2000-й: новим курсом за старими принципами

№22 за 15 лютого. Експорт (Валерій ВАЛЕРКО)

«Українські футболісти виступають у зарубіжних клубах уже вісім десятків літ. Так було і буде ще, либонь, довго. Спричиняють від'їзд не стільки власне футбольні причини (приміром, низький рівень національного чемпіонату чи втрата фахової перспективи в домашніх умовах), скільки соціальна й економічна нестабільність на батьківщині. Нині в Європі відкрито «сезон полювання» на Сергія Реброва, бажання придбати якого висловлюють одразу кілька британських, італійських та іспанських грандів. Футбольний експорт поступово стає одним із найприбутковіших для України. До вашої уваги — ретроспектива «УФ».

НАЙПЕРШИМ БУВ БЛОХІН.

Провісником його наприкінці вісімдесятих років став Олег Блохін. Найкращий український футболіст уже 35-річним перейшов у скромний австрійський «Форвертс». Для цього офіцерові МВС довелося здолати чимало бюрократичних бар'єрів і відмовитися від заманливої перспективи отримувати в майбутньому гарантовану пенсію, що тримало на службі в лавах збройних сил і правоохоронної системи багатьох зірок вітчизняного спорту. Легендарний Блохін особливих успіхів за рубежем як гравець не досяг, але його внесок у демократизацію нашого суспільства переоцінити важко. Він створив прецедент, зламав стереотипи і розірвав «залізну завісу» в спортовій галузі.

...А «НАЙДОРОЖЧИМ» — ЗАВАРОВ

Опісля Блохіна подалися за рубіж його зоряні одноклубники. Сергій Балтача перебрався в Англію, ще один володар «Золотого м'яча» — Ігор Бєланов — опинився в Німеччині, Василь Рац ненадовго подався в Іспанію, в Італію запросили Олександра Заварова й Олексія Михайличенка, в Грецію — Олега Протасова... Здебільшого динамівці переходили в авторитетні колективи, а трансфер Заварова в «Ювентус», найдорожчий на теренах тодішнього Союзу, набув гучного розголосу в Європі. Втім усвідомлення неминучості розвалу імперії та корумпованість футбольних чиновників призвели до вакханалії на трансферному ринкові. У нас він став звичайним базаром, оскільки в СРСР не існувало ні юридично зареєстрованих неаматорських клубів, ні професійних контрактів гравців з командами. Тому в сусідніх Угорщині, Польщі, Чехії, Словаччині, а також в Ізраїлі та регіональних лігах Австрії та Німеччини з'явилося безліч українців, за трансфер яких кошти отримали хіба що підприємливі посередники.

ГРАВЦІВ ПРОДАВАЛИ ЗА... ДЕСЯТЬ М'ЯЧІВ АБО СТАРЕНЬКЕ АВТО

Не кращою була трансферна ситуація і на зорі незалежності вітчизняного футболу. Гравців продавали в зарубіжні клуби за безцінь. Особливо прикро, що перспективна молодь і футболісти в найкращому ігровому віці опинялися в заштатних командах і «розчинялися» в загальній масі, не приносячи будь-якої користі вітчизняному футболові. Показовий приклад — Анатолій Мущинка, який міг стати гравцем національної команди, але натомість вибрав тихе й сите життя в третьорозрядних німецьких клубах. Відомі випадки, коли спортсменів продавали за... десять м'ячів, старе авто чи допомогу в організації зарубіжного збору. У переважній більшості, зиск мали тільки безпосередні продавці та їхні покровителі з футбольної влади, а не команда в цілому чи національна федерація.

ГРОШІ РОБЛЯТЬ ГРОШІ

Цю класичну формулу в українських клубах вперто не бажали сприймати, як єдино правильну, всі, крім флагмана. Щоб отримувати великі гроші за трансфер футболістів, треба було спочатку вкласти гроші в команду, й по-справжньому «засвітитися» в єврокубках. Навіть «Шахтар» попервах продавав своїх зірок (Орбу й Попова) в Росію, тож на міжнародну арену ніяк не міг пробитися. В іншому переконали успіхи «Динамо» — тепер київський клуб міцно стоїть на ногах, а його приклад, хочеться вірити, також стане зразком для наслідування. Принаймні для «Кривбасу» та «Ворскли», котрі воліють не продавати, а купувати виконавців, спроможних підсилити колектив.

