Єжи ЕНГЕЛЬ: «У 2000 році українці себе загнали в кут»

Єжи Енґель у польському (та й у світовому) футболі доволі відома постать. Зберігають про цього тренера пам'ять й українські вболівальники. Однак на саму згадку про дату 2 вересня 2000 року тіла багатьох наших співвітчизників вкриваються гусячою шкірою. Так, фаворизована команда, якою опікувався сам Валерій Лобановський, зазнала в себе вдома від поляків нищівного «погрому». Хто б міг про це подумати про таке фіаско? Одним з віруючих у цей успіх був власне наставник «білих орлів», з яким журналістська доля надала можливість поспілкуватися нашому кореспонденту.

Про роботу тренера говорять результати команди, якою він керує, - розпочав нашу розмову відомий польський фахівець. Кожен тренер велика особистість.

- Пане тренер, вам, мабуть, гріх скаржитися на прихильність спортивної Фортуни…
- Все відносне. Адже кожен успіх мав свою ціну і плату. Але найбільшою оплатою досягнень було й залишається: здоров’я людини на стільці.

- На щастя, тренерське крісло не електричне…
- Як для кого? Бувають тренери, яким з незалежних від них причин не вдається втілити свої напрацювання в дійсність. Тож пиши – пропало.

- Вам вдалося багато досягти?
Мабуть, що так, але теж не все. Наприклад, Польща після шістнадцятирічної перерви саме під моїм керівництвом здобула путівку на чемпіонат світу 2002, який відбувався вперше за новою формою і на територіях аж двох країн. Це були Японія і Корея. Досягав тріумфів на посадах головного тренера у варшавській «Полонії». У сезоні 1999/2000 років ця команда не мала собі рівних в Польщі. Тож наша «Полонія» заслужено повернула собі втрачені позиції. У цьому сезоні ми стали чемпіонами країни. Повернувши одному з найстаріших вітчизняних клубів. До речі, з першого дня року Міленіум я розпочав роботу з репрезентацією. Але прощання з головно командою країни не було таким радісним.

- Пане Енґель, пропоную вам повернутися до подій «кадри». Як воно було на початковій стадії?
- Охочих очолити репрезентацію було достатньо. Кандидатом №1 залишався нинішній керманич Францішек Смуда. Збіґнєв Бонєк через телефон знайшов мене аж на Кіпрі під час ловлі риб і занурив мене у виборчі події.

- Улов виявився багатим…
- Та ні. Зловив кілька рибин, які водяться у кіпрських водах. А щодо виборів, то я участі у цій кампанії не брав. Це був вибір керівників ПЗПН-у.

- І я також маю на увазі «національну кадру»…
- Я вважаю, що більшість людей, які прагнуть обіймати посаду тренера головної команди країни повинні мати у собі харизму. Адже наставнику, хоче він того чи ні, часто доводиться спілкуватися із журналістами, які можуть носити тренера на руках навіть після програних матчів, або шукати дірки в цілому після яскравих перемог. У мене у цьому питанні не було проблем. До речі, саме від вашого «брата» в аеропорту Варшави я дізнався про своє призначення на пост тренера репрезентації.

- Доводилось чути про вашу щасливу руку. Що скажете з цього приводу?
- Щастя є або його немає, - так говорив Казімєж Ґурскі, найуспішніший тренер польського футболу. До речі, пан Казіо – львів’янин. Щодо мене то вважаю, що в кваліфікаційному раунді нам щастило. Я вірю в силу якогось талісману. Навіть вервечки. Але не забувайте, що щастить завжди сильнішому.

- Коли відбулися ваші перші контакти з українцями?
- Це трапилось 1999 р. під час жеребкування групового турніру до чемпіонату світу 2002 року. Тоді трапилась цікава ситуація. Норвежці, з першого кошика, почали нам диктувати свої умови, як зробити календар змагань на свою користь та з ким і де грати перші матчі. Представник Уельсу обрав очікувальну позицію. Російськомовні українці (Анатолій Біденко і Олег Шкреба, - авт.), білоруси та вірмени хотіли теж бути почутими. Тому пристали на нашу пропозицію. Як відомо, жеребкування матчів до ЧС-2002 відбулося у Варшаві за нашими пропозиціями.

- Польща була сильнішою за Україну?
- За результатами і місцями в турнірній таблиці, так! Все решта можна піддавати сумнівам.

- Київська вікторія була знаковою у польському футболі?
- Я переконаний, що так. Ми у чудовому стилі перемогли найгрізнішого суперника групи, до того ж на його терені. Переповнений стадіон, болісно сприйняв поразку України. Цей матч був для нас дуже важким, а для мене - надзвичайно відповідальним. На дворі дощило. Тому перед самим матчем, чого зі мною не траплялося: я ліг і заснув. Уві сні бачив велику пожежу. Проснувшись, запитав у нашого директора пана Котери, що це може значити. На що той відповів - я також задрімав, а коли глянув на годинник, було 13:31. Тож, можливо, програємо українцям або переможемо з такими результатами.

