2006-й: у вісімці провідних збірних світу

Кінець весни цього року позначився першою серйозною кризою в газеті: через певні обставини упродовж травня «УФ» із запланованих (за наявності статусу тритижневика) 12-ти виходів вийшов 5 разів. І особовий склад працівників оновився майже кардинально... Ну, а наприкінці року в нас з'явилася 5-а офіційна емблема.

№53 за 17 травня. «Шахтар» - «Динамо» - 2:1 («Золотий» матч сезону) (Василь ГНАТЮК)

«Можна скільки завгодно дискутувати на тему — потрібно чи не потрібно заносити до регламенту пункт про можливість «золотого» матчу. Але треба визнати, що поєдинок за звання чемпіона України став справжнім святом для симпатиків футболу. Як для тих, хто був безпосереднім свідком виняткової події на трибунах криворізького стадіону «Металург», так і для тих, хто переймався подіями суперфіналу біля екранів телевізорів.

Проблема зайвого квитка в Кривому Розі була актуальною. Та невелика кількість омріяних перепусток, яку напередодні продали в касах стадіону, звичайно, не могла задовольнити підвищений попит. І все-таки за кілька годин до стартового свистка можна було придбати квиток у перекупників за 60—100 гривень, тобто в два рази дорожче його офіційної вартості. Автобусні десанти почали прибувати до стадіону десь за дві години до поєдинку. Усе довкола було розмальовано в біло-блакитні та помаранчево-чорні кольори. Фани обох клубів вели себе миролюбно, а спілкування здебільшого зводилося до словесної аргументації щодо зазіхання їхніх команд на чемпіонське звання.

Зрозуміло, все мало вирішитися безпосередньо на футбольному полі. Стартовий склад «Шахтаря», за відсутності дискваліфікованого Жадсона та травмованого Матузалема, був цілком прогнозованим. А от Дем'яненко, порівняно з київським матчем, зробив деякі перестановки. Залишилися на лаві запасних Несмачний, Родольфо, Белькевич і Милевський. Замість них долучилися до гри Ротань, Єщенко, Каддурі та Клебер.

Розпочався матч без будь-якої розвідки: надто добре команди вивчили одна одну. Дебют суперники ознаменували обопільними атаками, котрі, проте, не мали гострого завершення. Перший небезпечний момент виник біля воріт «Шахтаря». Динамівці виконали штрафний, але прицільного удару не завдали. Першу третину тайму характеризувала дещо сумбурна і жорстка боротьба за м'яч. Невеликою територіальною перевагою володіли кияни, але зиску з того не мали жодного, бо до завершальних ударів майже не доходило. Гірники уважно слідкували за переміщеннями Шацьких і Клебера, «штатних» форвардів «Динамо». Але ледь не проґавили Реброва: м'яч після його потужного «пострілу» з-за меж карної зони прийняла на себе бічна стійка. Донецькі футболісти відповіли прицільним ударом Елано. Саме після нього м'яч уперше в матчі поцілив у площину воріт, але став легкою здобиччю Шовковського.

У першому таймі суперники спільними зусиллями «стріляли» десять разів. Однак влучними — коли м'яч поціляв у площину воріт — були тільки чотири, по два на команду. Склалося враження, що футболісти врахували помилки попереднього матчу і діяли надобережно в обороні, до перерви — майже безпомилково. Натомість чимало технічного браку спостерігалося в середині поля. Хоча це й не дивно: далося взнаки високе напруження.

Перша половина зустрічі так і закінчилася з нулями на табло. Та відчуття, що головні події захопливого поєдинку розгорнуться по перерві, не відпускало. Так і сталося.

Другий тайм обидві команди розпочали тим же складом, без замін. Було зрозуміло, що і Луческу, і Дем'яненко свіжі сили приберігають до фіналу протистояння. Гостріше одразу по перерві діяли номінальні господарі. На 47-й хвилині до м'яча добре приклався Брандау, але в ціль не влучив. Стовідсоткову нагоду відкрити рахунок втратив Марика на 50-й хвилині, метрів з п'яти запустивши «шкіряного» вище поперечини. Та через десять хвилин румунський форвард таки домігся свого. Співавтором гола варто назвати Елано. Це він зробив зручну подачу на румуна. А до цього Марика поцілив у стійку, ще один удар парирував Шовковський. Що коїлося після цього на правій половині трибун, де розмістилися фани «Шахтаря», описати важко, це таки треба було бачити. Після гола команда Луческу не заспокоїлася, намагаючись «дотиснути» суперника. Гра набула більш відкритого характеру і проходила на зустрічних курсах. Та поступово кияни вирівняли її, а десь з 70-ї хвилини заволоділи як ігровою, так і територіальною перевагою. Вони стали більше турбувати Шуста, били по воротах за кожної слушної нагоди. Захист гірників почав помилятися все частіше. І за десять хвилин до завершення матчу Родольфо виявився найрозважливішим у веремії біля воріт опонента. 1:1 — і тепер уже ліва половина стадіону гучно відсвяткувала успіх своїх улюбленців. Хоча часу до закінчення другого тайму залишалося вдосталь, обидві команди знову стали діяти обережніше, більше переймаючись захисними клопотами.