«СИРОВИНА» ДЛЯ ЄВРОПИ ЧИ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНА ПРОДУКЦІЯ?

Уникнути кадрових втрат у найближчі роки вітчизняним клубам неможливо. Надто складна суспільна й економічна ситуація в країні. Зменшити їх або навіть отримати з цього певний зиск — до снаги, якщо ставитися до справи по-державному. Отримати двадцять мільйонів доларів за трансфер Шевченка чи Реброва (а водночас і дивіденди, неминучі за умови продажу зірок у імениті європейські клуби) — це одне. І зовсім інше — кілька десятків тисяч, виручених за продаж перспективного виконавця провінційним клубом, керівники якого не втрималися від спокуси покласти до власної кишені певну кількість «зелені». Футбольну Україні шанують за титули Михайличенка, Заварова, Максимова, Скрипника й Шевченка, завойовані в Італії, Німеччині та Шотландії. Але й глузують з неї за дивовижну легкість, з якою керівники окремих клубів і дехто з наставників (!) юнацьких збірних продають обдаровану молодь за рубіж. Од такої «реалізації сировини» наш футбол отримує копійки, а наживаються іноземні клуби й доморощені торговці живим товаром. Відбувається це за підозрілої безпечності та бездіяльності національної Федерації. Що вигідніше для України футбольної — зрозуміти важко».

№124 за 8 серпня. Ідилія та лінчування... (Олександр ПАНФІЛОВ)

«Ніщо так не зближує колектив, як скорочення штатів. Ніщо так не характеризує його цілісність, перш за все психологічну, як крихкий момент чекання. Чекання вибору. Чи виборів. Історичної місії. Чи історичного мотлоху. За цей нетривалий, але достоту прозорий період, коли виявляються та проявляються не лише амбіцїі, позиції, мотивації та розрахунки, проявляються й вчинки людей, які набувають символічного змісту. Людей, які були однією командою. Які мали бути однією командою. І які хочуть бути однією командою. Бо інакше себе не мислять, — як команда, яка підтримує сильнішого. Щоб при нагоді переметнутися в інший табір. І наввипередки, перекрикуючи один одного, завбачливо запастись підтримкою та якомога більше очорнити свого ще нинішнього, але вже колишнього керівника.

Склалося враження, що на 4 конгресі футбольної федерації обирали саме не нового президента ФФУ, а, перш за все, його заступників та апарат. І не лише тому, що альтернативи Григорію Суркісу не було. А й тому, що ще задовго до виборів апарат чи «команда» Пустовойтенка поспішили відмовитися од свого керівника. Абсолютно не збираюсь ставити під сумнів фахові чи методичні вміння й можливості колишніх (які стали нинішніми) функціонерів ФФУ. Впадає в око суто моральний аспект проблеми. Загальнолюдський. Це ніби лакмусовий папірець байдужості. Чи «імунодефіцит совісті», як висловився Валерій Пустовойтенко. Валерій Павлович у своїй доповіді вказав на помилки, яких допустив чималенько. І на досягнення, які також були. І якщо останні він поділив на всіх, то перші взяв лише на свою адресу. Цікаво, а який коефіцієнт чи відсоток негараздів, окрім байдужості, мають взяти чи розділити між собою його віце-президенти, які так поспішно почали всі смертні гріхи ярликами чіпляти на Пустовойтенка, а один із шанованих заступників назвав уже колишнього президента ФФУ, «людиною, яка зовсім не любить футбол».
/…/

На виборах президента ФФУ переміг Григорій Суркіс. Переміг ще раніше, а в середу лише формально окреслив свій статус. Причому більш ніж переконливо: 105 проти 2. При двох, що утримались. Перевага беззаперечна. Майже ідилічна. І здобута голосами тих, хто ще якихось кілька років беззастережно підтримував колишнього президента ФФУ. Знову ж таки, ні в якому разі не збираюсь ставити під сумнів фахові чи будь-які ще здібності та якості новообраного президента футбольного господарства. Бо вони в нього справді заслуговують найліпших слів. Але дивує, а то й насторожує флюгеризм команди Пустовойтенка, яка вже встигла стати командою Суркіса. Мабуть, у нас уже сформувався прошарок футбольної бюрократії. Новітньої вітчизняної футбольної бюрократії. Яка не тоне. А, навпаки, спливає при будь-яких катаклізмах /.../».

