Анатолій КУКСОВ: «Свого часу відмовив легендарному Яшину»

Розмова з колишнім гравцем і тренером луганської «Зорі», чемпіоном СРСР 1972 року

Анатолій КУКСОВ: «Свого часу відмовив легендарному Яшину»
© Анатолий Куксов

Один з героїв футбольного сезону-1972 Анатолій Куксов донині перебуває на бойовому посту, передаючи свої знання, навички та вміння футболістам ровеньківського «Гірника», що представляє вугільне об'єднання ДП «Ровенькиантрацит».

-Анатолію Яковичу, поставлю банальне запитання, чому обрали футбол, а не інші ігрові види спорту?
—З семи років, як і всі хлопці того часу, почав ганяти м'яч у дворі. Як кажуть, вибір випав сам собою.

—У якій футбольній школі шліфували свою майстерність?
—У луганській групі підготовки при команді майстрів «Трудові резерви». Тренували мене Олександр Семенович Ільїнов і Петро Кузьмич Буянов. Пізніше тренувався в спеціалізованій групі Євгена Двуреченського. З цією групою ми досягли непоганих результатів на дитячо-юнацьких турнірах всесоюзного масштабу.

— Ваші батьки позитивно реагували на ваше захоплення футболом?
—Звичайно. Нас у сім'ї було восьмеро дітей. Футбол для мене став не лише захопленням, а й професійною діяльністю на все життя. З нашої родини мій брат Віктор також став футболістом. Він грав у турнірах першої та другої ліг колишнього СРСР.

—Чи довго вам довелося виступати в дублі «Зорі» перед дебютом в основному складі?

—З 1967 по 1969 рік я регулярно виступав за молодіжний склад «Зорі». Дебютував в «основі» у квітні 1969 року. Тоді в матчі чемпіонату країни «Зоря» приймала свердловський «Уралмаш» і поступилася з рахунком 0:1. Мені в тому матчі трохи дісталося: в одному з ігрових епізодів судома звела ноги, а поки я лежав на газоні, встиг підхопити запалення легенів і лікувався потім майже місяць. У тому ж матчі мене ближче до кінця гри замінив нападник Володя Фурсов.

—Як гравець ви побачили чимало тренерів. З ким із них найбільш комфортно працювалося?
— Важко відзначити когось одного. Але все ж таки виокремив би Германа Семеновича Зоніна, з яким ми виграли перший та єдиний донині чемпіонський титул. Він першим, напевно, з тодішніх тренерів запровадив триразові тренування на день під час проведення зборів і дворазові — під час регулярного чемпіонату. Герман Семенович був відмінним тактиком і стратегом, уміло міг налаштувати команду на потрібний результат і вивести її з «психологічної ями». Також помітний слід залишили й такі футбольні фахівці, як Бєсков, Блінков, Гуреєв, Пестов, Сабо.

—1972 рік, напевно, був найвдалішим для вас у спортивному сенсі з усіх років, проведених у футболі?

—Згоден, оскільки мені й нашій команді «Зоря» тоді вперше вдалося виграти титул чемпіона СРСР, а це, повір, у ті часи було дуже складно. Адже союзний чемпіонат входив до п'ятірки найкращих у Європі. Боротися за титул чемпіона було престижно й цікаво, адже тоді змагалися представники різних футбольних шкіл — української, російської, грузинської, вірменської, білоруської, середньоазіатської ...
І, звичайно, поза конкуренцією — виступ на Олімпіаді в Мюнхені. Кожен спортсмен мріє взяти участь у «параді п'яти кілець». Ці спогади залишаються на все життя. 1972 року нашій збірній вдалося завоювати «бронзу» Олімпійських ігор у Мюнхені. Не пощастило в грі з поляками: адже вели — 1:0 (рахунок на 28 хвилині відкрив Олег Блохін. — Прим, авт.) аж до 76-ї хвилини. А потім пропустили два м'ячі, один — з пенальті. На мою думку, ми втратили концентрацію наприкінці матчу, адже другий м'яч від поляків пропустили за три хвилини до кінця тієї гри. Потім перемогли данців — 4:0, але в групі все одно опинилися другими через поразку від Польщі. У матчі за третє місце зіграли внічию зі збірною НДР (2:2) і, за умовами турніру, обидві збірні були нагороджені бронзовими нагородами Олімпійського турніру. Зі складу «Зорі» в збірній було четверо футболістів (більше за всіх інших представників. — Авт.) — я, Славик Семенов, Юра Єлісєєв і Вова Онищенко. Атмосфера в збірній панувала чудова. Шкода, що не стали олімпійськими чемпіонами, хоча по грі й за складом — це цілком було реально. Тренував тоді збірну колишній легендарний нападник донецького «Шахтаря» та московського «Торпедо» — Олександр Семенович Пономарьов.

