Влад КАЛИТВИНЦЕВ: «Отец меня чаще критикует, чем хвалит»

У четвер ввечері двері конференц-залу стадіону «Динамо» ім. В. Лобановського відкрились, аби прийняти усіх вболівальників, які виявили бажання прийти та поспілкуватися з трьома молодими даруваннями нашого клубу – Сергієм Рибалкою, Владиславом Калитвинцевим та Микитою Бурдою.

Першим з цієї трійки, навіть трохи завчасно, на стадіон прибув Калитвинцев. Проте до зали вони увійшли, як і належить справжній команді, усі разом. Поки чекали приїзду Микити та Сергія, ведучий цього вечора Олександр Липенко створював у залі відповідну до такої зустрічі дружню, навіть домашню, атмосферу, розповідаючи присутнім цікаві епізоди з історії київського «Динамо», час від часу перепитуючи, чи всі футболісти вже у зборі. І коли три молоді зірочки нашої команди нарешті предстали перед очима вболівальників, переповнений зал шанувальників влаштував їм теплий прийом.

Незначне хвилювання молодих гравців як рукою зняло, коли представники клубу запропонували їм вдягтись у щойно розроблені, оздоблені великими динамівськими емблемами світшоти з лімітованої колекції «Легенда футболу». У них гравці звично відчули себе, як одна команда, і разом, час від часу жартуючи, почали відповідати на різноманітні запитання присутніх.

- Сергію, Владе, ви пограли за кордоном, в чеському «Словані». Який досвід ви здобули для себе, як футболісти і як люди, працюючи там?
Сергій Рибалка: - По-перше, це був поштовх, аби повернутися в «Динамо», проявивши себе в Чехії. Мені дали можливість пограти, відчути себе легіонером, дізнатися, як ставляться до легіонерів, познайомитися з приємними людьми. Команда там дійсно дуже хороша, дружня. Після кожної гри ми збиралися разом, і навіть тренер приїжджав з нами посидіти, обговорити гру, неважливо, виграли ми її або програли. У мене про Чехію дуже приємні спогади.

Владислав Калитвинцев: - Для мене це був, в першу чергу, дуже хороший життєвий досвід. Але і в ігровому плані теж певний досвід я придбав. Я дуже вдячний Сергію Рибалці, який мені допоміг адаптуватися в Чехії, допомагав мені у всьому, завдяки йому мені там було набагато легше.

- Владе, слава вашого батька більше тисне на вас, чи допомагає?
В. К.: - Звичайно, відповідальність є, але вона мені дуже допомагає, адже мій батько був великим гравцем. Він дає мені якісь поштовхи в кар'єрі, але надалі я буду намагатися добиватися успіхів сам.

- Батько часто говорить, що у тебе і швидкість трохи краще, і удар сильніше. А вдома він тебе частіше критикує або хвалить?
В. К.: - Після кожної гри ми сідаємо, аналізуємо кожен епізод з моєю участю на полі. Він каже, де я зіграв добре, а де погано. Але він ніколи не перехвалює мене, частіше це критика.

- У 1966-му році основні гравці київського «Динамо» поїхали на чемпіонат світу у складі збірної СРСР, а коли повернулися, багатьом вже не знайшлося місця в основному складі, всі були зайняті молодими футболістами. Ви хотіли би повторити їх шлях?
Микита Бурда: - Звичайно, хочеться пробитися в основний склад і закріпитися там. Але для такого сценарію, як ви описали, потрібно, щоб наша збірна вийшла на чемпіонат світу (усміхається).

- Владе, які найближчі тренерські плани у твого батька?
В. К.: - Поки він дома. Але я вже бачу по ньому, що він більше не хоче сидіти, хоче працювати. Вже складає програми зборів, вправ, записує в конспекти, думає про це. Я сподіваюся, що коли настане зима і команди підуть у відпустку, тоді щось буде відомо.

- Сергію, чи немає у вас білої заздрості до Микити, що йому в 19 років дали шанс заграти в «Динамо», а вам у свій час не давали такого шансу?
С. Р.: - Заздрості ніякої немає, навіть білої. Я дуже радий, що Микиті в 19 років дали такий шанс. Він грає дуже впевнено, притому, що його в таких важких матчах почали ставити - з «Шахтарем» і в Лізі Європи, але він ні крапельки не підвів команду. Я сам, коли мені було 19 років, дуже хотів вийти на поле, хоча б у тих іграх, коли рахунок вже був 3:0 або 4:0 на нашу користь. Але не випускали, а випускали легіонерів, які потім їхали через місяць-два. Якось на душі було неприємно, хотілося грати за свій рідний клуб. Але хоч і не давали шанс, продовжував працювати. Тому і поїхав у Чехію, щоб проявити себе, щоб на мене звернули увагу.