Невеличкий коментар. Про події літа 2000 року, в результаті яких ми отримали нового керманича Національної федерації, написано, на жаль, мало, хоча насправді тут можна багатотомну монографію видавати. Ось цитата з прес-конференції все ще віце-президента ФФУ С.Стороженка (14.01.2011): «/.../ А якщо хтось каже, що на нього тиснуть, то я вам розповім, як тиснули на мене, коли я був президентом федерації футболу Харківської області 2000 року. Як тиснули і громили мене й федерацію за те, що ми повинні були обрати Григорія Суркіса президентом ФФУ. І як тоді все це робилося за командою Президента країни. І на благо кого це робилося. Тиснули так, що й нині соромно розповідати про це — і що федерацію мені розгромлять, і відкличуть колективних членів, і дружина втратить місце роботи, і син не вчитиметься в інституті. Я й тоді, 2000-го, не приховував цього». Саме тому, коли я нині чую про «адміністративний тиск», що його чинять на обласні футбольні федерації, мені хочеться сказати якомусь невидимому опоненту: «Самі колись таке робили». — В.Б.

№132 за 5 вересня. Чия мета — 2002? (Україна — Польща — 1:3) (Дмитро КОРОТКОВ, Іван КАРАВАЙ)

«Цей дощ надовго. На небі він, звичайно, закінчиться, але ще довго в наших серцях відлунюватиме, як плач України за втраченими ілюзіями. Так чудово було почувати себе рівними серед європейської еліти, пишатися тим, що нас ледь не одноголосно називають фаворитами. Усе лопнуло, як мильна булька. Усе, до чого рухалися, виявилося маревом.

Одразу по розвалу Радянського Союзу всім дуже хотілося стати професіоналами. Спали й бачили велич вітчизняного футболу на ґрунті професійності. І що маємо? Футболістів, що отримують зарплатню на рівні західних професіоналів, а на полі професіоналізм довести не можуть. Зрозуміло, ні про який патріотизм після преміальних у Лізі чемпіонів мови бути вже не може (хіба що про показовий, на кшталт руки, прикладеної до серця). Але що там патріотизм — навряд чи його було більше в негра, який став поляком. Але негр продемонстрував інше — професіоналізм. Футболіст, у складі якої команди він би не виступав, не може опускатися нижче того рівня, який постійно демонструє. У нас, схоже, поняття «професіоналізм» стосується лише Шевченка. Усі інші постійно тримали в голові, що попереду ПСВ чи «Лаціо»...

Після того, як «молодіжка», хоча й засмутила результатом, але порадувала грою, дуже хотілося вірити, що головна команда країни буде кращою. Але команди ми, власне, й не побачили. І одразу спало на думку — чи не варто було разом з тією ж «молодіжкою» провести хоч один контрольний матч, хоча б з тими ж китайцями, аби в ділі перевірити, що являють собою зібрані з різних куточків Європи вісімнадцять гравців у спільному гурті? Можливо, тоді б не довелося згадувати повчальну байку про лебедя, рака та щуку?

