Юрий ПЕТРОВ: «Ван Гал сказал, что я не подхожу Аяксу»

У 16-річному віці він дебютував у вищій лізі СРСР. Його називали найперспективнішим футболістом країни. Кучеревський, Романцев, Сьомін, ван Гал, Хітцфельд — далеко не повний перелік тренерів, з якими йому довелося працювати…

 

На початку 1990-х він побував на оглядинах у провідних клубах Європи, проте опинився у СК «Миколаїв». Далі була бронза чемпіонату Голландії, матчі у єврокубках, зустрічі з Роналдо, Куманом, Ромаріо та багатьма іншими зірками світового футболу. А ще Юрій Анатолійович встиг попрацювати під керівництвом Віталія Кварцяного і побачити на власні очі зародження епохального «Металіста» Мирона Маркевича.

 

«Шкодую, що не слухав порад Кучеревського»

 

— «Дніпро», «Спартак», «Локомотив»… Небагато 17-річних хлопців можуть похвалитися таким послужним списком на зорі своєї кар’єри.

— Все почалося набагато раніше. Народився я в Кривому Розі, а перші кроки у футболі робив у Дніпропетровському спортінтернаті. Досить швидко я отримав запрошення до збірної СРСР, куди почав викликатися ще з 14 років. Я не міг залишитися непоміченим представниками «Дніпра». Спочатку зіграв за дубль дніпропетровців, а потім до лав основ­ної команди мене запросив Євген Кучеревський…

 

— І в 16-річному віці ви дебютували у вищій союзній лізі…

— Так, було це в матчі з «Шахтарем», у 1991-му. Більше того, я забив м’яч. Словом, почалося все казково.

 

— Заснули тієї ночі?

— Можу помилятися, але, здається, переживав тоді такі емоції, що не зімкнув очей (сміється. — Л.К.).

 

— Вам пророкували надзвичайно успішне майбутнє. Проте з часом все пішло не так гладко.

— Я молодим був, недосвідченим… Робив багато помилок. Мені здавалося, що вже все знаю. Так я й посварився з Євгеном Мефодійовичем.

 

— Тому досить швидко покинули «Дніпро»?

— Мені зателефонували з Москви: «Хочемо бачити тебе у «Спартаку». Я погодився і поїхав у Росію. Тоді якраз відбувався процес розпаду Радянського Союзу.

 

— Ви не вважаєте, що надмірна увага і багато розмов щодо вашої персони зіграли злий жарт з вами?

— Мене це все не відволікало. У житті я намагаюся не слухати, хто що там про мене говорить. Навіть зараз у Голландії буває різне — заздрять, щось розказують… Інша справа, що я не завжди робив правильні вчинки через відсутність досвіду.

 

— Невже такі легендарні постаті, як Тищенко, Сон, Кудрицький, Багмут, Городов, Шахов, не взяли вас під свою опіку?

— Перш за все, скажу, що за всю мою кар’єру найкращий командний устрій був саме у часи СРСР. Тоді був чіткий поділ на старших і молодших, всі розуміли, що таке субординація. Кожен із тих, кого ви назвали, допомагав мені порадою і вплинув на моє формування. Ніколи не забуду пророчі слова Євгена Шахова після мого першого гола в дебютному матчі: «Все, тепер можеш їхати за кордон».

 

— Як вам працювалося із Кучеревським?

— Вважаю його прекрасним тренером. Євген Мефодійович вчив мене щоденно. Я у свої 16 мало що розумів у цьому житті. Після «Дніпра» Кучеревський працював з олімпійською збірною Росії, а я грав за «Спартак». Одного разу ми зустрілися, і перше, на що він звернув увагу, було моє волосся. У «Дніпрі» я мав шевелюру, а в Москві постригся майже наголо. Після того, як я переїхав у Голландію, ми бачилися на зборах. На початку 2000-х він приїжджав на збори з «Дніпром», і я був дуже радий його бачити. Пригадую історію про те, як уродженець Харкова Євген Гінер, що є президентом московського ЦСКА, запрошував Євгена Мефодійовича тренувати збірну Росії. Проте там його забракували. Сказали, що головну команду Росії повинен тренувати росіянин. Кажуть, що в Україну тренер повернувся на запрошення Леоніда Кучми.

