Нульовий менеджмент, або Кому охота жити в бардаку?

Епілог: забутий ювілей

Все ж таки як непомітно пройшло у футзальній Україні, така подія як ювілей перших срібних медалей нашої збірної на Чемпіонаті Європи. Власне нічого іншого чекати від Геннадія Анатолієвича Лисенчука й не залишалося. Не цінує нинішній президент АМФУ людей, які можна сказати добули йому можливість вішати зараз локшину на вуха нинішнім спонсорам, про те, що наша збірна в нинішньому складі може боротися за медалі ЧЄ-2012. Тому що якби не здобуті нагороди 2001 і 2003 років навряд чи нинішній тренер збірної залишився на посту, після провальних 2007 і 2010 року. Та і Чемпіонат світу-2008 до активу нашої збірної занести не можна.

Вдалий жереб – хороший виступ

Хоча є один варіант при якому збірна, у тому складі, що грав у Харкові, зможе боротися за медалі Чемпіонату Європи в Хорватії – це вдале жеребкування і попадання на суперника зразка Туреччини чи Словенії у чвертьфіналі. У нинішньому складі, як ігровому, так і в тренерському, збірна України не в змозі боротися за медалі на Балканах. Є ще один варіант при якому збірна України вдало виступить в Хорватії - це повна зміна тренерського і менеджерського складу збірної, або в крайньому випадку зміна других тренерів, за умови, що пан Лисенчук, як в 2001 році, не втручатиметься в тренувальний процес. А ще краще, якщо його взагалі не буде на підготовчих зборах, як це було перед Євро-2001.

Фраза головного тренера про те, що в грудні плануємо відвідати Латвію, яка зараз дуже добре виглядає, по-моєму, говорить про повну некомпетентність головного тренера української збірної. Команда, яка посіла в підгрупі 4-е місце (нехай і у впертій боротьбі латвійці програли збірним Словенії та Боснії і Герцеґовини), навряд чи може стати відповідним спарринг-партнером перед іграми із командами Іспанії, Росії, Італії чи Португалії. Що не говоріть, але грати із збірними, у країнах яких футзал знаходитися на любительському рівні, не підвищить кваліфікацію наших гравців на міжнародній арені.
На жаль, пошана до нашої збірної в світі падає з кожним днем. У лютому, після турніру в Азербайджані планувалися ігри із збірною Ірану. Але іранці вважали за краще зіграти із збірною Бразилії.

Тренери без авторитету

Навряд чи пан Лисенчук хотів би зібрати гравців зоряного 2001 року в Харкові, для святкування цієї події. Хоча це покоління гравців заслужило, того, щоб про них згадали. Більшість гравців тієї збірної окремо має, куди більший авторитет чим весь тренерський штаб нашої команди. Упевнений, що гравці львівської «Енергії» навряд чи сприйматимуть тренера харківського «Локомотива» Євгена Ривкіна. Врешті-решт для них він перш за все конкурент і навряд чи при ньому вони будуть викладатись, тримаючи в думці матчі в чемпіонаті. Не говорячи вже про те, що окрім перемог в Кубку України ні Ривкін, ні Ковальчик нічим похвалитися не можуть. Ну хіба що ще бронзовими медалями на молодіжному чемпіонаті Європи.

Це при тому, що більшість гравців «Енергії» мають в своєму послужному списку не одну золоту медаль, не говорячи вже про досвід в Кубку УЄФА. То який авторитет перед ними можуть мати ці тренери? Якби тренером збірної був будь-хто із інших спеціалістів, екс-гравців, будь-то Косенко чи Мірошник, чи Москвічов таких проблем б не виникало. Досвід збірної Росії на Чемпіонаті Європи-2010 красномовно свідчить про те, що небажано, щоб в тренерському штабі збірної був тренер з однієї  провідної команди країни («Сінара»), а половина складу була із стану його конкурентів («Дінамо»). І якщо вже базовою командою збірної є якийсь клуб, то головний тренер цього клубу обов'язково повинен входити в тренерський штаб команди. Якби було більше половини гравців з харківського «Локомотива», тоді б робота Ривкіна в збірній не викликала питань. Його люди – він їх знає краще. Але брати участь в успішному тренувальному процесі гравців клубу-конкурента, якою є львівська «Енергія» для «Локомотива», Ривкін на сьогоднішній день не може. По тій простій причині, що цих гравців в збірній більшість. І ще може додасться кілька гравців, якщо керівництво АМФУ дійсно хоче боротися за медалі в Хорватії.

Що ж до Ковальчика, то тут ще складніше. Вже довгі роки львівський тренер працює в збірній і за цей час команда не добилася жодного серйозного титулу. Без коментарів.

Хто більше дасть, той і грає

Ще в одному інтерв'ю Геннадій Анатолієвич висловив думку: «Я на цю тему говорив з нинішнім поколінням футболістів. Я їм сказав, що вони не гірші. Матчі в Харкові показали, що нинішнє покоління таке ж міцне і уміле. Лише трохи не вистачає міжнародного досвіду». Дійсно, нинішнє покоління абсолютне не гірше від того, яке здобувало медалі у 2001 році. Просто більшість гравців зоряного складу пройшли ще радянську школу підготовки. Та і пан Лисенчук прийшов в міні-футбол на Україні на порожнє місце. Україна була однієї з двох республік колишнього СРСР, де футзал активно розвивався на республіканському рівні. Таланти в Україні є, але для того, щоб вони розкрилися потрібні професійні тренери, менеджери. Для молодих гравців потрібні реальні приклади тих людей, які досягали якихось досягнень, нагород.