- Але перевага була за вашою командою…
- Минуло якоїсь півгодини гри - і перший темношкірий футболіст з «ожелкєм» на грудях забив два голи. Українці завдяки голу Шевченка – один. У другій частині матчу ми закріпили свою перевагу голом Калюжного і перемогли - 3:1. З нашого боку це не був матч на виживання, але гра за голи.

- Що за затримка трапилась з виходом вашої команди на другий тайм?
- Нічого надзвичайного. Перед матчем відіграно національні гімни України і Польщі. Господарі «прокрутили» свій гімн понад три хвилини. Натомість для нас виділили часу на один куплет. Тож у перерві ми вирішили «відіграти» своє.

- Олісадебе став вашим рятівником?
- Тільки не моїм. Я його знайшов і допоміг вирости у хорошого футболіста. Це був мій пампушок. Для Польщі Олі зробив багато, хоча й не все. Ми очікували від нього значно більшого. Особливо невиразним він був під час азійського світового форуму.

- В Києві ви перехитрили Лобановського?
- Ні. Не я. Це українці себе загнали в кут. На мою думку, ваших співвітчизників повалили два м’ячі Олісадеби, який того вечора був невловимим. Принагідно Олі «заробив» ще й пенальті, яке змарнував Юстков’як. Після цієї гри я ще не бачив такої радісної польської публіки. Це було свято польського футболу на українській землі.

- Як згадуєте той склад України?
- Я до всіх відношуся з повагою. Та вже тоді ваш Андрій Шевченко був зіркою світового рівня. Тай партнерів він мав не гірших.

- Україна мусила задовольнятися тим, що їй пошлють суперники?
- Не знаю, бо я більше переймався справами Польщі. Нам світила путівка на чемпіонат світу. Ми за неї боролися і досягли того на що заслужили.

- Останній груповий матч на щасливому для Польщі стадіоні «Шльонскі» для вашої команди не багато значив. Ваш талісман Олісадебе знову відзначився…
- Це був своєрідний матч-прощання. Нам залежало, щоб здобути вболівальників. А це робиться в саме таких матчах, як проти України. Однак мої підопічні заграли без вогника. Відіграти гол-відповідь Шевченка уже не було у нас ні часу, ні сил. Футболістів і наших глядачів охопила ейфорія. Я не мав уже на цей стан впливу. Радість була однією на всіх.

- Візит до Львова з 2004 року пам’ятаєте?
- Таке не забувається. Особливо черга при контролі нашої команди у вашому летовищі. Сподіваюсь під час Євро-2012 таке не повториться. Світ повинен бути відкритим для людей. Шкода, що у нас не було багато часу на звідини такого гарного міста. Щось запам’яталося, а щось затерлося в голові. Сподіваюсь наша «Полонія» не розчарувала львів’ян.

- Пане Єжи, зараз вашим досвідом більше користається УЄФА, аніж Польща…
- Я кожному готовий надати допомогу, але першочергово тим, хто цього потребує.

- Польський футбол зараз перебуває у сплячі?
- Не вважаю так. Бо і Польща і Україна готуються до проведення чемпіонату Європи. Все розбудовується і оновлюється. Я переконаний, що нашим країнам буде чим пишатися. Переможе сильніший, а хто ним буде дізнаємось уже наступного року після фінального матчу, який відбудеться в Києві.

- Зараз весь футбольний світ хоче грати у стилі «Барселони»…
- Хотіти ще недостатньо. Такої видовищної гри треба спершу навчитися, а тоді втілювати її в життя. Навіть Аргентині з Мессі у складі не вдається повторити цей вишкіл. У грі «Барселони» головний футболіст – Пеп Ґвардйола. Решта йому підігрує.

- Ви давно належите до вірних друзів, яких збирає дитячий турнір за кубок «Малого Повстанця», який щороку відбувається у Варшаві під патронатом почесного президента «Полонії» пана П’єкажевського…
- Вважаю, що зусилля пана Юрка скеровані у правильному руслі щодо пропаганди футболу серед малечі. Це завдяки ентузіазму пана П’єкажевського Польща отримала календарний міжнародний дитячий футбольний турнір. Варшава у великій мірі завдяки повстанню під час Другої світової війни позбулася окупації, встала з колін, відродилася і приймає кращі футбольні команди світу. А діти, в тому числі з львівських клубів «Карпати» і ФК «Львів» щорічно своєю участю віддають шану своїм ровесникам з сорокових воєнних років. Принагідно, львівські юні футболісти постійні фаворити цього турніру. А це свідчення, що в Україні є хороші футбольні школи.

Олександр ПАУК, Галичина спортивна