 

— Не здивуюся, якщо ту конфліктну ситуацію з Кучеревським ви аналізували, тож зараз розумієте, що були неправі…

— Однозначно, я тоді помилявся. Шкода, що це все прийшло з роками, а я тоді не слухав порад Євгена Мефодійовича. Мені здається, що людина дорослішає лише тоді, коли їй вже за 30…

 

 

«Романцев любив «спартачів»

 

— Ваше знайомство з Москвою відбулося у 17-річному віці. Важко було спочатку?

— Перший спогад про Москву — холод. Коли я сідав на поїзд в Україні, то на термометрі було +2 градуси. У столиці Росії погода не тішила — мінус 30. А я без шапки, легко одягнений. Добре, що хлопці відразу допомогли. Насправді мені було тяжко у Москві. Там занадто багато людей, я до такого не звик. Мені, наприклад, Київ більше подобався.

 

— У «Спартаку» вам довелося працювати під керівництвом Романцева. Більшість його підопічних називають Олега Івановича одним із кращих тренерів у їхній кар’єрі. У вас як було?

— Романцев полюбляв гнути свою лінію. Він любив «спартачів». Це не означає, що він поганий тренер. Але бувало таке, що на початку тренування він давав певне завдання. У нас щось могло не виходити, паси не туди віддавали. Тоді Олег Іванович зупиняв тренування і казав: «Добре, завтра продовжимо». І йшов…

 

— Що скажете про спартаківський колектив?

— Все було відмінно. Відзначу високу кваліфікацію футболістів. Якщо проводили спаринг «старші» проти «молодших», то у Карпіна, Попова чи П’ятницького м’яч було неможливо забрати. Техніка чудова, володіння прекрасне — нелегко було. Я у «Спартаку», до речі, ще застав легендарного Миколу Петровича Старостіна.

 

— За «Спартак» ви забили одного разу у ворота «Асмаралу», відіграли п’ять матчів і поїхали у «Локомотив» до Юрія Сьоміна. Не спрацювалися з Романцевим?

— Це був не те, щоби скандал… Одного дня каже мені: «Їдь у клуб, отримуй гроші. Прощаємося». Напевно, мені не варто розказувати, як там все було насправді… Я поїхав у «Локомотив», де провів прекрасний час з Юрієм Сьоміним. У той час в Росії був справжній безлад, тому я намагався відстоювати свої права. У всіх контрактах, які підписував, вимагав включати обов’язковий пункт — за наявності пропозиції від іноземної команди мій клуб не має права затримувати мене. Тим більше, що мав місце прецедент. Я грав за молодіжну збірну Росії на чемпіонаті світу в Австралії, де мене й помітили. У мене тоді був менеджер Михайло Лящов, який жив у США, а родом був зі Львова. Американське прізвище у нього було трохи іншим — Майкл Ласноу. Він організував мені турне німецькими клубами.

 

— Ви тоді належали «Локомотиву»?

— Так, але варіантів із-за кордону було чимало. Спочатку ми поїхали в «Гамбург». Загалом, все було нормально, але контракт мені не запропонували. Виявилося, що росіяни хотіли за мене космічну суму. Німці казали: «Йому ще двадцяти немає, він ще не відбувся як футболіст». Після «Гамбурга» я поїхав у «Карлсруе».

 

— Познайомилися з Олівером Каном?

— Так, пригадую, як на тренуваннях кілька разів бив йому по воротах. Мені тоді неабияк допоміг росіянин Сергій Кир’яков, що грав за «Карлс­руе». Далі я вирушив на оглядини у «Шальке», де теж був росіянин Олександр Бородюк. А ще в Гельзенкірхені познайомився з Йєнсом Леманном.

 

— Найкращі шанси у вас були зак­ріпитися в «Аяксі»…

— Так, там я тренувався протягом місяця. Я звик до ігрової схеми 4-4-2, а в Амстердамі Луї ван Гал награвав 4-3-3. Я був невисокого зросту і мав непогану швидкість. Наставник «Аякса» вирішив використати мої переваги по-своєму. «Коли приймаєш м’яч на правому фланзі, то не біжи до воріт забивати. Мені це не потрібно. Ти повинен обіграти суперника і прострілити на центрфорварда Ярі Літманена», — казав мені тренер.

 

— Конкуренція була серйозною?

