся на прострільну передачу, піймав м"яч та нападаючий у спортивному пориві не міг зупинитися і, промахнувшись, вдарив в обличчя воротаря. Станіслав втратив свідомість і його на носилках винесли з поля...

- Наскільки мені відомо, на той час ви були улюбленцем глядацької публіки. Після цього інциденту уболівальники дуже переживали за вас, дехто з них навіть звертався до преси із запитанням, як здоров"я Станіслава Басюка, бо поповзли чутки, що нібито він взагалі пішов з життя?
- Мене й справді вже було похоронили, але, як бачите, я - живий і здоровий...

Мій співрозмовник посміхається і показує всесоюзну газету "Спортивные игры" за 1959 рік (?11), у якій про це офіційно написано: один із уболівальників Ігор Санкітян цікавився долею нашого земляка, а видання заспокоювало його, що з воротарем ЦСКА С. Басюком все гаразд.
Залікувавши травму, Станіслав невдовзі продовжував грати в футбол - також за армійський клуб, але вже не Москви, а Ростова-на-Дону, в складі якого були такі знамениті футболісти, як члени збірної країни Копаєв, Понєдєльнік, Москальов та інші, а тренером - Віктор Щербатенко ( люди середнього покоління, певно, ще пам"ятають ці імена?).
Через рік запросили в перспективні на той час "Трудові резерви" м. Ворошиловграда, грав також за місцеву команду в смт. Якимівка Запорізької області.

- На цьому ви й завершили свою футбольну кар'єру як гравець?
- Не зовсім так. У 56-му році я повернувся в свою рідну Полтаву, ще кілька років виступав за місцевий клуб, а з 77-го перейшов на тренерську роботу - став головним наставником "Колоса". До того тренери мінялися без кінця, кращі футболісти розбігалися по інших командах, де їм більше платили, а тому мені довелося створювати команду мало не на порожньому місці й переважно з місцевих футболістів.

Дворічна робота Станіслава Івановича дала свої позитивні результати: сезон 1979 виявився для наших земляків найуспішнішим - на спартакіаді України вони посіли почесне третє місце.
Заслуги Станіслава Басюка, як і його батька Івана Михайловича, у розвитку полтавського футболу, важко переоцінити: у багатьох командах різних рівнів, в тому числі й у вищій лізі, виступають їхні вихованці. Серед них такі відомі як Сергій Ротань, Євген Похлєбаєв, Сергій Коновалов, які у складі молодіжної збірної нашої країни стали чемпіонами Європи, а пізніше - призерами чемпіонату світу в Португалії.
Ось уже сорок років незмінно трудиться Станіслав Іванович тренером-викладачем у Полтавській дитячо-юнацькій спортивній школі, яку відвідують 350 дітей. Через його руки прошло більше двохсот вихованців, які щиро вдячні своєму наставнику за добру науку, по праву взаємно гордяться один одним.

- Будуть ще у нас, а не куплені із-за кордону, футболісти найвищого класу, - з оптимізмом каже на закінчення нашої зустрічі С.І.Басюк. - І збірна України стане рано чи пізно чемпіоном Європи й світу, бо у нас талановиті люди в усьому - в тому числі й у футбольному мистецтві, яке з кожним роком дедалі успішніше розвивається і набуває майстерності.

Іван КУЛИК, "Новини Полтавщини"

ФК Ворскла