Олександр АБРАМЕНКО і Енвер АБЛАЄВ: За лаштунками олімпійського золота

Олімпійський чемпіон Олександр Абраменко та його тренер, який є наставником збірної України з фристайлу, Енвер Аблаєв були гостями рубрики Sport.ua «Особистості спорту».

Герої Зимових Ігор розповіли про те, що відчували під час змагань, як боролися з нервами і наскільки ризикованим був вирішальним стрибок нашого чемпіона.

– Золота олімпійська медаль, яку ви привезли з Кореї, фізично важка. Очевидно вона втілює увесь багатотонний «вантаж», який склався з  роботи, поту й крові атлета, відданої задля цієї перемоги?

Абраменко:

–  Хочу сказати, що будь-яка вагома нагорода за спортивне досягнення важка. Я так само здивувався, коли мені вручали  Кришталевий глобус за перемогу у загальному заліку Кубка світу з лижної акробатики 2016 року. Кубок зовні невеликий, але коли я взяв його в руки – шість кілограмів ваги відчувається. І ось коли зважив на долоні цю медаль – теж здивувався. Дивлячись на неї, не скажеш, що вона така важка.  Але її вага – 600 грамів. Це пристойно! (усміхається).

–  Енвере, ви хвилювалися у день фіналу. Як вам вдалося опанувати себе, щоби своїм спокоєм додати впевненості підопічному?

Аблаєв:

–  Більше всього ми переживали  у перший день змагань, коли була кваліфікація. Судді змусили понервувати багатьох тренерів, вони якось дивно виставляли оцінки. Вже у фінальний день було більше спокою і якась внутрішня впевненість у тому, що цей день складеться дуже чудово. Коли Саша сказав, що хвилюється, я відповів йому так: «Сашко, питання не в тому хвилюєшся ти чи ні, переможеш ти чи ні, добре ти стрибнеш чи ні. Відкинь всі зайві думки, стрибай просто так, як ти робиш це на тренуванні. Краще вже не треба стрибати, тому що себе не перестрибаєш. І не потрібно нікого перемагати, головне – перемогти самого себе, перемогти своє хвилювання, заспокоїтися і робити все те, що ти робиш на тренуванні». І другий день змагань – він був більш спокійний для нас. Звичайно, внутрішнє хвилювання все одно мало місце. Але я більше хвилювався  не за Сашка, що він припуститься помилки, а сам за себе. Боявся, що я можу помилитися, скажімо щодо виставлення швидкості. Найбільше я за це переживав. Але максимально доклав зусиль, аби цієї помилки не сталося. 

–  Олександре, слова, сказані у день фіналу тренером, заспокоїли?
– Будь-які слова підтримки діють настільки, наскільки це можливо. Взагалі, це вже четверта Олімпіада для мене і коли я їхав у Корею  думав так: «Це ж уже четверті Ігри, напевне, я буду спокійний. Але вийшло  зовсім не так, тому що велика відповідальність відчувається. Коли ти просто їдеш, знаючи, що тобі нічого не світить, тоді ти можеш бути розслабленим. Коли ж приїжджаєш, усвідомлюючи, що боротимешся за медаль, ось тоді тягар відповідальності тисне. Але все ж завдяки досвіду чотирьох Олімпіад, я почувався впевненіше, тому й не припустився збою.

–  І все ж ви зізналися, що перед фінальним стрибком були, наче в трансі. Можете описати свій специфічний стан? 
– Це таке відчуття, коли ти розумієш все, що відбувається навколо, усвідомлюєш, що зараз треба зробити стрибок, але не можеш сфокусуватися на чомусь одному. Начебто думаєш про все й одразу. Насправді,  немов  перебуваєш у трансі. Бо не фокусуєшся на якійсь одній думці, а намагаєшся проконтролювати все. Це доволі важко – впоратися з усім цим.

– Енвере, коли Олександр зробив стрибок, ви були у кадрі і всі почули  Ваш емоційний вигук: «Так! Так! Так!». У цей момент ви зрозуміли – медаль точно є?
–  Так, я зрозумів, що медаль буде однозначно і також був впевнений, що це буде мінімум «срібло», тому що єдиний, хто на той момент міг перестрибнути Сашка – це китаєць. От лише за його виступ  я переживав. Однак азіат, певно, «перегорів», його трохи «перетримали» на схилі. Тренер не пускав через пориви вітру. Вони намагалися вичекати більш прийнятні погодні умови,  замість того, щоби опустити або підняти висоту стрибка – залежно від того, куди дув вітер. Китайці  вирішили почекати, і, мабуть,  саме це вплинуло на моральний стан Цзя Цзун’яна. Загалом він добре йшов – «в ноги», навіть не розумію, чому помилився на приземленні. Але найголовніше, що  всі спеціалісти були одностайні:  Сашко стрибнув краще і заслужено переміг.

–  Олександре, у завершальному стрибку ви свідомо йшли на ризик, адже фінальний стрибок не був «відшліфований» на сто відсотків. Наскільки високим був ризик?
–  У мене не було можливості достатньо пострибати цей стрибок узимку, тому що минулий сезон я пропустив через травму , а коли почали підготовку до Олімпіади, у мене навіть не було олімпійської ліцензії. Її треба було заробити. І ми не відпрацьовували цей стрибок аж до зборів перед самими Іграми. У змагання ми його вставити  не могли, тому що це було надто ризиковано. Якщо би я виступив погано, то, взагалі, міг би й не вибороти олімпійську  ліцензію, і просто не потрапив би на Ігри. Тож тренувати цей стрибок ми просто не мали як.

– Ризик – благородна справа?
– Заради справедливості треба сказати, що ми все ж багато «настрибали» його  на воду. Стрибок виходив стабільно, чисто. Сам стрибок у мене  майже завжди чистий, проблема може бути із приземленням. Саме за це я й переживав, а не за виконання елементу.

Олександр ГЛИВИНСЬКИЙ