Віктор ТАРАН: «Аби побачити Тегеран, потрібно щонайменше місяць»

У перший день лютого до Києва повернулася молодіжна збірна України, яка у Тегерані зіграла два товариських матчі з іранськими однолітками. Своїми враженнями від матчів та від поїздки поділився керівник делегації Віктор Таран (на фото - зліва).

 

- Вікторе Леонідовичу, чим запам’яталася поїздка до Ірану: умови перебування, організація прийому делегації, організація матчів?

- З точки зору побутових питань до іранської сторони претензій взагалі жодних: зустріч делегації, організація переїздів, умови проживання, харчування – все на найвищому рівні. Звісно, є певні особливості, але вони стосуються виключно порядку і законів країни, і жодного відношення до футзалу не мають.

 

- Чи виникали несподіванки і форс-мажорні ситуації під час самих матчів?

- На жаль, виникали. Так були домовленості стосовно покриття ігрового майданчика і організації прямої трансляції. Ці аспекти були обговорені до найменших дрібниць, а по приїзду виявилося, що ці питання не вирішені, а часу і можливості виправити ситуацію просто не було. Так, між Асоціацією футзалу України та Федерацією футзалу Ірану була домовленість, що обидва матчі пройдуть на паркеті, натомість по приїзду виявилося, що будемо грати на покритті «тарафлекс». Та ж сама історія і з прямою трансляцією, якої просто не було. Інші ж організаційні питання вдавалося вирішити. Наприклад, на тренування і розминку нашим хлопцям дали м’ячі «Nike», а грати повинні були м’ячами «Аdidas», який за своїми характеристиками суттєво відрізняються від м’яча «Nike». Це питання нам вдалося оперативно вирішити.

 

- Іранці не образилися, що до них приїхала молодіжна збірна, хоча запрошували вони національну команду?

- Сказати, що вони образились я не можу, але певну прикрість все ж виказували. Я, як керівник делегації, від імені Асоціації футзалу України вибачився і пояснив ситуацію. Вони з розуміння поставились до цього. Справа в тому, що запрошення на товариські матчі були надіслані одразу у декілька країн, а підтвердження участі одночасно надійшло і від Іспанії, і від Ірану. Тому керівництвом АФУ було прийнято рішення, що національна збірна зіграє з іспанцями, а молодіжна полетить до Ірану, хоча іранці були готові прийняти обидві наші команди.

 

З точки зору популяризації футзалу в Україні, масштабнішої події, аніж гра з чинними чемпіонами Європи годі й придумувати. Іранці з розумінням поставились до такого рішення, адже за їх словами, вони теж потрапляли до подібних ситуацій, коли розумієш, що той чи інший вид спорту потребує елементу шоу для його популяризації.

 

- Чи вдалося запросити іранців до нас?

- Приємно відзначити, що на рівні спілкування керівників між нами було повне взаєморозуміння. Я не мав повноважень озвучувати офіційне запрошення, але усі розуміють важливість і потребу в подібних матчах, відповідно, і Асоціація футзалу України, і Федерація футзалу Ірану готові до співпраці у цьому напрямку.

 

- Матчі молодіжних команд викликали глядацький інтерес?

- Глядачів було чимало, але, наскільки я зрозумів, піар-кампанія цих матчів була невеликою за розмахом. Матчі проходили у залі одного зі столичних університетів, окрім глядачів, на трибунах були присутні керівництво Федерації футболу і Федерації футзалу Ірану, головний тренер національної збірної, футзальні спеціалісти, а також Алі Кафашіан – віце-президент Федерації футболу Ірану, віце-президент Азіатської футбольної конфедерації, президент Азіатської конфедерації футзалу та пляжного футболу, член футзального комітету ФІФА. Його титули свідчать про одне – в азіатському регіоні людина він надзвичайно впливова. Мені вдалося поспілкуватися з Алі Кафашіаном декілька хвилин, і він справив на мене враження надзвичайно приємної та чемної людини.

 

Наші матчі висвітлювали друковані ЗМІ та три телеканали. Стосовно загального інтересу до футзалу в країні, то розкажу таку історію. Ще у літаку ми зустріли іранця, який побачивши наших гравців, запитав що це за команда. Я йому за звичкою почав пояснювати, що це футбол у залі, на що він каже: «А, футзал!». Натомість в Україні я неодноразово стикався з ситуацією, коли людям треба пояснювати, що це за вид спорту футзал і чим він відрізняється від футболу. А загалом в Ірані футзал на слуху, він користується у місцевого населення популярністю і має підтримку на всіх рівнях влади.