Ми вже звикли до того, що керівництво помилятися не може, коли побачили в стартовому складі лише трьох напівоборонців, швидко заспокоїли себе згадкою про універсалізм як альфу й омегу розвитку футболу. Ще й пораділи, що збірна збирається грати в атакуючому стилі — недарма ж на полі троє нападників! Але з'ясувалося, що для результативної атаки мало (???) переваги в кількості форвардів, потрібно мати ще й команду. І тоді б не довелося Кернозенкові вже на другій хвилині із жахом спостерігати, як Олісадебе виграє повітряну дуель в наших центральних оборонців і спрямовує м'яч у сітку. Власне тоді, в самому дебюті матчу, й був закладений фундамент майбутньої ганьби. Голкіпер українців був виведений з рівноваги, що підтвердив його невдалий рейд за межі штрафного майданчика на п'ятій хвилині, коли Олісадебе ледь не подвоїв рахунок.

Два тижні тому в грі молодіжної збірної чітко проглядалася тенденція її розколу на двоє таборів — активну атаку й безпорадний захист. Онищенкові цієї вади вдалося позбутися, натомість вона ще конкретніше висвітлилася в грі команди Лобановського. Напад збірної України свою справу зробив доволі швидко — Шевченко вкотре продемонстрував уміння забивати навіть з незручних позицій. Більше того, після голу наші змогли налагодити ефективні зв'язки в атаці, насамперед, взаємодію Реброва й Шевченка, а також постачання Шевченкові м'ячів Поповим і Лужним. Але форвардам України протистояв справді відлагоджений захист, за Шевченком пильнували одразу двоє, й м'яч щоразу втікав з-під Андрієвої ноги на аут або на кутовий.

Польському негрові, здається, не протистояв ніхто. Момент, коли у ворота збірної України забивався другий м'яч, можна вважати навчальним посібником про те, як не треба діяти центральним оборонцям. Олісадебе дали змогу «розстрілювати» ворота Кернозенка, як кажуть, досхочу, чим він і скористався повною мірою. Чергова ж незграбність Ващука з Головком лише вкотре довела, що центральна зона української (й динамівської) оборони перетворипася на прохідний двір. Надто вже довго наші найкращі стопер і ліберо почували себе незамінними, що не могло не позначитися на їхніх діях. Самовпевненість губить, і ліпшого доказу, ніж суботній матч, для цього вислову не існує.

Чергову фору знову мали відігрувати нападники. І не можна закинути Реброву чи Шевченкові, що вони не намагалися цього зробити. Дудеку довелося добряче попрацювати, аби парирувати удари Реброва з гострого кута на 33-й хвилині чи Попова головою трьома хвилинами пізніше; та й удар Шевченка без підготовки під завісу тайму був небезпечний. Але завершилася перша половина зустрічі символічно — виходом Олісадебе сам-на-сам з Кернозенком. Тільки те, що негр пробив несильно, врятувало Україну від декласування ще до перерви. Відтак залишилася надія, що все ще може змінитися й має змінитися, адже не може бути так погано. Такі вони, надії.

По перерві збірна України підтримувала їх десять хвилин, дві з яких публіка зосереджувала увагу на собаці, що шукав притулку біля воріт Кернозенка. Тим часом наші вдалися до масованого наступу, який спричинив паніку в лавах польських оборонців. Нею скористався Зубов, який вихопив м'яч з-під ніг ошелешених оборонця й голкіпера, а з гострого кута спрямував «плямистого» у ворота. І якби не нога Клоса, яка зупинила «шкіряну кулю» за мить від голу, все ще могло бути добре. Ось тільки надто багато цих «якби» накопичилось за вісім років...

Полякам не знадобилося ніяких виправдовувань. Коли на 55-й хвилині Головко з Ващуком укотре проґавили в своїй зоні суперника (цього разу ним був Калюжний), той спокійно прийняв м'яч і спрямував його в правий нижній кут. Зневіра глядачів у збірну й збірної у свої сили сягнули максимальної позначки, а тут ще й Дмитрулін завалив Олісадебе в своєму штрафному майданчику. Кернозенко хоча б урятував українську команду від розгрому, якого вона не знала вже більше чотирьох років. Але на діях наших це ніяк не позначилося: в свою здатність переломити хід поєдинку вони не вірили. Навіть Шевченко, підтримуваний хіба що Зубовим, йшов уперед лише за інерцією — не вельми хочеться «рвати жили», коли знаєш, що оборона все одно пропустить більше, ніж ти заб'єш. На щастя, після нереалізованого пенальті призупинили свій наступальний порив і гості; близько 70-ї хвилини стало зрозуміло, що рахунок влаштовує всіх. Навіть табло «Олімпійського» випромінювало нестерпний оптимізм, демонструючи під написом «Україна—Польща — 1:3» та переліком авторів м'ячів гучний заклик — «Наша мета — 2002! Разом до перемоги!» Склалося враження, що з нас просто глузують.