—Окрім футболістів і тренерів луганців, хто вносив чималу лепту в перемогу «Зорі» в чемпіонаті СРСР 1972 року?
—Наші вболівальники та перший секретар обкому партії Володимир Васильович Шевченко, який буквально жив життям команди, і всі питання, що стосувалися нас, вирішував оперативно. Хочу зазначити, що, крім футболу, при ньому в обласному центрі відродилися й інші ігрові види спорту: баскетбол, волейбол... На стадіоні «Авангард» у ті часи збиралося понад З0 тисяч глядачів. Зазначу, що матчі «Зорі» приїжджали дивитися глядачі з усієї Луганської області, інтерес до команди був великий.

—Погравши майже двадцять років у складі «Зорі», кого можете відзначити з партнерів по команді, з якими найбільш комфортно почувалися на полі?

—Можу точно сказати — це весь чемпіонський склад 1972 року. Уже пізніше в нашій команді заграли такі майстри футболу, як Олександр Заваров, Ігор Гамула, Сергій Андреєв, Юрій Бобков, Віктор Стульчин, Василь Євсеєв, Юрко Колесников, Олександр Малишенко, Сашко Полукаров, Сашко Сорокалєт та багато інших. Зовсім юними в нашій команді з'явилися майбутні зірки — Сергій Юран і Тімерлан Гусейнов. Хочу відзначити Сашу Заварова, який у свої 17 виробляв такі майстер-класи футболу, що словами не передати, потрібно було бачити. Він міг легко обіграти півкоманди і втекти від будь-якого захисника. Погодься, що таких технарів у нашому футболі й досі немає.

—Безперечно. Анатолію Яковичу, а чим можна пояснити два програних «Зорею» фінали Кубка СРСР 1974 і 1975 років (київському «Динамо» — 0:3 і єреванському «Арарату» — 1:2. — Прим, авт.)?
—Скажу чесно — безталанням. Удача в ті дні сприяла явно не нашій команді. Особливо — в матчі з киянами. Це була гра, яку ми не повинні були програвати, але є старе футбольне правило: «Не забиваєш ти, забивають тобі». Ось в тому матчі воно і спрацювало.

— Ваше ім'я асоціюється з однією командою — луганською «Зорею». Чому так надовго затрималися в одній команді?

—Важко сказати, з чим це пов'язано. 1979 року, після того, як «Зоря» «вилетіла» з вищої ліги, міг змінити команду. Хотілося ще пограти на найвищому рівні. Герман Зонін кликав у ростовський СКА, проте Федерація футболу УРСР мені «добро» на перехід не дала. Просидів у Ростові місяців зо три і був змушений повернутися до Луганська. Раніше взагалі з переходами було важкувато, хоча ще дивлячись, хто куди йде. У Москву чи Київ — це одна справа, а в Ростов — зовсім інша. Плюс до цього діти були маленькими, та й їхати далеко від дому не дуже хотілося.