— На мою позицію було четверо кандидатів. Двох відправили додому доволі швидко, а мене і Фініді Джорджа залишили. На зборах ван Гал покликав мене до себе і сказав: «Ти хороший футболіст, але, на жаль, не підходиш «Аяксу». Я обираю Фініді».

 

— На цьому ваш європейський вояж закінчився?

— Ван Гал порадив тодішньому наставнику дортмундської «Боруссії» Оттмару Хітцфельду взяти мене на перегляд. Я поїхав у Дортмунд, де грали Рідле, Заммер, Шапюіза. До речі, тоді мене всі називали росіянином. Мало хто знав в той час про Україну. На жаль, із «Боруссією» теж не склалося — я відчував, що мені не вистачає фізичної підготовки. Хвилин п’ять на утримання я міг побігати, але на більше не вистачало. Так я повернувся в «Локомотив» ні з чим.

 

— Проте в Європу ви все ж таки поїхали…

— За півроку той же менеджер зателефонував і повідомив, що мене хоче бачити голландський «Ваалвейк». Інформації про цю команду у мене було небагато. Знав тільки, що наставник «Ваалвейка» Берт Якобс був добре знайомий з ван Галом. Ось Луї і порекомендував мене.

 

 

«На тренування мене завозив ван дер Сар»

 

— Які спогади залишилися від перебування в Амстердамі?

— По-перше, я мав змогу тренуватися під керівництвом такого тренера, як Луї ван Гал. Він запам’ятався мені як розумна і весела людина. Колектив у «Аяксі» підібрався космічний: Рональд і Франк де Бури, Едгар Давідс, Ярі Літманен, Марк Овермарс, Дені Блінд, Едвін ван дер Сар. Я жив у готелі, і на тренування мене завозив ван дер Сар або помічник ван Гала Герардван дер Лем. Але найбільше мене вразив інший футболіст.

 

— Патрік Клюйверт?

— Ні, Кларенс Зеєдорф. Він тоді грав за молодіжний склад, а я вийшов на матч за «основу». В товариському матчі ми програли з рахунком 3:0, а Зеєдорф зробив все, що можна — організував всі три голи в наші ворота.

 

— З ким найбільше спілкувалися?

— На жаль, голландської мови я не знав, тому особливих діалогів з гравцями «Аякса» в мене не було.

 

— Доля вчинила з вами жорстоко. Замість провідних команд Європи ви підписали контракт з СК «Миколаїв»…

— Перед тим, як з’явився варіант з «Ваалвейком», мені зателефонував Євген Кучеревський: «Приїжджай до нас у Миколаїв». Так я повернувся в Україну і провів кілька матчів. Їхав туди на місяць для підтримання форми — так і сталося.

 

— Майже у кожній команді ви забивали багато м’ячів. Наприклад, у «Ваалвейку» в першому ж сезоні у 12 матчах ви відзначилися 7 разів. Швидко адаптувалися?

— «Ваалвейк» був командою середнього рівня. Загалом чемпіонат Голландії я можу назвати одним словом — «свобода». Простий тренер, відсутність хитромудрих правил, повна довіра до гравця. Пригадую, як наприкінці кар’єри поїхав у «Спартак-Аланію». Кожного дня зважуємося, шалений контроль… Якщо є зайві кілограми — плати штраф у розмірі 1000 доларів. Не знаю, як зараз в ередивізії, але в мої часи в контрактах прописували максимальний розмір штрафу.

 

— Цікаво почути, який саме…

— 100 доларів. У Голландії вважають, що людина почуває себе набагато краще, якщо відчуває навколо свободу.

 

— Наставник «Ваалвейка» Берт Якобс був відомим у Голландії жартівником. Кажуть, особливо діставалося суддям…

— Це правда (сміється. — Л.К.). Якобс був людиною веселої вдачі. Дуже шкода, що згодом у нього діагностували рак. Якобса можна назвати тренером старого гарту. У «Ваалвейку» в приміщенні стадіону було невелике кафе, де футболісти збиралися сім’ями. Пригадую, як на першій загальнокомандній вечері з моєю участю після вдалого матчу проти «Аякса» (на той момент я ще не грав, адже не отримав робочої візи) Берт покликав мене до барної стійки. «Що питимеш?» — запитує. Тренер запропонував мені всі алкогольні напої, які були в меню.

