Кварцяный как на ладони

У рамках загальнонаціонального проекту «Футбольна країна», в циклі «Від Сяну − до Дону», продовжуємо презентувати Волинську область.

Про неординарного наставника луцької «Волині» вболівальники, здається, знають усе. Відомо про нього чимало цікавого й футболістам, які тренувалися та грали під його егідою. Один із них, наприклад, якось заявив: той, хто працював із Кварцяним, у цирку вже не сміється.

Від Києва до Чити

Між тим, Віталій Володимирович − це вже своєрідна візитна картка якщо не загальноукраїнського футболу, то волинського − поза усіляким сумнівом! Він народився 19 липня 1953 року в Луцьку. По закінченні десятирічки навчався в Київському спортінтернаті. Був призваний в армію, де навіть устиг пограти за СКА «Чита». У рідному місті виступав за аматорський «Прилад», «Торпедо» та «Волинь», що грали у другій всесоюзній лізі. Викликався до складу молодіжної збірної УРСР.

«Прилад», «Торпедо», «Волинь»…

Тренерська біографія розпочалася на чолі того таки «Приладу», з яким Віталій Кварцяний у 1983-му навіть виходив на міжнародну арену. Як переможець республіканського турніру товариства «Авангард» луцька команда за сумою двох матчів переграла болгарську «Зірку» з Софії. Із 1984 року − головний тренер «Торпедо». Протягом багатьох років (1989-1990, 1994-1997 і з 2001-го) − наставник «Волині», з якою виграв змагання у другій лізі першості СРСР (1989) та яку двічі виводив до вищого дивізіону чемпіонату України (2003, 2010). Двічі діставався півфіналу Кубку України (2003, 2010). Має досвід роботи за кордоном: очолював команду майстрів КШО Польща (1990-1994). Закінчив вищу школу тренерів. Заслужений тренер України.

Пухкий записник

Перелік футболістів, що міститься у записнику Віталія Володимировича, насправді вражає. Достатньо сказати, що Олег Лужний, Анатолій Тимощук, Олег Герасим’юк, Марко Девич, Тарас Кабанов, В’ячеслав Шевчук та багато-багато інших пройшли «школу Кварцяного»! Єдині, мабуть, кого «коуч» вчасно не помітив, так це уродженець Любешова Тарас Михалик і син одного з найкращих бомбардирів «Волині» Андрія Федецького − Артем, який нині виступає за «Карпати». Із талантом цього наставника та з цілою плеядою підготовлених ним кваліфікованих виконавців познайомилася футбольна громадськість не тільки від Сяну до Дону, але й від Чорного до Балтійського морів, від Тихого до Індійського океанів. Пропонуємо вашій увазі кілька маловідомих сторінок із багатого на події життя Віталія Володимировича − з перших вуст.

Про тренерську ідею

− Після закінчення Київського спортінтернату, в 1970-му, Володимир Байсарович, Анатолій Опельбаум і Валерій Синюк запросили мене в «Торпедо». Я погодився, хоча, звичайно, клопоту зі мною у тренерів було чимало. Був таким собі вуличним хлопчиськом, який не любив дисципліну. Я вже почав виходити на заміну, коли мама вирішила… віддати мене в армію! Тож 1 листопада, в числі перших призовників, забрали на службу в авіацію. Спочатку в Сибір, потім − в Монголію. Проте більшість гравців «Торпедо-2» були тоді військовослужбовцями строкової служби, і тому я також незабаром повернувся додому.

А згодом, у 1977 році, вирішили створити команду майстрів без будь-якої участі армії. Відібрали, насамперед, усіх місцевих футболістів: мене, Кльоца, Курильчука, Чижа, Долиняка… Байсарович запросив і Мирона Маркевича зі Львова. Словом, кістяк було сформовано, всі готувалися їхати на весняні навчально-тренувальні збори до Закарпаття. Якраз визначали зарплати футболістам і тренерам. З усіма дійшли згоди, а мені сказали: «Ти − місцевий, тож можеш почекати!». А я саме виступав за колектив Луцького електроапаратного заводу, недавно одружився, син народився, й тому просто все покинути й вирушати в невідомість не захотів. «Мені не так гроші важливі, як соціальний статус!» − заявив я наставникам і залишився в Луцьку.

А тут якраз на приладобудівному заводі з’явилася вакансія тренера з футболу. Наважився піти на цю посаду й довести всім, що здатен самотужки вирішувати всі організаційні й фінансові питання без жодного обману! Тож 11 квітня 1977 року написав заяву про прийом на роботу, потім здобув першу вищу освіту. Зараз, озираючись назад, можу стверджувати: вісім років на тренерському містку «Приладу» були, мабуть, найкращими в моїй біографії.  

Про віру і звичаї

− Я шанобливо ставлюся до християнства, часто буваю в церкві, нерідко пропоную туди зайти всім футболістам… Хоча й маю свої особливі звички й традиції. Бог завжди допомагав мені на життєвій дорозі. Не можна відходити від реалій. Треба навчитися християнській смиренності. Не можна не враховувати того, що відбувається навкруги. Коли якась вища сила знаходить відгомін у внутрішньому стані, і в цю хвилину хочеться сказати саме це, то й треба так робити! Кажуть, що я надто відвертий… Та навпаки: інколи тримаю в собі те, що треба було б сказати на весь голос. І від цього − також страждання. Лицемірство − один із найстрашніших смертних гріхів. В мене не виходить натягати на власне обличчя маску іншої людини, не можу говорити те, що хоче почути хтось інший, діяти так, як мені не дозволяє віра та виховання.