Третій тайм претенденти на «золото» почали активно — швидкими і обопільними атаками. Наче й не було за плечима футболістів виснажливих дев'яноста хвилин боротьби. Немає особливого сенсу розповідати про всі моменти, що виникали біля обох воріт, про відчайдушне й емоційне протистояння на полі, про несамовиту підтримку трибун. Зупинимося тільки на історичній сотій хвилині, коли й відбувся «золотий» гол. Фернандиньо подав кутовий, оборонці «Динамо» на мить «загубили» Агахову — і Джуліус ударом головою спрямував м'яч повз Шовковського до сітки /.../».

№57 за 6 червня. Молодіжна збірна – срібний призер Євро

«/.../ Мабуть, підопічним Олексія Михайличенка судилося повторити шлях збірної СРСР 18-річної давнини, коли вона переграла голландців у груповому турнірі, однак поступилася «помаранчевій ескадрі» у фіналі. Так би мовити, тюльпановий реванш... Тим не менше, навіть «срібло» нашої молодої зміни є надзвичайно високим досягненням, особливо, в контексті всіх попередніх здобутків українських команд. Ну, не пішла гра у першому таймі — таке буває.

А в другій сорокап'ятихвилинці не поталанило — що нині дуже часто трапляється... Тому жодних претензій і лише теплі слова на адресу молодіжної збірної України. Хлопці — молодці! Якби наша головна команда повторила досягнення своїх молодших колег, ми були б щасливі!».

№67 за 28 червня. 1/8 чемпіонату світу: Україна — Швейцарія — 0:0 (3:0 по пенальті) (Олександр СУВОРОВ)

«Після нечуваного успіху радянського футболу 1966 року, коли наша команда зупинилася в кроці від фіналу чемпіонату світу, тодішній наставник збірної СРСР Микола Морозов сказав, що подібного успіху років п'ятдесят ніхто із його спадкоємців не повторить. І мав рацію. Ні чудова радянська команда 1970 року, в якій виблискували Хмельницький з Бишовцем, ні потужна збірна Радянського Союзу 1982-го року скликання, котру називали неофіційним чемпіоном світу за кількістю виграних товариських матчів, ні одночасно чудовий і потужний колектив 1986 року, який отримав схвальні відгуки усієї закордонної спортивної преси, не змогли впритул наблизитися до повторення успіху 1966 року. Що вже казати про збірну Росії, котра вважалася послідовницею й спадкоємницею радянського футболу, однак далі групового раунду у фіналах світових першостей стрибнути не могла. Здавалося, що бодай наблизитися до рекордної позначки сорокарічної давнини пострадянському футболу найближчим часом не до снаги. Однак сталося неймовірне. Збірна України, котру, будемо відвертими, майже ніхто всерйоз не сприймав напередодні старту у своєму першому за ліком мундіалі, змогла пробитися до чвертьфіналу, від якого до рекордної поки що позначки — лише крок. І він не видається таким уже й нездійсненним, бо з нинішньою збірною Італії можна грати.

Воістину, немає нічого нездійсненного в грі мільйонів. Як немає й справедливості на футбольному полі, про що говорив свого часу Володимир Висоцький. Голландія і хтось із пари Іспанія — Франція залишаться за бортом вісімки найкращих команд світу, тоді як команда Блохіна, котра на світовій першості навряд чи демонструвала якісну гру, завдяки прагматизму й збігу обставин потрапила до чвертьфіналу. А це вже зовсім інше сприйняття, інший рейтинг, інші контракти наших провідних виконавців. І прижиттєвий постамент головному тренерові нашої національної команди. Словом, кожному — своє. Так чи інакше, у кожного свій шлях до визнання та успіху. У збірної України — ось такий. Непомітний зовні, не надто привабливий, але не менш значущий. Якщо він приносить результат, до того ж, результат неабиякий, за бажання можна говорити й про феномен. Як і про те, що свято вкотре завітало на нашу вулицю.

