«Нашим тренерам не вистачає бажання»

Ми зачитувалися історіями, як 15-річна дівчина у шторм плавала у морі заплановані кілометри, як, витягнувшись у струнку, стояла, коли падали бруси. І от мені пощастило познайомитись із «залізною» Турищевою, як колись називали Людмилу її подруги по команді, тренери й уболівальники. Наша розмова відбулася у холі столичного Палацу спорту.

- Коли ми домовлялись з вами про інтерв’ю, ви зауважили, що гімнастика сьогодні для вас не на першому місці…
- Зараз на провідній позиції для мене сім’я, домашнє вогнище. Щодо роботи, то я впродовж життя накопичила досвід, який допомагає мені з легкістю виконувати мої теперішні обов’язки – головного тренера штатної спортивної команди прикордонних військ. Працюю лише у робочий час, а в інші години намагаюсь влаштовувати сюрпризи та свята для своїх рідних.

- А на заняття спортом залишається час?
- Завжди. Як і колись, прокидаюсь дуже рано і годину-півтори роблю зарядку. Спочатку бігаю чи ходжу – це залежить від настрою, а потім виконую комплекс вправ. У другій половині життя спорт приносить задоволення.

- Чи запрошують вас консультантом до національної збірної України?
- Ні. І не хочу задумуватись про те, чому так. Значить, дають собі раду самі. Мабуть, мій час минув: я була президентом Української федерації гімнастики й робила для розвитку нашого виду спорту все, що могла. Сучасним керівникам потрібно самоствердитись. Вони намагаються це робити самостійно.

- Після минулого чемпіонату світу ви критикували виступи українських гімнастів та тренерів. Чого їм не вистачає, на вашу думку?
- Знань та досвіду. Це головна проблема наших тренерів. А гімнасти – продукт тренерської діяльності. Нашим тренерам не вистачає бажання здобувати знання – зі спортивної психології, методики відновлення після великих навантажень, а також бажання «зліпити» чемпіона.

- Хто серед світових лідерів найбільше вам імпонує?
- Мабуть, американка з російським корінням Анастасія Люкін. Батько і тренер виховав її у найкращих традиціях радянської школи гімнастики. У технічному аспекті вона бездоганна! Дивишся на її композиції і ловиш себе на думці: «Ой, як було би гарно, якби наступний її рух був таким-то». А потім дивуєшся: усе робить так, ніби читає твої думки. На кожному приладі є свої улюбленці. На брусах – китайські гімнастки, у них унікальна техніка на цьому приладі, а також на колоді. У вільних вправах відзначу італійок, зокрема Ванессу Ферарі, починають розправляти крила росіянки. Вони по крихточці визбирують загублений колись артистизм, вміння усміхатися і донести до глядача цілісний образ. На жаль, наші гімнасти не вирізняються артистизмом у вільних вправах. Вони красиві, але лінії недосконалі, немає фіксації на дрібних рухах, не розставлені акценти.

- Говорячи про артистизм, не можна не пригадати ваші вільні «Дівчина моєї мрії», які неодноразово здобували найвищі оцінки суддів і глядачів…
- Я дуже любила вільні вправи: за десять років у збірній щороку їх змінювала і навіть протягом фінального дня, коли було два виходи, демонструвала різні композиції. Якщо згадати мої часи, то кожна дівчинка у збірній Союзу була індивідуальністю: Ольга Корбут вирізнялась своїми різкими імпульсивними руками, Ельвіра Сааді – м’якістю, рухами як у кішки, я була класичною гімнасткою, стабільною... Сьогодні ж усі гімнастки однакові.

- Ваше найбільше розчарування у спорті?
- Поразка на чемпіонаті Європи: після серйозної травми спини я вийшла на поміст, зірвала елемент і, хоч зуміла завуалювати помилку, однак оцінка 9,3 і четверте місце дуже розчарували мене. Але ця помилка мобілізувала. І на наступних змаганнях – Кубку світу – я виборола всі можливі медалі. Це було у Лондоні 1975 року, коли піді мною падали бруси…

- Срібний призер Олімпіади у Мюнхені (1972) фехтувальник Василь Станкович якось розповідав, що ті Ігри справили на нього гнітюче враження: після теракту ісламських терористів, спрямованого на спортсменів Ізраїлю, поряд з атлетами ходили люди з автоматами. А чим вам запам’яталась Олімпіада-1972?
- За традицією, саме гімнасти розпочинали змагання Ігор. А відразу після завершення турніру ми поїхали у турне країнами Європи з показовими виступами. Через кілька днів після того, як виїхали з Мюнхена, в Олімпійському селищі сталась ця трагічна подія. Ми за її розвитком спостерігали по телевізору: це було не просто страшно, це жахливо! Тоді багато кому здавалось, що Олімпійський рух не має майбутнього, що після тих страшних подій Олімпіад більше не проводитимуть.

