Галицький піонер футбольного Мундіалю

Чергова невдала спроба національної збірної України пробитися до фінальної частини світового футбольного форуму запалила червоне світло на шляху до спортивних вершин перед цілою плеядою талановитих гравців. Андрій Шевченко, Олександр Шовковський, Володимир Єзерський, а можливо, й Назаренко з Калиниченком вже ніколи не стоятимуть так близько біля футбольної богині Ніки як гравці, як це було 2006-го на стадіонах Німеччини. Аби не згущувати фарби, передчасно зазираючи у минуле, корисно буде нагадати читачам Галичини про перших їхніх репрезентантів на найпрестижніших футбольних змаганнях. Тим паче, що у році, який минає, одному з них виповнилося б дев’яносто років…

Мова про унікального у своєму роді футболіста, який в середині минулого століття встиг пограти у чемпіонатах чотирьох країн. Уродженець Львова Адам Волянін народився у буремні часи змін на геополітичній карті Європи. Ще у 1937 році він тренувався у місцевій «Погоні» під керівництвом легендарного угорського спеціаліста Дьордя Мольнара, а також Людвіга Шабакевича. І хоч той чемпіонат у Державній польській лізі у актив «Погоні» записати важко (шосте місце з-поміж десяти команд), для Воляніна дебют став більш ніж вдалим. Вже у першій грі 17-річний юнак відзначився голом, а разом з молодіжним складом «Погоні» дістався аж до фіналу чемпіонату (львівський клуб мінімально програв «Віслі» з Кракова). Юні галицькі дарування почали помічати навіть у Варшаві, однак ні Воляніну, ані майбутній зірці київського «Динамо» Тадеушу Єдинаку розкривати свій талант по «той бік Бугу» не судилося…

Початок Другої світової війни призвів до злиття Галичини з УРСР. Зрозуміло, що колоритні місцеві таланти одразу ж виявилися затребуваними у новій столиці. Так, до Києва перебралися Михайло Матіас, Олександр Скоцень, Казімеж Гурський, а ось московський «Спартак» «поклав око» на перспективних нападників – Воляніна та Болеслава Габовського. Адам не надто горів бажанням змінювати прописку, однак у ті часі ніхто про таке не запитував. 30 травня 1941 року (майже за місяць до нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз) львівський хлопчина дебютує у складі найвідомішої команди «великого і могутнього». Хтозна, як би склалася кар’єра форварда у столиці, якби не сумнозвісні події 22 червня… Волянін змушений був перебратися до Туманного Альбіону, воював у складі так званої армії Андерса (військове формування під керівництвом польського уряду у вигнанні) в Індії, Африці, на Близькому Сході… Довгих чотири роки він бачив перед собою не м’яч, а автомат – здавалося, про кар’єру спортсмена можна було забути. Однак характер Воляніна у воєнних баталіях гартувався недарма: у 1947 році львів’янин закріплюється у резервному складі амбітного англійського «Блекпула» і прогресує дивовижними темпами. Ще місяць-другий і Адам став би гравцем основного складу, проте галицька діаспора активно закликала його поселитися по той бік океану – у США. Шкода, бо за через два роки у «Блекпулі» з’явиться майбутній володар «Золотого м’яча» Стенлі Метьюз, а сам клуб вперше в історії виграє Кубок Англії. Фортуна знову зіграла с футболістом злий жарт…

Адам Волянін швидко знайшов спільну мову з чиказькими клубами «Мід Вест Олд Старс», «Фелконс» та «Марунс» і добився загального визнання. У складі збірної Чикаго він регулярно подорожував країнами Європи в рамках міжнародних футбольних турне. Шведські «Юргорден» та «АІК», німецький «Гамбург», турецький «Бешикташ» - досвідчений нападник постійно грав «від дзвінка до дзвінка», і запам’ятався не так бомбардирськими якостями, як вмінням віддавати останній пас. Наставник збірної США Вільям Джеффрі якраз шукав кваліфіковані кадри для комплектування національної команди, тому футбольна мудрість від Воляніна йому неабияк імпонувала. Одного чудового ранку футболіст-пенсіонер отримав листа із неймовірним змістом: тренерський штаб збірної викликав його до свого розташування перед поїздкою на чемпіонат світу до Бразилії. Нехтувати таким шансом Адам просто не мав права.

25 липня 1950 року Волянін зіграв свій перший та останній матч у футболці зі смугастим «біло-червоним» прапором на грудях. Зустріч зі збірною Іспанії не була обділена драматизмом, оскільки усі свої голи піренейці забили в останні п’ятнадцять хвилин гри. 3:1 – надалі львів’янин гостював у Бразилії як турист. Проте на власні очі він бачив історичну перемогу своїх співгромадян над футбольними родоначальниками: єдиний гол у ворота англійців Джо Гатьєнс забивав з передачі ще одного галичанина Вольтера Бара, батьки якого переїхали до США ще у часи Першої світової. І хоч у підсумку підопічні Джеффрі так і не зуміли подолати груповий етап, Воляніна разом з усіма партнерами по команді було включено до зали слави американського соккеру. Трапилася ця подія аж у 1976 році, коли винуватець торжества займався вже далеко не футбольною справою – працював м’ясником у містечку Парк-Рідж (батьківщина Гілларі Клінтон та кіноактора Гаррісона Форда). Наш земляк «варився» у великому спорті якихось десять років, однак цього вистачило, аби про нього дізналися на кількох материках. Для скромного Адася з вузьких львівських вуличок це було справжнє спортивне досягнення.

Микола ЛУКІВ, Високий Замок