 

- Яке враження наша «молодіжка» справила на іранців?

- Як на мене, найбільш показовий епізод цих матчів – поведінка тренера національної команди під час другого матчу, коли наші хлопці повели у рахунку. Після цього іранських тренерів що називається «перемінило». Вони кричали на своїх гравців, нервували, і по завершені матчу, який вони у підсумку виграли 2:1, тренери обох іранських команд не приховували своєї радості. Вони відверто раділи тому, що їм вдалося обіграти збірну України. А коли Ви, наприклад, перемагаєте дитячу дворову команду, особливої радості у вас немає, адже це сприймається як належне. Тобто, наскільки я розумію, іранські тренери до нашої команди поставилися, як до гідного суперника, з яким їм довелося вкрай важко.

 

- Які особливості іранського футзалу Ви помітили?

- Розкажу особисте враження. Перше: процес підготовки молодіжної збірної тісно переплітається з підготовкою основної команди. Це нормально, і ми в Україні теж до цього йдемо. Необхідно, щоб «молодіжка» показувала ідентичний основній команді технічний і тактичний малюнок гри. Це важливо, адже це зміна, яка з часом буде вливатися до основної команди. У іранців це чітко прослідковується, бо на обох матчах був присутній головний тренер національної збірної, а іранська «молодіжка» завжди відвідує тренування основної команди.

 

Друге: іранці демонструють агресивний, силовий стиль гри. На мій погляд, наші хлопці технічно і тактично виглядали краще. Я не оцінюю, який стиль краще, а який гірше, просто стилістика гри суттєво відрізнялась. У цьому контексті ми знову повертаємось до теми покриття майданчику: на тарафлексі наші хлопці не зуміли показати свою кращу гру, яку б вони, я впевнений, показали на паркеті. У свою чергу, стиль іранців не залежить від покриття, він більш універсальний.

 

Окремо хочу зупинитися на жіночому футзалі. Жінкам в Ірані багато чого заборонено, в тому числі і відвідування спортивних змагань за участю чоловіків. У зв’язку з цим швидкими темпами розвиваються практично усі види спорту, серед яких футбол і футзал. Найкращий доказ цього – реконструкція 100-тисячного олімпійського стадіону, який свого часу приймав Азіатські Олімпійські ігри, а поруч будується 50-тисячний стадіон виключно для жінок. Чи цікаво це жінкам? До такої кількості команд-учасниць, яку нам озвучили, українському жіночому футболу і футзалу ще далеко.

 

- Чи вдалося вам подивитися матчі національної збірної з іспанцями?

- Через неналежну швидкість інтернету ми радше дивилися за перебігом подій на майданчику. Найбільша прикрість: за 5.20 до кінця другого матчу інтернет взагалі вимкнувся, і ми, в ейфорії від рахунку 2:0 на нашу користь, поїхали на тренування, а коли приїхали, то дізналися, що збірна поступилася 2:4.

 

- Щодо культурної програми: чи вдалося Вам побачити столицю Ірану – Тегеран?

- Для того, аби побачити Тегеран, потрібно щонайменше місяць. Уявіть собі 15-мільйонне місто, у якому немає багатоповерхівок. Основні будівлі – 4-5 поверхові будинки. Тепер подумайте, як за таких умов розселити 15 мільйонів людей. Ще одна особливість Тегерану – місто не має адміністративного центру. Тегеран поділений на райони, які радше нагадують цілі міста. На жаль, нам не вдалося побачити всіх пам’яток, але запланований мінімум ми відвідали: телевізійну вежу, підвісний міст, олімпійський комплекс, стадіон.

 

Ще один цікавий момент – рух на дорогах Тегерану. Як нам розповіли, Іран має п’ять мільйонів лише приватних автомобілів, не враховуючи громадського та інших видів транспорту. При цьому, за весь час нам трапилось лише три світлофори. Основна маса доріг – багаторівневі розв’язки у 4-5 смуг з відмінним покриттям. У зв’язку з цим виникають певні труднощі, коли водії з крайньої лівої смуги не завжди з увімкненим поворотом перелаштовуються у крайню праву смугу для з’їзду з магістралі. Втім, колеги розповідали, що така ситуація не лише в Ірані, тож ми для себе зробили висновок, що це такий собі східний стиль водіння.

 

Роман БУРАВСЬКИЙ