- Також притчею во язицех стала ідеологічна «накачка» спортсменів: мовляв, у тилу ворога потрібно «наздогнати і перегнати»…
- Це було моральним фоном усього тодішнього суспільства. Відбиток політики був у кожному заході чи явищі. Як на мене, та політика була не такою вже й поганою – любити свою Батьківщину. Перед поїздкою до Мюнхена нам казали: у Німеччині, де у війну переміг радянський народ, ви також повинні перемогти на Олімпіаді. Це було вже перегином…

- За умов, коли срібний призер – ледь не ворог народу, чи не тиснула на 15-16-річних гімнасток така відповідальність?
- Звичайно ж, тиснула. Тим паче, що я відповідала не лише за себе, а й за команду, оскільки була комсоргом та капітаном команди. Мені казали: ти зобов’язана виграти золоту медаль, без перемоги не приїжджайте додому… Мене з дитинства вчили бути сильною, тому я витримала цей тиск і стала чемпіонкою. Але дівчата у нашій команді не змогли уникнути помилок. Падіння Ольги Корбут на брусах, грубі помилки інших дівчат я би пояснила збоєм у психічній стійкості, причиною якої були партійні «настанови».

- Наступна Олімпіада у Монреалі не принесла такого тріумфу, однак саме там ви познайомились з майбутнім чоловіком – дворазовим олімпійським чемпіоном Валерієм Борзовим…
- Після того, як у нього завершились змагання, він запросив мене у кіно. В Олімпійському селищі був кінотеатр, туди ми і пішли.

Потім спілкувалися телефоном. На побачення не ходили: він був у Києві, я – у Ростові-на-Дону. Бачились на з’їздах ЦК комсомолу. Але вже тоді зрозуміли, що підходимо за характерами одне одному. Рівно через рік ми одружилися.

- Як знаходять спільну мову два такі сильні характери – Турищева і Борзов?
- Сила характеру полягає в інтелекті й у розумінні кожного з нас того, що сім’ю ми йшли створювати, а не руйнувати. І я, і чоловік завжди відчуваємо, кому з нас у той чи інший момент гірше – і поступаємось.

- В одній із газет доводилось читати, що ви забрали доньку, перспективну легкоатлетку, із секції через те, що не хотіли, аби вона задля підвищення результату вживала допінгові препарати. Це правда?
- Не зовсім. Я не забирала її з секції. Донька займалась тим, чим хотіла. З чотирьох років – народними танцями, навчилась плавати, потім пішла у секцію художньої гімнастики і виконала перший розряд. Найулюбленішим її заняттям була легка атлетика, де вона виконала норматив кандидата у майстри спорту у бігу на 200 м. Але у віці 20 років, коли Тетяна вже сама могла порівняти приріст своїх результатів за рік та досягнення суперниць, зробила висновок, що без заборонених препаратів їй не досягти високих результатів. Вона читала багато спеціальної літератури, радилась з батьком, та й на власні очі бачила певні приклади… Вона була проти стимуляторів, а бігти «чистою» з десятими результатами донька не захотіла. Це був її свідомий вибір.

У наші часи гімнастки не знали проблем з допінгом. Єдиним забороненим препаратом, який могли вживати гімнасти, був фуросемід – діуретик, що дозволяв утримувати вагу. Цей же препарат залишався актуальним і тоді, коли я працювала президентом Української федерації гімнастики. Від наших очей не могли приховатися випадки вживання українськими гімнастами фуросеміду, однак ми успішно боролися з цим: переконували тренерів у тому, що будь-яка «дрібниця» – навіть дві чашечки кави – може призвести до дискваліфікації, демонстрували документи МОК із списком препаратів, забороненими Всесвітнім антидопінговим агентством.

Олена САДОВНИК

Високий замок