Усе, чого хотіли наші тренери - спробувати зменшити різницю в рахунку. З цією метою на полі з'явилися спочатку Яшкін, потім - Косовський. Поява останнього дещо здивувала — людина, що вже забула, коли востаннє виходила в першій команді «Динамо», раптово з'являється в складі... першої збірної!.. Але уявіть рівень цієї першої збірної, коли з'ясувалося, що Косовський — чи не найкращий в її складі, причому не тільки за фізичними кондиціями (що не дивно, адже він щойно вийшов на поле), а й за технічністю. Добивання Косовського після невдало пробитого Яшкіним штрафного та його ж сольні проходи лівим флангом — ось усе, що запам'яталося в останні десять хвилин. Але й це було зайвим: хотілося якнайшвидше дочекатися фінального свистка, щоб зупинити цю ганьбу, яка змусила залишати стадіон, потупивши очі.

«Такі матчі треба дивитися в телетрансляції», — зауважив колега, залишаючи ложу преси. Справді, тоді можна було б миттєво увімкнути іншу програму й не спостерігати за радістю польських журналістів. Те, що «Єще Польська не згівела», їхня команда довела впевнено й гідно. І залишилося незрозумілим, чому заклик — «Наша мета — 2002! Разом до перемоги!» — не був написаний польською. Так воно більше б відповідало істині».

№169 за 9 листопада. Позбулися комплексу «другосортності» (Олександр ПАНФІЛОВ)

«Те, що створив «Шахтар» прохолодного листопадового вечора в матчі з «Арсеналом», дуже важко переоцінити. Та й взагалі, чи варто це робити, адже саме ця перемога має стати новою точкою відліку в новітній історії донецького клубу. Ще не суперколективу, але вже й не просто команди. І не варто згадувати, що, мовляв, у канонірів не було мотивації. Що півкоманди англійського віце-чемпіона становили дублери. Що перше місце підопічні Арсена Венгера забронювали завчасно... Усе це так. Але команда, котра, за словами Венгера й Анрі, намірилася здобути Кубок чемпіонів, не може розтринькувати очки й авторитет. їй не дозволяють це робити ні досвід, ні реноме. Мова тут може вестися хіба що про недооцінку суперника. І про те, що це саме донеччани перемогли, а не англійці поступилися.

Приємно також і те, що гірники не стали випробовувати долю й покладатися на «Лаціо», наставник якого Свен-Горан Ерикссон пообіцяв зіпсувати настрій «Спарті». Донеччани заслужено перемогли. І не менш заслужено посіли третє місце в групі, яке дало перепустку до Кубка УЄФА. І нехай це поки що тільки втішна перемога, адже пріоритетне значення надається чемпіонській лізі. Та дехто більш іменитий не може похизуватись і цим. І ще один момент, досить цікавий, як на мене. У своїй групі «Шахтар» за сумою двох матчів поступився лише римському «Лаціо». інших двох опонентів гірники переграли. Було б добре, якби це стало приємною традицією.

Будь-яка перемога має велике значення. її ціна неабияк зростає, якщо мова йде про позитивний підсумок на міжнародній арені, з сильним суперником. Але справжню ціну цієї феєрії ми усвідомимо дещо пізніше, бо сезон у «Шахтаря» ще не завершився. І гірники зіграють не тільки в Кубкові УЄФА, а й проведуть у рамках внутрішнього чемпіонату пропущені матчі.