 

— Що ви обрали?

— «Кока-Колу». Якобс здивовано відповів: «Ви, «руссо», якісь такі дивні…» (сміється. — Л.К.).

 

 

«Уявляєш, сьогодні гратиму проти Ромаріо»

 

— Як ми вже відзначали, на полях Голландії ви чимало забивали. Вашими жертвами ставали «Фейєноорд», за який виступали Ед де Гуй та Роберт Вітчге, «ПСВ» з Роналдо, Нуманом і Зенденом у складі, а також зірковий «Аякс». Який спогад для вас є найяскравішим?

— Мабуть, матч проти «Фейєноорда», про який ви кажете. Ми тоді, здається, виграли з рахунком 2:1. Шалені були емоції… Я добре пам’ятаю свій гол, але не менш чітко пригадую конфліктну ситуацію із захисником роттердамців Робом Маасом. Суддя цього не бачив, але завдяки перегляду відеозапису контрольно-дисциплінарні органи покарали мене 4-матчевою дискваліфікацією. У штрафному майданчику Маас відверто зрубав мене, але свисток арбіт­ра мовчав. М’яч вибили і гра перемістилася ближче до середини поля. Захисник «Фейєноорда» вирішив допомогти мені піднятися із землі і схопив мене за волосся. Я встав, наздогнав його і вдарив. До речі, Маас потім став гравцем берлінської «Герти».

 

— Мабуть, найбільш успішним періодом у вашій голландській кар’єрі стали три сезони, проведені у «Твенте». 1997-го ви здобуваєте бронзові медалі ередивізії. В Енсхеде підібралася справжня «банда»: Бошкер, Вестервельд, Аюпов, Босвелт, Брюггінк…

— Нашою найбільшою зіркою був Джон Босман. 1988-го він став чемпіоном Європи. Зараз я інколи зустрічаюся з колишніми партнерами під час ветеранських матчів. Наприклад, із Арнольдом Брюггінком і Яном Венегором оф Хеселінком. Коли я тільки приїхав у «Твенте», то мені дуже допомагали Паул Босвелт, який потім грав за збірну Голландії і «Манчестер Сіті», а також Майкл Молс, відомий за виступами у «Рейнджерсі».

 

— Бували такі випадки, що колектив вас не сприймав відразу?

— Щось таке було у «Ваалвейку». Переважно футболісти низького рівня намагаються чимось насолити. Прізвищ називати не буду, але на перших тренуваннях у Голландії мене так гамселили по ногах, що важко передати… Я вирішив не мовчати і постояв за себе. Довелося боротися за свої права і авторитет. Тільки так можна завоювати повагу.

 

— У «бронзі» з «Твенте» ваш внесок доволі суттєвий. За кілька турів до фінішу ви забили м’яч у ворота майбутнього срібного призера «Фейєноорда» на 87-й хвилині, тим самим принесли таку важливу нічию. За роттердамців тоді виступали Рональд Куман, Хенрік Ларссон, Джованні ван Бронкхорст.

— Той матч був дуже важливим. Я вийшов на заміну і забив. Справді один з найцінніших забитих м’ячів у моїй кар’єрі.

 

— Вважаєте «бронзу» із «Твенте» своїм найбільшим досягненням?

— Можу підвести підсумки на основі своїх спогадів. Тут моя відповідь однозначна: найкращий момент у моїй кар’єрі — це виступи у «Дніпрі». Шалений рівень, чудова команда, прекрасна атмосфера. Я щасливий, що був частиною всього цього. А бронза в Голландії — так, успіх, але не рівня емоціям, що я пережив у Дніпропетровську.

 

— Успіх із «Твенте» дозволив вам спробувати сили у Кубку УЄФА. Вашу команду зупинив «Осер» Гі Ру з Сільвестром, Лямуші, Діомедом і Гіваршем у складі.

— Ми вдало зіграли вдома, але на виїзді «Осер» нас розібрав. Французи відверто були сильнішими за нас.

 

— Ви грали проти багатьох зірок світового класу. Можете когось виокремити?

