Кирилл БОЛЬШАКОВ: «Не очень любил покидать площадку»

- Кириле Вадимовичу, перше запитання стандартне для інтерв’ю цієї тематики – про початок Вашого баскетбольного шляху. Ви є вихованцем знаменитої дніпропетровської ДЮСШ №5, з якої вийшло чимало талановитих гравців…

- Так і є. Народився я в Дніпропетровську, в сім’ї інженерів. У семирічному віці мене привели до одного з філіалів ДЮСШ № 5, які є ледве не в кожному районі міста. Моїм першим тренером була Жанна Петрівна Морозова, чудовий фахівець. А потім, у більш старшому віці, найталановитіших дітей збирали в один спортклас. Там нашим наставником став Юхим Борисович Таслицький, один із найкращих дитячих наставників за всю історію України. За свою багаторічну кар’єру він працював не лише з дітьми, а й з чоловічою командою Дніпропетровська, був у його кар’єрі і відомий «Денді-Баскет».

 

- Батьки були не в захваті від Вашого вибору, чи не так? Адже вони присвятили себе металургії (батько Кирила Вадимовича, Вадим Іванович Большаков – член-кореспондент НАН України, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, а мати працювала доцентом на кафедрі графіки Дніпропетровської металургійної академії – прим. авт.), та не вважали баскетбол серйозною справою?

- Так, у нас було чимало суперечок з цього приводу. Вони бачили мене, крокуючим їхнім шляхом. Проте, я мав власну думку. На щастя, зараз, коли ми торкаємося цієї теми, таких суперечок не виникає.

 

- Більшу частину кар’єри Ви провели у дніпропетровських і київських командах…

- Столичний епізод вийшов доволі швидкоплинним. Деякий час я виступав за київський СКА, хоча в лавах Збройних Сил не служив. За групою Юхима Борисовича, коли її учні досягали призивного віку, пильнували ледь не всі клуби. Такі гравців, як Крижановський, Шевченко, Шаптала, Тєрєнтьєв, Дрьомов, Подковиров – усі вони були під пильною увагою. Та можна багатьох перелічити. Адже наш тренер дійсно масово готував класних баскетболістів, неначе конвеєр. Завдяки тому, його школі, я й отримав запрошення до дублюючого складу київського СКА, ще когось забрали до «Будівельника». Одним словом, попит на нас був дуже високим.

 

- Але до лав «Ферро» Ви прийшли вже віковим гравцем. Як же Ви потрапили до Запоріжжя?

- До «Ферро» я прийшов, уже нібито закінчивши кар’єру гравця. Після того, як я повісив кросівки на цвях, деякий час керував баскетбольним клубом «Вулкан» з Дніпропетровська. Грала ця команда у Вищій Лізі, посідала, частіше за все, сьоме-восьме місце. Непоганий клуб, де грали виключно місцеві вихованці. Але далі все йшло до того, що дніпропетровські колективи об’єднаються в один. Проте я цього не застав. На той час я вже працював у рідній ДЮСШ №5, де три роки був директором. Не можу сказати, що на цьому поприщі досяг неймовірних успіхів, адже часу пройшло не дуже багато, але сумлінно виконував свою роботу та багато чому навчився в плані організації. На той час мені ще не виповнилося й тридцяти років. А бути на керуючих ролях і відповідати за результати команд, якими керували такі метри, як той же Таслицький, Промисловський, Гальпєрін, Майзлін – дуже непросто. Але це був досвід на майбутнє. Я багато чого дізнався в цих фахівців. Якщо в організаційних питаннях мені щось вдавалося, то тренерському ремеслу я мав вчитися, переймати по крупицях їхні знання. Як директор закладу, я був кожного дня в школі, а групи змінювалися протягом дня. Разом із ними приходили й інші наставники. Я мав змогу спостерігати за їхньою роботою. Багато цікавого почув і на методичних зборах, які, з одного боку, проходили під моїм керівництвом, а з іншого – я й сам на них вчився!