- Наступне запитання адресую Микиті, щоб уникнути «протокольної» відповіді від Сергія. Як ви вважаєте, чи гідний футболіст, який витіснив з основного складу «Динамо» основного гравця збірної Португалії, грати в збірній України? Чому він досі не викликався в збірну?
 Н.Б.: - Думаю, кожен український футболіст мріє грати у збірній. І я теж не виняток. А щодо того, що я витіснив Велозу зі складу (можливо, Микита подумав, що мова йде про нього, а не про Сергія), просто була проблемна позиція, і тренер вже вирішував, кого ставити. У нього були варіанти, але так вийшло, що поставили мене.

- Сергію, Владе, які пісні ви виконали під час «посвячення» у гравці «Слована»?
В. К.: - Я заспівав пісню групи «Руки вгору» «Він тебе цілує», тому що більш-менш знав слова (сміх у залі). Начебто, всім сподобалося. У Сергія навіть відео залишилося, здається («Так, залишилося», - Сергій, посміхаючись, показав на свій телефон).

С. Р.: - А я співав «Білі троянди». У нас в команді був Радослав Ковач, який знав російську мову, так як пограв в Росії, і він підспівував мені. А потім цю пісню в роздягальні масажисти стали часто ставити, коли команда збиралася вранці, і всі її співали. Взагалі в «Словані» багато традицій, коли туди потрапляєш, відразу відчуваєш себе частиною команди. Всі тебе запитують, чим допомогти. Навіть подарунки один одному дарують. Загалом, колектив був дуже веселий, приємний.

- Ви спілкуєтеся зі своїми тепер вже колишніми одноклубниками по «Словану»?
С. Р.: - Іноді листуємося. По скайпу спілкуюсь зі своїм хорошим товаришем, це дорослий чоловік, йому 45 років, який дуже допоміг мені на першому етапі, показав Ліберець, Прагу, допоміг підучити мову, навіть німецьку. Ще спілкуюся з Ковачем, він нещодавно мені писав, вітав, що я пробився в основний склад «Динамо», говорив, що радий за мене. Може, зустрінемося в плей-офф Ліги Європи.

- Владе, чи хотіли би ви попрацювати під керівництвом свого батька?
В. К.: - Не відмовився б.

- Питання до кожного з вас. Ваші серця вільні, ви холостяки?
В. К.: - Я – так.

С. Р.: - У мене є дівчина.

Н.Б.: - У мене теж!

- Чим відрізняється чеський футбол від українського?
В. К.: - Як на мене, там більше боротьби, а ще всі команди, незалежно від результату, грають до кінця, борються до останнього.

С. Р.: - Можу сказати те ж саме, акцент в Чехії робиться на боротьбу. Ще там більше довіряють своїм молодим гравцям, там немає дорогих легіонерів, як в Україні. Там дають молодим гравцям дорогу, щоб згодом продати в чемпіонат сильніший.

- Як ви налаштовуєтеся на матчі, як відзначаєте значущі перемоги і як відходите від важких поразок? Чи є у вас забобони?
В. К.: - Я в день гри ні з ким не переписуюся, не телефоную нікому. Можу тільки зайти в Instagram, але ні з ким намагаюся не листуватися.

Н.Б.: - У футболістів багато забобонів. Але у мене їх немає, перед грою спокійно з усіма спілкуюся. Після поразок переглядаю свою гру, намагаюся аналізувати. Що стосується гучних гулянок, я в команді недовго, поки такого не бачив. Тільки після перемоги над «Шахтарем» зібралися, але без надмірностей.

- Чи є у вас колекції футболок, якими ви обмінюєтеся після матчів? І яка футболка у цій колекції найцінніша?
В. К.: - Колекція є. Коли я в «Словані» грав проти «Удінезе» в Лізі Європи, я попросив, щоб мені поміняли футболку. Не пам'ятаю точно з ким, просто для мене той матч у Лізі Європи є пам'ятним. Ще є футболка Адміра Мехмеді, коли ми зіграли в Німеччині внічию з його командою, я з ним помінявся.

С. Р.: - У мене теж є футболка з гри проти «Удінезе», я тоді помінявся з Ді Натале. Мабуть, вона найцінніша в моїй колекції.  

Н.Б.: - А у мене поки немає такої колекції. Але хочу її завести! (посміхається)

- Микита, в якому клубі ви мрієте пограти? Хто ваш кумир? Проти кого було найважче грати за час виступів у «Динамо»?
Н.Б.: - Насамперед, хочу закріпитися в «Динамо», щоб тут вже, можна сказати, впевнено стояти на ногах. Найближчі цілі пов'язані тільки з «Динамо». Може бути, у подальшому, захочу пограти в топ-чемпіонаті. Наприклад, в англійському, не дарма ж кажуть, що це найсильніший чемпіонат. А найскладніше було протидіяти Дугласу Кості і Срні на фланзі під час гри з «Шахтарем».

- Чи спілкуєтеся ви зі своїми першими тренерами?
В. К.: - Спілкуємося. На базі бачуся іноді з Шабельниковым, який був моїм першим тренером, коли я тільки прийшов у «Динамо». Царство небесне Євгену Васильовичу Рудакову. Спілкуюся і з Павлом Миколайовичем Кикотем, і з Бібою, навіть у соцмережах.