— Дуже вразив гравець «ПСВ» Артур Нуман. А ще Мікаель Лаудруп, Люк Нілліс. Пригадую також, як ми з гравцями «Твенте» їхали в автобусі. Наш захисник каже мені: «Уявляєш, сьогодні ввечері я гратиму проти Ромаріо». Ворота ми не вберегли — бразилець забив двічі.

 

— Наприкінці 1990-х у Голландії підібралася справжня колонія футболістів — вихідців із країн колишнього СРСР. Підозрюю, що вам не доводилося сумувати…

— Це правда, зі мною в «Твенте» грав росіянин Ансар Аюпов. Товаришував з Арчілом Арвеладзе, що грав у НАК «Бреда», Ігорем Корнєєвим, який виступав за кілька місцевих клубів. Поруч за бельгійський «Льєрс», а потім за німецький «Шальке» грав Денис Клюєв, який часто навідувався в гості. У «Ваалвейку» я потім грав разом з Юрієм Нікіфоровим. А ще періодично зустрічався з Дмитром Хохловим, який грав за «ПСВ».

 

— Російську мову ви, очевидно, не могли забути. А як складалися ваші відносини з голландською?

— Вчив я її поступово. Тільки-но приїхав у Голландію, мені сказали, щоб я опанував ази англійської мови. У «Твенте» мене зобов’язали спілкуватися голландською. Мова, звичайно, складна. Навіть зараз я не можу позбутися акценту.

 

 

«В темношкірого гравця з трибун летіли сотні запальничок»

 

— Голландська преса свого часу дуже активно «пройшлася» по вас. Місцеві журналісти писали, що під час виступів у Енсхеде ви мали проб­леми з алкоголем. Єдиним, хто кожного разу рятував вас від прощання з «Твенте» ставав німецький наставник Ханс Мейєр. Акули пера вигадували все це чи доля правди у тих статтях була?

— У «Твенте» хотіли продовжити зі мною контракт на п’ять років. Але умови договору мене не влаштовували. В Енсехеде були фінансові проблеми, клуб будував стадіон. Почали там щось вигадувати… Мене хотів тоді «Галатасарай» підписати. Не хочу когось звинувачувати — провина була обопільною.

 

— Що скажете щодо випадку, коли ваше авто зупинили, а у вас не виявилося водійських прав? Пишуть, там також не обійшлося без алкоголю…

— Так, це правда. Молодий, гарячий… Самі розумієте. Пішов на суд, сплатив штраф.

 

— Великі штрафи у Голландії?

— Суд бере до уваги розмір офіційної зарплати людини, що провинилася. Розмір штрафу співмірний заробітку. В той момент в обігу перебували нідерландські гульдени. Я, здається, розлучився з 2500 гульденів.

 

— Після виступів у «Твенте» ви повертаєтеся у «Ваалвейк», проте не відразу стаєте основним у майже рідній команді. Тодішній наставник Мартін Йол не бачив вас у складі?

— Йол — кваліфікований спеціаліст, один з кращих голландських тренерів. Проте у команду він прийшов зі своїми гравцями. Одним з таких був Рік Хоогендорп, якому тренер довіряв. Лише з часом, коли Хоогендорп перейшов у «Сельту», Йол почав мені довіряти.

 

— У вашій голландській кар’єрі був ще один відомий клуб — АДО «Ден Хааг». Чим запам’ятався період, проведений у Гаазі?

— Мене віддали в оренду. Перша асоціація з цим клубом — шалені вболівальники. Вони просто ненормальні (сміється. — Л.К.). За рік, що я там провів, через фанатів було перервано п’ять матчів. Я грав на позиції лівого нападника. Якщо мене опікав чорношкірий правий захисник, то в його сторону летіла сотня запальничок. Діставалося і мені… Саме місто мені сподобалося: багато міжнародних установ, органів.

 

 

«У Харкові легіонери перекрили кисень молоді»

 

— На початку 2000-х ви зважуєтеся на рішучий крок. Із Голландії переїжджаєте у владикавказький «Спартак-Аланію», а потім стаєте гравцем «Волині»…

— У Луцьк я приїхав завдяки Сергію Ковальцю, який тоді виступав за місцеву команду. Не все гладко склалося з Віталієм Кварцяним, але це все робочий процес. У нього багато емоцій, але жодних проблем не було. На Віталія Володимировича зла не тримаю.