 

У середині ж дев’яностих, коли стало зовсім тяжко, девальвація валюти того часу досягла небачених розмірів, а ми всі були мільйонерами та мільярдерами, адміністративні питання було дуже важко вирішувати. Та й, власне кажучи, мене самого вабило бути ближчим до баскетболу, чи то в якості тренера, чи то в якості гравця. Тому, пропрацювавши три роки в школі, я пішов, отримавши цікаве запрошення із Запоріжжя. В команді ж з усіма я, хоча й спілкувався на «ти», проте партнери називали мене по батькові – Вадимович. Тоді до такого ставлення я ще не звик. Партнери до моєї думки прислухалися, можливо, навіть чомусь вчилися. А нашим керманичем був заслужений тренер України Олександр Давидович Широбоков. Це був ще один доволі цікавий етап моєї баскетбольної науки. Ми вийшли до Суперліги й зуміли там закріпитися, ставши міцним середняком, здатним завдати проблем будь-якому фавориту.

 

- Недаремно кажуть, що розігруючий – це тренер на майданчику. Напевно, Вам на роду було написано, рано чи пізно, зайняти місце на лаві біля краю поля. А зважаючи на Ваш досвід, можна навіть припустити, що в команді Ви були наче другий тренер…

- Ні. Не треба плутати це з офіційною посадою. Я завжди був коректною людиною. Якщо до мене підходив гравець і задавав питання, то я, звісно, що міг, те й підказував. А якщо питали, як грати, то відповідав: «Так, як скаже наставник». Не треба перебирати на себе функції інших. Так, ти маєш допомагати, чим можеш, але повинен чітко усвідомлювати свою роль і місце в команді. Можливо, я й тоді міг би допомогти якимись знаннями, хтозна. Мені навіть пропонували залишитися після остаточного завершення кар’єри, в якості другого тренера чи граючого. Але я відмовився. Вважав, що час переходити до самостійної роботи. Асистент – це, безумовно, важливий спеціаліст, грамотний. Проте на певному етапі потрібно починати робити самостійні рішення. І вже тоді я був певен, що для того, аби стати хорошим спеціалістом, треба пройти увесь шлях – від дитячого тренера до наставника професійної команди, а не бігати, збираючи вершки. Глибини знань може не вистачити. А коли ти починаєш тренувати дітей змалку, з нуля, так би мовити, та доводиш їх до того часу, коли вони вже переходять у професійний спорт і там не губляться – лише тоді ти маєш право казати, що знаєш процес становлення гравця. Знаєш, як навчити, як підготувати спортсмена, керувати командою.

 

А якщо згадувати про початок тренерської діяльності, то жартома можна сказати, що я ступив на цей шлях ще в три роки. Мій дядько грав у баскетбол на високому рівні, також у Дніпропетровську. І коли мене не було з ким залишити, він брав мене на своє тренування. А одного разу я потрапив на гру. Склалася така картина: дядько грає на майданчику, а я в цей час почав вередувати та бігати, де не можна. Наставник нашої команди, багатолітній директор ДЮСШ №5, Микола Іванович Говорунов, видатний тренер, у тому числі й дитячий, побачивши це, мене схопив, і, посадивши на коліна сказав: «Зараз ми с тобою будемо гру вести. Отого негідника будемо міняти?». А я відповідаю: «Так». І Микола Іванович, без жодного натяку на усмішку, підкликає гравця та каже йому: «Сідай, Кирило сказав, тебе треба міняти». Напевно, тому я й так добре подружився з баскетболом, тому що змалку перебував у вирі подій.

 

- Незважаючи на солідний вік та перерву у професійних виступах, ви були в чудовій фізичній формі, проводячи в майці «Ферро» в середньому 37 хвилин на паркеті! У чому ж секрет?

- По-перше, я не дуже полюбляв залишати майданчик. Тренер бачив, що сідаючи на лаву, я не дуже задоволений. Таке, справді, було, і зараз я чудово розумію, що робив неправильно. Зараз я вже й сам борюся з цим у своїх гравців. Що ж стосується 37 хвилин, то скажу так: бувало й більше. Грав і 45, і 47, тому що в ті часи було декілька сезонів, коли за правилами матч складався з 4 чвертей по дванадцять хвилин, як зараз у НБА. Напевно, це все від природи. Я з дитинства був спортивним хлопцем. Міг до ночі бігати у дворовий футбол з друзями. Мабуть, якби не баскетбол, то й з футболом у мене склалося б. І з легкою атлетикою, особливо бігом на довгі дистанції. Далеко не кожен баскетболіст полюбляє кроси, мені ж вони давалися легко. Пробігти десять, дванадцять, п’ятнадцять кілометрів було в задоволення.