Якщо в груповому турнірі наша команда стрибнула вище голови, то в першому раунді плей-офф вона зуміла принаймні не поступитися супернику, який за багатьма ознаками вважався фаворитом у конкретному протистоянні.

До речі, напередодні поєдинку проти швейцарців збірна України вперше на турнірі потрапила у доволі скрутне становище. Вибір виконавців в лінію захисту у Блохіна справді був обмежений. І навряд чи лукавив наставник українців на передматчевій зустрічі з пресою, кажучи про те, що ще не визначився із гравцями, котрі будуть діяти в центрі захисту. Цікаво, що на цю прес-конференцію прийшло чимало закордонних журналістів, однак поспілкуватися з Блохіним їм так і не вдалося.

Причина для такого рівня банальна до невігластва — відсутність перекладача. Оскільки ні наставник збірної України, ні його пресовий секретар не могли через мовний бар'єр спілкуватися з закордонними акулами пера, допомагати розмові мав би тлумач, якого, за версією офіцера ФІФА, мала надати Федерація футболу України. Але чомусь не надала. Мабуть, на радощах після виходу в 1/8 фіналу просто забули про цю дрібничку.

Відтак через травми та дискваліфікації гравців, котрі на попередніх етапах грали в захисті, нашому тренерському штабові довелося задіяти на цій відповідальній позиції Ващука, котрий багато помилявся в грі проти іспанців, та Гусина, котрого в центральні оборонці перекваліфікували з хвилерізів. Відбулися зміни й на правому крилі захисту. Гусєва переведено в захист, а в середині поля на цьому фланзі діяв Воробей. Калиниченко із вільного художника півзахисту перейшов на лівий край, а Реброву взагалі не знайшлося місця в стартовому складі. Ось такий досить несподіваний візуально, проте достоту прогнозований з точки зору наших проблем і специфіки опонента виявився склад нашої команди. Який, за великим рахунком, можна вважати чи не найекспериментальнішим з усіх, що видав на-гора на цій першості наш тренерський штаб. Проте гіпотетичне слабке місце достоту несподівано виявилося нашим козирем. Ващук і Гусин, давно позбавлені швидкості, бездоганно відіграли позиційно і особливо у відборі, Тимощук і Шелаєв не дозволили розвернутися швейцарському півзахисту. Навіть наші фланги зіграли на прийнятному рівні. Можливо, це сталося не стільки завдячуючи комусь, а передовсім через обставини, що склалися саме таким чином, применшувати значимість успіху недоречно.

Цього разу нашій команді не довелося розраховувати й на серйозну, як у попередніх трьох поєдинках, вболівальницьку підтримку. Справа в тому, що у багатьох вітчизняних симпатиків команди Блохіна термін перебування в Німеччині через різні причини обмежувався груповим турніром. Тому підтримувати команду в грі проти Швейцарії довелося обмеженому контингенту українських фанів. Як виявилося, наші футболісти й цю несприятливу обставину зуміли переінакшити на свою користь.

І ще один нюанс, на який навряд чи доводилося розраховувати в поєдинку проти підопічних Куна — прихильність арбітра. Навіть громадянам, далеким від знання футбольних залаштункових справ, було очевидно, що сподіватися на толерантний до України арбітраж, як це було, скажімо, в матчі проти Тунісу, цього разу не доведеться. Інший рівень, інші передумови. Але й цей чинник не спрацював проти нас. Як на мене, суддівська бригада відпрацювала кваліфіковано, не припускаючись помилок, котрі б вплинули на кінцевий підсумок протистояння.

Відтак усе вирішувалося на футбольному полі. Прагматизм узяв гору над творчістю, розрахунок — над досвідом. У підсумку, пощастило не сильнішому, а обережнішому. Парадокс? Безперечно. Й навряд чи в цьому випадку він друг генія. Просто одного разу, в одному місці, не завдяки чомусь, а, радше, проти чогось, стріляє й те, чий порох давно вважався засохлим.