 

— Не склалося у вас і в «Металісті». Там ви стали свідком того, як свої перші кроки у Харкові робив Мирон Маркевич, який із часом збудував велику команду…

— В «Металісті» мені зовсім не пощастило. Сім’я залишилася в Голландії, було складно. Маркевич — чудовий тренер. Щоправда, мені кинулася в очі одна проблема, що заважала українському футболу в той час. У Харкові було багато хороших молодих футболістів, але іноземці перекрили їм кисень і доступ в основну команду. В Голландії ситуація трохи інша. Раніше тут теж було засилля югославів та інших легіонерів. Потім встановили певні обмеження у виплаті зарплат. Наслідком цього став приїзд в Голландію лише якісних легіонерів, переважно збірників з інших країн.

 

— Після Харкова ви знову повернулися в Голландію…

— Я поїхав додому і домовився про 4-річний контракт з першоліговим «ТОП Осс». Готовий був підписувати угоду, але одного дня дружина каже мені: «Тобі тут хтось телефонував». Я передзвонив, виявилося, що це російський воротар Руслан Нігматуллін. «Юро, в Китаї в одній команді терміново потрібен форвард. У тебе є два дні».

 

— Не встигли?

— У мене було два паспорти — український і голландський. Віза нікуди не потрібна, крім Китаю. Тим не менше, в Амстердамі знайомий мені зробив її миттєво. Приїхав у Китай, але місцевий менеджер все зіпсував. Так я ні з чим повернувся в Голландію. Хотів побути з сім’єю і пожити спокійним життям. Пізніше виник варіант із ще одним голландським клубом — «Волендамом». Там підібралася солідна компанія. Спортивним директором працював відомий у минулому футболіст збірної Голландії Вім Йонк, а очолював команду Ерні Брандтс — легенда «ПСВ». Я підписав конт­ракт на два роки, а через два тижні Брандтс прийняв НАК «Бреда»… А ще доводилося грати на штучному покритті. Виникли проблеми із м’язами.

 

— Юрій Нікіфоров зізнався, що в Голландії йому не було комфортно. Ви стверджуєте, що в Країні тюльпанів вас все влаштовує. Як думаєте — жити в українських реаліях не змогли б?

— Чекаю, поки діти стануть на ноги. Можливо, тоді повернуся. Не знаю, як життя складеться. В Україні у мене живуть мама і брат. Слідкую за новинами, але важко їх сприймати спокійно. Можу сказати одне — в Європі не так легко, як здається.

 

— Відносно нещодавно ви займалися агентською діяльністю…

— Зараз вже цим не займаюся. Нині граю за ветеранів «ПСВ» і «World Masters Team». Це команда з футболістів і зірок естради.

 

— Цікаво виходить — ви не грали за «ПСВ», але зараз виступаєте за ветеранську команду з Ейнд­ховена. Регламент змагань таке не забороняє?

— Після закінчення кар’єри професіонала я став гравцем аматорської команди «ПСВ». Тобто формально жодного порушення немає. Ось так і бігаю з Желько Петровічем, Арнольдом Брюггінком, Люком Ніллісом, Жилем де Більде.

 

— Як успіхи?

— У квітні минулого року я порвав ахіллове сухожилля. Зауважу, що під час кар’єри у мене таких серйозних травм не було. Як не дивно, але через помилку місцевих хірургів замість трьох-чотирьох місяців я «вилетів» на дев’ять. Справа в тому, що сухожилля розірвалося не пов­ністю. Лікарі провели ді­агностику і наклали гіпс. Цього категорично не можна було робити. У мене розпочалася дистрофія. Потрібно було відразу оперувати, але вони цього не зробили. Звернувся до лікаря «ПСВ», який посприяв із операцією. Я зважився на авантюру — поїхав на відпочинок у Туніс на милицях. Там намагався навантажувати ногу. Коли повернувся в Голландію, перед операцією хірург сказав, що сухожилля зрослося. Проте він застеріг мене — у футбол грати не можна (сміється. — Л.К.).

 

— Ви зізналися, що у вас два паспорти — український і голландський. Народилися в Україні, грали за російську збірну, а живете в Голландії...

— Я вважаю себе вихідцем з Радянського Союзу. У мене батько — росіянин. Я міг стати росіянином, але вибрав український паспорт. Мене й зараз називають «руссо», але я кажу, що народився в Україні.