Олена САВЧЕНКО: «Не хочу повертатися в Україну»

Головними героями двох попередніх європейських першостей серед спортивних пар були Олена Савченко / Робін Шолкови (Німеччина), які з солідною перевагою обійшли усіх конкурентів. До Німеччини Олена переїхала колись з України...

- Ви казали, що покидаєте Україну для того, щоб перемагати. На що ще готові заради перемоги?
- На все. Я сама зробила свій вибір. Колись чула таке: щоб стати чемпіоном – потрібно 24 години на добу думати про перемогу. Це правда. І ні хвилиною менше! Я не вірю, що можна після тренування піти на дискотеку, а потім виграти змагання. Зазвичай у людей, які розпорошують свої сили, нічого не виходить. Я відмовилася від життєвих задоволень, але не шкодую про це. Не уявляю, як можна жити без льоду і майже цілодобових тренувань. Коли ми готуємося до змагань, на льоду проводимо шість годин, а в підготовчий період – мінімум 8-10, плюс до всього підготовка в залі – атлетика, балет. Тренуємося від ранку до вечора з невеличкою перервою на обід та післяобідній відпочинок. Навіть коли приїжджаю до Києва, щоб побачити батьків і друзів, часом хочеться надягнути ковзани... У нашій парі я лідер і завжди підбадьорюю партнера, щоб йому так само, як і мені, хотілося перемогти. При цьому я не погоджуюся з думкою деяких спеціалістів, що нашу пару зробила я. Нас обох в одне ціле зліпив Інго Штойєр. Ми троє підходимо одне одному, нам комфортно працювати.

- Хтось намагався відмовити вас від переїзду до іншої країни?
- Ніхто мене не утримував. Усі – тренер, партнер, представники Федерації фігурного катання України – розуміли, що рішення прийнято.

- Яка медаль у вашій колекції найцінніша?
- Перше наше «золото» на чемпіонаті Європи. Тоді ми дуже добре відкатали програми. Не меншу цінність має й золота нагорода юніорського чемпіонату світу серед юніорів – я виграла її разом зі Станіславом Морозовим. Пам’ятаю, я стояла тоді на верхній сходинці п’єдесталу пошани і бачила не глядачів на трибунах, а себе на подіумі – з медаллю «дорослого» чемпіонату світу... А минулого року, коли стала чемпіонкою планети, я дивилася в минуле, на ту дівчинку, яка мріяла про великі перемоги... Життя складне і непередбачуване, але деколи дарує моменти абсолютного щастя.

- Як і коли з’явилася мрія стати чемпіонкою з фігурного катання?
- Я дивилася по телевізору всі змагання фігуристів. Моєю улюбленою парою був німецький дует Менді Вотцель / Інго Штойєр. Вони були моїми кумирами. І ось одного разу тато привів мене до секції фігурного катання...

- Коли Оленці виповнилося три рочки, вона сама обрала собі подарунок на день народження – ковзани, - згадує батько Олени, майстер спорту з важкої атлетики Валентин Савченко. – Я ж її і навчив кататися – на озері неподалік дому. Через рік ми, прогулюючись у Києві, побачили афішу з гарною фігуристкою, де повідомлялося про набір дітей у секцію. Олена відразу ж захотіла записатися. Але це було малоймовірно – ми мешкали в Обухові, й добиратися до Києва було надто дорого. Але донька так хотіла стати фігуристкою, що ми просто не могли не піти їй назустріч і привели на ковзанку «Білосніжка». Їй було тоді п’ять років. Кілька місяців я спостерігав за тренуваннями і зрозумів, що секція ця не спортивна, а радше оздоровча – навряд чи дівчинка, тренуючись там, зможе досягти результатів, про які мріє. Тому, повертаючись одного разу з тренування, ми зайшли на «Крижинку», де й розкрився талант Олени.

- Деколи тренування на льоду починалися о сьомій ранку, - веде далі Олена. – Тому, щоб доїхати до Києва і встигнути розім’ятися в залі, доводилося вставати о четвертій ранку. О пів на п’яту з Обухова їхав перший автобус. З часом, коли з’явилися дворазові тренування, доїжджати доводилося також двічі на день. Навіть коли я стала чемпіонкою серед юніорів, Федерація не допомогла мені винаймати квартиру в Києві, а батьки не могли собі такого дозволити: вони вчителі, зарплата була мізерною. Окрім мене, мамі з татом доводилося піклуватися ще про трьох моїх братів. Коли вечірнє тренування завершувалося пізно ввечері, а ранкове починалося дуже рано, мене забирала до себе Галина Кухар. Мої подорожі з Обухова на тренування до Києва тривали близько дев’яти років. Саме проблеми з житлом, а також розуміння, що, виступаючи за Україну, мені навряд чи вдасться стати чемпіонкою – нас зі Стасом судді «відсували» на десяті місця – й стали причиною того, що я поїхала до Німеччини. Коли їхала, мене викликали до спорткомітету і наказали повернути усе, що одержала від держави. Але чиновники були дуже здивовані, дізнавшись, що за весь час держава зшила мені одну сукню та купила пару ковзанів. Інші костюми шила за гроші батьків.

Тепер я мешкаю в спортивному інтернаті – це не маленька кімнатка типу гуртожитку, а повноцінна однокімнатна квартира. Дарувати спортсменам квартири в Німеччині не прийнято. Там навіть можна, щоб нам автомобіль подарували: за нього довелося б платити більше, ніж якщо б я купила його сама. Федерація фігурного катання Німеччини не така сильна та впливова, як, наприклад, російська. Тож дорогу до п’єдесталу пробиваємо самі.

- Як вам вдається перемагати численну китайську гвардію?
- На те ми й Савченко і Шолкови! У нас просто-таки термоядерна суміш (Сміється. – О. С.).

- Чи є неспортивна мрія?
- Мрію про доньку. Але це все в майбутньому... Незважаючи на те, що мені не надто подобається менталітет німців, чоловіка шукатиму все ж у Німеччині. Я не хочу повертатися в Україну: мені страшенно шкода людей, які, важко працюючи, мало що можуть собі дозволити. Тут є жменька багатих людей, а решта – дуже бідні. Я знаю, як це, коли немає грошей, тому зроблю все можливе, щоб це не повторилося.

Високий замок