І ще одне спостереження. Можливо, спонтанне. Можливо, поверхове. Але, здається, гегемонія київського «Динамо» похитнулася не тільки на внутрішній арені, а й на міжнародній. Зовсім не маю нічого проти того, що принаймні два вітчизняні клуби в Європі мають авторитет. Просто зруйнувався поширений стереотип, за яким «Динамо» — єдиний постачальник очок до загальнодержавної скарбнички. Знову ж таки, в цьому можна знайти тільки раціональні зерна, проте в декого це може відібрати чи не єдиний козир, який слугував аргументом для доведення власної вищості.

Та навіть на тлі цього феноменального результату можна й треба шукати недоліки. Без сумніву, в бочці з медом знайшлася й ложка дьогтю. Це стосується, перш за все, оборонних редутів «Шахтаря», які й цього разу примудрилися наробити багато суттєвих помилок. Добре, що все закінчилося благополучно. Відрадно також і те, що цю проблему виокремлюють і тренери, й клубне керівництво «Шахтаря». Тобто є підстави сподіватись на краще.
/.../

Перший гол виник фактично з нічого. Не збираюся применшувати його видовищність та вагу, але все відбулося досить швидко та майже незрозуміло. Тимощук зробив довгу передачу на Ателькіна. Оборонець канонірів був ближчий до м'яча, але заволодіти ним не зумів, і наш нападник вискочив сам-на-сам із Тейлором. Як би там не було, але гірники забили дуже важливий м'яч. Головне — своєчасний.

Англійці досить швидко спромоглися відповісти. Але Анрі пробив неточно — за кілька сантиметрів од дальньої стійки. Більшого створити лондонцям не вдалося.

Натомість кінцівка першого тайму була за нашими хлопцями. Вони постійно пресингували. Тиснули на ворота канонірів. Запам'ятався своєю активністю Зубов, у якого, правда, не вдалась остання передача. І Ателькін, який боровся до кінця.

Перерва пішла на користь українцям. Здобувши психологічну рівновагу, вони вже не шукали свою гру так довго, як у першому таймі. З перших хвилин заволоділи як ігровою, так і територіальною перевагою. Хоча першими відзначилися гості. З офсайду поцілив у «рамку» Анрі.

А потім настав час «Шахтаря». Час, який закінчився із фінальним свистком. Та й чи закінчився?..

Наставники донеччан замінили Ателькіна на Белика. За хвилину юний форвард «Шахтаря» отримав «гірчичника», сфоливши на Кіоуні. Ще за хвилину — змарнував слушну нагоду для взяття воріт гостей. Проте невдовзі Олексій реабілітувався, заробивши штрафний удар у безпосередній близькості до воріт «Арсенала». Ця ситуація нагадала матч чемпіонату України, в якому гірники приймали київське «Динамо». У дуже схожому епізоді кияни «завалили» Белика, й Воробей блискуче виконав вирок судді. І цього разу до м'яча підійшов головний снайпер «Шахтаря». Удар у Андрія знову вийшов блискучим. Тейлор, як і Шовковський, лише розвів руками. 2:0!

Лондонці — розгублені. «Шахтар» — окрилений. Стадіон вирує. Перемога, а з нею й путівка до Кубка УЄФА, стали реальністю. Та найголовніше навіть не це, а рівень гри, її якість. Це вже було щось! Це вже почерк. І нехай «Арсенал» не вважається командою, що спеціалізується на гостевих матчах. І нехай підопічні Віктора Прокопенка результат здобувають, переважно, в рідних стінах. Усе ж таки факти — річ уперта. А вони промовисто засвідчують незаперечну перевагу «Шахтаря».

Невдовзі був ще й третій м'яч, який, нарешті, забив Бєлик, використавши флангову передачу з правого краю. Гол, який шокував англійців і довів до екстазу весь стадіон. Це було щось неймовірне, незрівнянне, особливе! Це була перемога. Прийшло свято й на нашу вулицю... А далі були хвилини, що наближали момент тріумфу. Момент істини. І хоча вони принесли не тільки радість, а й переживання, сталося дещо нове. Ми привселюдно поставили гранда на коліна. Ми привселюдно здобули перемогу, вагу якої зрозуміємо ще не скоро. Ми привселюдно позбулися комплексу «другосортності».

Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»