Більше того, нам поталанило і з суперником по чвертьфіналу. На мій погляд, якби українцям довелося зіграти з австралійцями, на позитивний результат такого протистояння навряд чи варто було очікувати, бо майже за всіма показниками команда Хіддінка превалює над колективом Блохіна. З італійцями, котрі, безумовно, вирізняються тактичним гартом, але, швидше страждають, ніж грають, нашим хлопцям гратиметься простіше. Хоча, в той же час, Італія — це вже не Швейцарія, й тим більше не Туніс. У цьому плані можуть зіграти свою роль й навколофутбольні чинники.

Проте, в будь-якому разі, ми за кроки від повторення рекорду сорокарічної давнини, про що ще зовсім нещодавно можна було лише мріяти.

А чом би й ні?!»

№94 за 15 вересня. «Динамо» (Київ, Україна) - «Стяуа» (Бухарест, Румунія) — 1:4 (Олександр КАЦАРОВ)

«Коли у вівторок увечері в Римі відмучився «Шахтар», у симпатиків «Динамо» не могла не з'явитися думка про те, що, мовляв, з нами нічого подібного вже точно не може статися. Ні, але ось так пропустити аж чотири м'ячі! А ще «гранд». Добре, хай не світового, але ж, принаймні, українського футболу... Ні, в нас таке неможливе! Не буду повторювати заяложене «це футбол», хоча те, що продемонстрували динамівці у середу проти ночі, під поняття «футбол» підходить з певною натяжкою. І тому шукати виправдання безумовному фіаско на старті групового турніру Ліги чемпіонів в якихось тонких матеріях на зразок «фарта» — вчинок чисто страусиний, адже програли ми в середу підчисту. Аби ми забили свої м'ячі, не пропустив би Шовковський, м'яко кажучи, голи середньої складності — суть від цього не змінилася б — ми програли гру. І, перш за все, — за змістом.

А знаєте, що найобразливіше? Нас розгромили нашою ж зброєю. Тією ж, якою менше десяти років тому ставив на коліна Європу Валерій Васильович Лобановський. Не знаю, читачу, чи мав ти можливість спостерігати за грою на стадіоні — повірте, там можна побачити те, що залишається за кадром телекартинки. І передовсім те, що називається командним рухом і пресингом. Так ось, у румунів усе це було, а в нас, клубу, де всі ці елементи завжди стояли на першому місці, саме їх бракувало. Дивлячись на панораму ігрового поля, можна було постійно бачити яскраво виражені недоліки нашої командної гри. По-перше, банально-примітивне «я рухаюсь тоді, коли в мене м'яч». Ну, не біжить команда, і край! І нехай вже так, якби на цьому елементі все й закінчувалось. Так ні, з нього, цього елемента, все й починається: не біжить команда — суперник легко перекриває гравців, які стовбичать. Гравці перекриті — немає можливості зробити швидку передачу на розвиток атаки. Не вдалося в один дотик розлучитися з м'ячем — цього гравця швидко накривають пресингом футболісти суперника. Гравець позбавлений свободи при передачі — м'яч летить не у розвиток комбінації, а кудись, лише б не обрізатись... Або просто в ноги супернику...

Ось і залишається нам перейти до тактики «бразильських фінтів другої свіжості» й грати саме так, як грали команди, що їх на одному диханні розривало «Динамо» В.В.Лобановського. Це ж таке щастя: суперник стоїть і чекає, коли він залишиться без м'яча!

До речі, про тактику «Динамо»... Знаєте, коли наша команда (а заразом і «Шахтар» з Луческу на білому коні) виходить «боротися за перемогу» на внутрішньому чемпіонаті, якось усі водночас забувають, що зусиллями Суркіса і Ахметова обидва українські «гранди», з урахуванням витрачених грошей на придбання іноземних зірок українського масштабу, просто не мають права втрачати очки в національній першості. Тому що кожен гравець — і «Шахтаря», й «Динамо» — на порядок сильніший за своїх візаві. А з цього випливає одне: ну, навіщо нам така тактика? Ну, навіщо пресинг? До чого командна швидкість і зіграність, всі ці виверти, ця зброя боротьби рівного з рівним? Це все просто зайве, якщо треба обіграти «Ворсклу» або покірного, аж до останнього сезону донецького донора — «Металурга»... Можна стоячи, можна пробігтись, якщо не спекотно, можна п'яточкою, а можна й п'ятачком... Які там «Реали» з «Ромами»? Хто вони такі, хто їх бачив?