Про команду-мрію

− «Волинь», що виграла першість УРСР у 1989-му, − це взірець для багатьох команд. Для мене особисто той успіх був черговим етапом утвердження як фахівця. Мирон Маркевич із Луцька вирішив перейти до Хмельницького «Поділля». Мене кликав із собою, а я все розмірковував, три місяці виконуючи обов’язки головного тренера «Торпедо». З одного боку, на знак солідарності з Мироном Богдановичем, я мав також піти, проте їхати до Хмельницького не хотілося. В облспорткомітеті ж мені сказали: «Або ви й далі працюватимете з «Торпедо», або взагалі не залишитеся у волинському спорті». Що було робити? Погодився. Тим більше, смак перемог уже відчув: на чолі «Приладу» вигравав турніри на призи «Робітничої газети», «Спортивної газети»!

Повернув Мозолюка, Філонюка, Федюкова, запросив Раденка, Лайзана, Зейберліньша… Колектив вимальовувався досить амбіційний, проте у 1988 році через низку обставин належного результату він не досяг. Плюс втратили Корпоная, який перейшов у «Металіст», Лужного, котрий транзитом через Львів перебрався у київське «Динамо»… Що ж, ми заручилися підтримкою профспілок, створили відомчо-територіальний госпрозрахунковий клуб «Волинь», перейнявши досвід дніпропетровського «Дніпра» і колег із Польщі − працювали майже цілодобово. За рік клуб, витративши 618 тисяч рублів, заробив 680 тисяч. І при цьому за кожну перемогу футболістам виплачувалися серйозні премії.

Наступного року ми не просто виграли українську зону всесоюзної другої ліги. Ми показали, як досягати успіху в умовах надважких змагань, в яких брали участь 27 команд. Усе вирішувалося в останніх двох турах, котрі ми, на щастя, проводили в рідних стінах. Зустрічі з одеситами та миколаївцями були дуже напруженими, але ніхто з футболістів у цей момент не підвів. Команда діяла, як один живий організм! То був приклад для багатьох поколінь. Майстерність − дуже важлива, але характер − на першому місці!

Про виявлення талантів

− Скільки мені треба часу, щоб визначити, чи вийде з того чи іншого хлопця класний футболіст? Буває по-різному, проте я майже ніколи не помиляюся. Наприклад, поряд з Анатолієм Тимощуком виступали не менш талановиті Володимир Гапон і Володимир Гащин. Але Толя виділявся − справжній скарб. Надзвичайно відповідальна і порядна людина, здатен приймати логічні рішення буквально за мить. І не тільки приймати − реалізовувати їх!

Уперше я Тимощука побачив зовсім юним хлопцем під час матчу між колективами фізкультури. Він на полі провів лише тайм. Худий такий, невисокий, але все правильно робить. Ніби то всі бігають, стараються, падають, а цей − як усі інші, але все «в музику», з великим бажанням. «Добре, − думаю − подивлюся, як він серед дорослих себе покаже…». А він і там − на видноті! І тоді я сказав: «Це буде серйозний футболіст!»

Таких історій у мене дуже багато. Побачив якось у ділі Марко Девича і за 5 хвилин вирішив: він потрібен «Волині». Виявилося, що вже не тільки нам, але й «Металісту» та збірній України. Ще один приклад − Слава Шевчук. Мій наступник у «Волині» не повірив у цього захисника. Тоді я хлопця забрав до себе в Хмельницький. Далі − в Запоріжжя. Запропонував тренеру Віктору Догадайлу спробувати його в збірній 15-річних, той взяв участь у кількох зустрічах, але чимось не підійшов… І все ж таки в підсумку Шевчук став гравцем національної команди, за яку провів вже два десятки матчів! Тому що він має в собі сильні вольові якості, бачення високої мети і велике бажання її досягти.

Про щит і хрест

− Є символи і традиції, які треба завжди підтримувати. Коли я дізнався, що древнім гербом Волині було зображення малинового щита з білим хрестом посередині, то спочатку здивувався, а потім − захопився. У мене на стіні висять два гобелени ручної роботи. На одному − герб Волині, на іншому − Луцький замок. Я їх як побачив, то одразу купив. Потім − ще емблему «Волині» роботи того ж майстра. Це − святині для кожного волинянина.

Я − корінний лучанин, тут жило багато поколінь моїх рідних! Тому і на емблемі клубу, і на футболках спортсменів є стилізоване зображення волинського герба для підкреслення нашої історії, відчуття патріотизму. Футболісти, журналісти, шахтарі, селяни, митці, представники влади повинні працювати так, щоб прославляти рідний край далеко за його межами. Я роблю саме так і мрію, щоб так трудився кожен.

На фото: Віталій Кварцяний у своєму службовому кабінеті, на стінах якого є чимало цікавих експонатів: від фотографій футбольних команд, які тренував, до афоризмів на зразок «Коли ти припинив боротьбу, то вже програв».

ffu.org.ua