От у Харкові зібралися президенти більшості футзальних клубів вищої ліги, для того, щоб обговорити в неформальній обстановці проблеми, які виникли в українському футзалі. І як і очікувалося, до конкретного вирішення проблем вони не дійшли. Так що хотіти від гравців, які є підпорядкованими цим президентам? АМФУ під керівництвом пана Лисенчука за останні два роки зробило вже стільки помилок. Виникає тоді питання, а як сприймають гравці збірної людину, яка керує цим бардаком? Адже гравців не цікавить, що хтось в АМФУ не виконує свою ділянку роботи. Є керівник Асоціації і він винен в усьому цьому. Він не в змозі забезпечити повноцінну роботу Асоціації і проведення чемпіонату. І як після цього гравець може сприймати такого головного тренера збірної?

Також із спогадів гравців збірної 2001 року хотілося відзначити, той факт, що велику роль в успіху на Євро зіграли президенти київського «Інтеркасу» Сергій Вєсєлов і донецького «Шахтаря» Євгеній Геллер. Обидва президенти згодом зняли свої клуби з чемпіонату в знак незгоди з діями незмінного президенту АМФУ. На сьогоднішній день нинішнім керівникам футзальних українських клубів не вистачає принциповості. Всі сподіваються, що Геннадій Анатолієвич виконає всі обіцянки? Та ніколи це не відбудеться. Пан Лисенчук посідає стільки посад, що він всіх обіцянок й не пам'ятає. З'явиться завтра приміром клуб, який погодиться допомагати збірній, тоді харківський «Локомотив» чекає аналогічна історія, яка відбулася з «Єнакієвцем» в сезоні 2009/10 років. От так менеджмент в Асоціації міні-футболу України побудований.

Нульовий менеджмент

До речі хотів торкнутися теми менеджменту в АМФУ. Виявляється в Асоціації є дипломований фахівець в області менеджменту. Сергій Геннадієвич Лисенчук, атестований УЄФА за програмою «Рекламні контракти і телевізійні права. Спонсорство. Торгівля. Зв'язки з громадськістю», має ступінь кандидата наук за фахом «Олімпійський професійний спорт» по темі «Маркетинг в професійному футболі». Ось тільки, щось роботи сина президента АМФУ на цьому терені в українському футзалі не видно. В кінці кінців, якщо Лисенчук-старший не розуміє технічний прогрес через свій вік, то вже Лісенчук-молодший зобов'язаний розуміти сучасні тенденції маркетингу і менеджменту. Проте, судячи, наприклад, з того, що банери газети «Спорт-Експрес» висіли і висять впродовж декількох чемпіонатів України, а про футзал в цій газеті згадують в основному тільки по великих святах, рекламне місце на матчах під егідою АМФУ виконавчим директором оцінюється дуже дешево. В усякому разі людям було б не менш цікаво почитати не тільки думку пана Лисенчука з приводу перемоги на харківському турнірі над любительськими збірними, а й матеріал про успіх десятирічної давності. Не говорячи вже про звіти з матчів внутрішніх змагань. Врешті-решт не кожен вид спорту в Україні може похвастатись такими досягненнями. Тим більше медалі на міжнародному рівні в боротьбі за спонсорів грають не останню роль.

Наприкінці хотів би відзначити ще один факт. 22 березня має відбутись зібрання ради Асоціації міні-футболу України. Так от для того, щоб виправити стан справ в українському футзалі, на мою думку, потрібно розглянути лише одне питання. Питання недовіри Президентові АМФУ. Чотири роки тому можна було б зробити перші кроки для того, щоб зараз в Україні з'явилися дві ліги професійного футзалу, які діяли б за спортивним принципом. У кризове сьогодення для розвитку футзалу цього мало. На сьогоднішній день всю структуру розвитку футзалу на Україні потрібно змінювати, щоб створити оці дві професійні футзальні ліги. Принаймні численні турніри доводять, що футзал, є наймасовішим видом спорту в Україні. Але упевнений, що ті люди, які успішно розвивають футзал на любительському рівні навряд чи погодяться працювати з президентом АМФУ. Кому охота жити в бардаку?

Сергій ЧАЙКА, Футбол 5х5

P.S. Як з'ясувалося не всім подобаються мої статті із критикою АМФУ і Геннадія Лисенчука. Мені в телефонній розмові натякнули, що б я припинив критикувати пана Лисенчука, інакше мені доведеться розлучитися з роботою, пов'язаною з футзалом. Я не знаю робили цей дзвінок на прохання Геннадія Анатолієвича чи ні, але факт той, що мені по телефону натякнули припинити критику Лисенчука, залишається фактом. На жаль, у нас у футзалі до сих пір бандитські 90-і. Хто як хоче, так і вирішує.