 

- Після завершення кар’єри і до, скажімо так, Вашого другого пришестя в запорізький клуб, чим займалися?

- Я повернувся до Дніпропетровська, почав допомагати своїй дружині, яка на той час працювала дитячим тренером у тій-таки ДЮСШ №5. Там я підробляв на півставки. Але для того, щоб годувати родину, цих грошей, звичайно, було дуже мало. Юхим Борисович Таслицький кликав мене у дніпропетровське «Динамо», яке, здається, на той час залишилося єдиною командою в місті. Я мав стати його помічником, навіть завітав на одне з тренувань команди. Там працював Олександр Шевченко, хороший спеціаліст, мій товариш, з я ким ми свого часу тренувалися. І я зрозумів, що не прийму цю пропозицію. Не можна приходити туди, де вже є повний штат. Ти будеш там зайвим, як п’яте колесо у воза. Я пояснив це Юхиму Борисовичу, ми порозумілися, а наостанок він додав, що завжди буде радий мене бачити. Тобто я мав деякий час на роздуми, проте відмовився. Далі я працював на телебаченні, на «Приват ТВ» (9 телеканал Дніпропетровська – прим. авт.). А в обідню перерву та після роботи їздив на тренування дітей. На телебаченні я мав посаду керівника відділу новин, потім став заступником генерального директора, десь через три місяці. На мені було все виробництво матеріалу. Можливо, я не зовсім розумів телевізійну «кухню», проте з організацією роботи розібрався швидко, бо вже мав досвід адміністративної роботи. Процес ішов добре, керівництво, можна сказати, було задоволене моєю працею.

 

- Кажуть, не можна увійти в одну ріку двічі. Ви ж зробили це тричі…

- По-перше, ми з керівництвом запорізького клубу знайомі дуже давно. Ще до моєї першої появи в клубі я чудово знав Валерія Альбертовича Елькінсона, ми багато пограли один проти одного. А чим далі заходило наше знайомство, першого разу, коли я прийшов у «Ферро», другого, коли команда вже мала назву «Ферро-Яблуко», та зараз, тим більше я переконувався, що ми – однодумці. Так, ми можемо довго сперечатися з приводу того, що робити далі. Але якщо приходимо до єдиного знаменника, то обидва виконуємо це рішення. Неважливо, хто за що голосував спочатку. Ми йдемо обраним шляхом, тому що це наш спільний вибір. Тобто в нас чудове взаєморозуміння, симбіоз між президентом і тренером. Про таке можна лише мріяти.

 

- Який з уже виграних Вами трофеїв (мається на увазі в якості тренера) для Вас більш цінний – жіноче золото з «Дніпром» чи Кубок Суперліги з «Ферро-ЗНТУ»?

- Кожен трофей чи досягнення – цінні. Також дуже вагомі й «бронзові» успіхи 2010 та 2012 років. Кожен успіх є підсумком важкої праці. І якби перед початком минулого сезону мені сказали, що ми завоюємо бронзові медалі, я б дуже зрадів. Перед стартом чемпіонату можна було лише мріяти про призове місце. Тож кожен завойований трофей – це успіх. А в успіху головне – робота. Сезон починається влітку, коли ще ніхто цього не бачить, десь на стадіоні, чи в тренувальному залі. На той час команди ще немає, вона з’явиться потім. І шлях від цього набору гравців до якогось досягнення – це процес, довжиною в сезон. І приємно, коли він завершується якимось успіхом.

 

- І, наостанок, озираючись у минуле – чи хотіли б Ви щось змінити у власному житті?

- Та ні, не треба нічого змінювати. Потрібно продовжувати вчитися, виконувати свою роботу та отримувати від неї задоволення. А коли тобі подобається те, чим займаєшся – навіщо щось змінювати?

 

bcferro.com.ua