—А куди ще, крім Ростова, вас запрошували?
—Запрошували не тільки мене одного. Усіх, хто в «Зорі» 1972 року став чемпіоном СРСР, кликали і в «великі» команди. Мене не раз запрошували в московські ЦСКА та «Динамо» (до динамівців кликав сам легендарний Лев Іванович Яшин), у столичний «Локомотив» і ленінградський «Зеніт». У ті роки перемовини відбувалися, переважно, в телефонному режимі, і про те, що відмовив багатьом клубам, не шкодую. «Зоря» в моєму серці — на все життя.

—Ви грали до 36 років. Як вдалося так довго протриматися у футболі, адже тоді частіше заглядали ветеранам у паспорти, ніж, скажімо, зараз?
—Зараз і справді з цим простіше, а за кордоном і поготів. Згадати тих же Гіггза, Дель П'єро, ван дер Сара, Скоулза, Каннаваро, Філіппо Індзагі, Мальдіні... Ось недавно читаю в пресі, що тому ж Індзагі керівництво «Мілана» запропонувало продовжити контракт. Правильно, у свої 37 він виглядає краще за багатьох молодих форвардів! Вважаю, що в наші часи було помилкою заздалегідь списувати ветеранів, адже багато гравців закінчили з футболом раніше терміну. У свої 33 роки я почувався чудово. Та й футбол у першій та другій лігах дуже відрізнявся від вищого дивізіону. Хоча рівень тодішньої другої ліги, думаю, відповідає грі тих команд, що зараз посідають у прем'єр-лізі місця з шостого й нижче. І нехай сучасні футболісти ображаються чи не ображаються, але це — факт!

Ось зараз грає прем'єр-ліга, на увазі — лише «Шахтар», «Динамо», «Металіст» і «Дніпро», проте з них тільки перші дві команди реально борються за чемпіонство. А тоді практично будь-який колектив складав реальну конкуренцію чемпіону. І «Спартак», і ЦСКА, і динамівські колективи в усі часи були сильними суперниками, а команди «Арарат» (Єреван), «Нефтчі» (Баку), «Пахтакор» (Ташкент), «Жальгіріс» (Вільнюс), «Кайрат» (Алма-Ата) — це фактично були збірні союзних республік. Результати ігор у чемпіонаті передбачити було складно, а чемпіонами СРСР ставали понад десять команд з різних республік колишнього Союзу. А поглянь на склади тих команд — що не ім'я, то особистість. Повторю аксіому: чим більше сильних команд, тим сильніші чемпіонат і збірна, хоча зрозуміло, що в сучасний футбол потрібно багато вкладати інтелектуальних і матеріальних ресурсів.

—Наскільки мені відомо, ваш онук Дмитро Філіпов також займається спортом — волейболом.

—Шкода, що не футболом (усміхається). Пішов стежинкою батька. А якщо серйозно, Діма виступає за грецький «Олімпіакос», а його батько Юрій тренує одну з волейбольних команд Кіпру.

—Нині ви тренуєте аматорську команду «Гірник» з шахтарського міста Ровеньки. Яке завдання стоїть перед командою?
—Вигравати кожен матч і бути серед лідерів першості Луганської області серед клубів першої ліги. Умови для цього є.

Віктор ХОХЛЮК, газета «Український футбол»

Подписывайся на наш канал в Telegram и узнавай все самые свежие новости первым!

Автор — Александр Тишура, Sport.ua

(1 голос)

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Новости партнеров
Загрузка...
Комментарии
    Комментарии отсутствуют. Вы можете стать первым.
    Комментарии отсутствуют. Вы можете стать первым.
Вы не авторизованы.
Если вы хотите оставлять комментарии, пожалуйста, авторизуйтесь.
Если вы не имеете учётной записи, вы должны зарегистрироваться.
© 2003-2019 Sport.ua
Продолжая просматривать SPORT.UA, Вы подтверждаете, что ознакомились с Политикой конфиденциальности