С. Р.: - Ви всі, напевно, знаєте, що я народився у селі. Першим тренером вважаю свого батька, він возив мене скрізь, поки я займався, допомагав у всьому. Потім кожен тренер давав мені свій поштовх. Вдячний людині, яка забрала мене з села в Харків. Коли потрапив у другу лігу, мені багато допомагав Кандауров, який їздив зі мною, і в Ізраїль на перегляд. Кожній людині, яка причетний до мого росту, розвитку кар'єри, я щиро вдячний.

Н.Б.: - У мене така ж історія, як у Сергія. Мій перший тренер – це мій тато. Я з ним до його смерті рідко бачився, але коли ми бачилися, ми спілкувалися. І після його смерті я дуже шкодую, що ми з ним не спілкувалися частіше. Коли я переїхав у Київ, моїм першим тренером був Олександр Петраков. З ним я часто спілкуюся, телефоную йому.

- В чому секрет поліпшення гри київського «Динамо» за останній час?
С. Р.: - Можу сказати по собі, що коли я йшов з «Динамо», я відчував, що команди немає, немає дружного колективу. Мені здається, це залежить від тренерського штабу. Коли я повернувся зараз, Сергій Станіславович Ребров постійно спілкується з гравцями, допомагає всім, цікавиться, у кого які проблеми. Рауль дуже дохідливо пояснює тактику, що потрібно робити команді і кожному гравцеві. Мені здається, що раніше такого не було, подивилися п'ять хвилин відео і пішли на поле, хто як може, так і грає. А зараз же багато часу приділяється тактиці, розбору кожної гри.

- Микита, в якому віці ви вперше прийшли на футбольний матч у якості глядача?
Н.Б.: - Коли вже переїхав у Київ, років у 13-14. Але що це був за матч, якщо чесно, вже не пам'ятаю.

- У вас є якісь хобі? Як ви проводите вільний час?
В. К.: - Хобі, як такого, у мене немає, люблю проводити вільний час з друзями. Намагаюся більше часу проводити вдома. Зараз я став дядьком, тому тепер часто няньчусь з племінником.

С. Р.: - У мене теж особливого хобі немає, хіба що люблю добре поспати. Поспав, поїхав на тренування, а коли з тренування приїхав – вже пізно. Можу з дівчиною з'їздити в кіно. А в основному проводжу час вдома перед телевізором.

Н.Б.: - У мене така ж ситуація: вдома, з друзями, з дівчиною.

- В який момент ви вирішили пов'язати своє життя з футболом?
В. К.: - Перший дворовий матч не пам'ятаю, але дуже багато бігав біля будинку свого з друзями, так і в школі. Потім з татом ми вирішили спробувати піти у великий футбол, записали мене в секцію, і у вісім років я в перший раз пішов на тренування. Мені сподобалося, і з цього все почалося.

С. Р.: - Я просто бігав з м'ячем у рідному селі, мені це просто подобалося, і я тоді не думав ще про кар'єру футболіста. Але коли переїхав у Харків, почав серйозно займатися футболом, і зрозумів, що працювати або вчитися це не моє, і почав більше присвячувати себе футболу, намагатися досягти максимуму в футболі. А потім буде все інше.

Н.Б.: - Я теж починав займатися футболом у дворі, з друзями бігали, мені це подобалося, і я вирішив записатися у футбольну секцію. По переїзду в Київ я вже знав, що це буде моєю професією.

- У яких топ-клубах Європи ви б хотіли пограти?
С. Р.: - Мені зараз подобається «Реал».

Н.Б.: - А мені більше «Барселона».

В. К.: - Мені теж завжди подобалася «Барселона». А ще лондонський «Арсенал», там завжди молоді довіряли, мені дуже імпонує гра.

- Хто, на ваш погляд, гідний отримати Золотий м'яч у цьому році?
В. К.: - Думаю, Нойєр.

С. Р.: - Підтримую, він провів хороший сезон.

Н.Б.: - А я хоч і вболіваю за «Барселону», думаю, кращим був Роналду.

- Що для вас означає «Динамо» (Київ)? Просто так склалася доля, що ви граєте тут? Чи це на все життя? Чи б'ється у ваших грудях «динамівське» серце?
Н.Б.: - У мене з дитинства була мрія грати в київському «Динамо», і я дуже радий, що зараз я в цьому клубі, представляю ці кольори. Для мене це дуже важливо.

С. Р.: - Звичайно, це моя мрія з дитинства. Як можна забути ці матчі 98-99-х років, коли «Динамо» в Лізі чемпіонів грало так, що аж мурашки по шкірі бігли, і переповнений стадіон скандував «Динамо». Тому я з самого дитинства мріяв грати в цьому клубі.

В. К.: - Я теж завжди мріяв лише про київське «Динамо». Будь-який хлопчик хоче грати в «Динамо» (Київ). Всі знають, що це найкраща команда України, і так завжди буде!

Завершилася зустріч, що тривала майже дві години, традиційною фото - та автограф-сесією.

Sport.ua