Я знову про Лобановського... Валерій Васильович із властивою йому непохитністю пояснював знову й знову: та не на «Спартака» нам треба рівнятися, не на «Арарата» або «Шахтаря»! Наші суперники — там, у Європі. І команда повинна грати в такий футбол, який дозволяє обігрувати саме їх, європейських грандів. А для цього відшліфовувати таку гру треба тут, у матчах внутрішнього чемпіонату, а не стрибати від щастя, бо гравець обіграв свого опонента і забив, забуваючи про те, що вартість цього гравця перевищує вартість усієї команди-суперника...

Що ж у нас навзамін? А навзамін ледь чи не після кожного матчу національної першості ми чуємо, що, мовляв, суперник грав проти нас «в антифутбол»... А що таке — «антифутбол»? Такі дії вписуються у футбольні правила? Вписуються! Так, будь ласка, шукайте свою контргру. Таку, щоб «антифутбол» став просто програшною футбольною тактикою суперника. Важко? А легко в ресторані: замовив — принесли... Якщо є гроші.

Та повернімося до матчу. Так ось, якщо румунський клуб грав у футбол, то в «антифутболі» треба звинуватити саме «Динамо». Тому що, діставши м'яча, практично кожний гравець нашої команди перекочував його рівно стільки часу, скільки потрібно було дуже мобільному, швидкому й дисциплінованому супернику, щоб відійти назад, перекрити всі напрямки наших атак і накрити гравця з м'ячем мінімум (!!!) удвох. Або й учотирьох.

І тому в глядачів з трибуни другого ярусу складалось незмінне враження, що гостей на полі більше, що на кожній ділянці поля у них чисельна перевага. А якщо раптом якийсь «заморський віртуоз» вправлявся з непосильною функцією і віддавав влучну передачу партнеру, то одразу ж гравці «Стяуа» накривали вже його. Які з цього висновки? Подивіться на результат!

Та аби лише це. Скільки вже було розмов на всіх рівнях: ну, немає в нас організованого захисту! Немає!!! У нас є зазвичай двоє індивідуально сильних центральних захисників, котрих міняють у різних поєднаннях ледь чи не через матч — другий. То про яку вибудувану оборону можна говорити? Невже знову й знову потребує доказів незаперечна істина: команда будується з оборони? А не з купівлі нового виконавця на продірявлену позицію...

Ледь гості розвели м'яч з центра поля, стало зрозуміло головне: ми за «Стяуа» не встигаємо. Зверніть увагу — не за гравцями «Стяуа», а за командою в цілому. Навіть у нашому штрафному кожного з наших центральних захисників румуни пресингували удвох. Як результат — двоє кутових, один за одним. Після подачі другого додалися помилки в обороні, одразу дві: по-перше, Шовковський до м'яча не дотягнувся, хоча й вискочив з воріт, а по-друге, Родольфо свого гравця загубив. І той забив головою з гострого кута в, по суті, незахищені ворота. Що вже тут говорити про «нефарт».

Наші намагаються відігратися, проводять кілька атак, але гості постійно переривають їхні довгі передачі за рахунок руху, а у виконанні коротких — румуни швидші.

Неприємно дивує Корреа: паси, котрі він виконує під пресингом, у більшості своїй — неточні, а його участь у руйнівних діях на штатному місці опорного півзахисника зовсім не переконлива — заберіть Юссуфа — і наша оборона просто завалиться.

Румуни атакують, причому наші не можуть вибратися зі своєї половини поля, тому що до відскоків першими встигають гості, та й наші грішать неточними передачами.

На 11 -й хвилині, лише завдяки Шовковському, котрий на метр випередив нападника румунів, нам не забили знову — наш захист проґавив прорізуючий пас на вихід Бадя. Подібне повторилося і на 15-й хвилині, й знову метр відділяв нас від пропущеного м'яча.

На 16-й хвилині промайнула надія на те, що все ще може скластися добре: Сергій Ребров випередив свого опікуна і першим встиг на прицільну передачу на хід Дієго Ринкона. Удар був щільним, і воротар румунів виявився безсилим. Враховуючи майстерно розіграну комбінацію, з'явилась думка, що клас таки має шанси проти порядку...

І продовжувалася ця ейфорія аж... вісім хвилин (це для тих, хто волів не помічати, що ми продовжуємо помилятись, а румуни нам у цьому допомагають, атакуючи наших гравців у момент прийому м'яча). А на 24-й хвилині — аут, подача у штрафний, удар головою Бадя (усе в один дотик), випереджаючого у центрі воротарського Родриго, — і м'яч знову у воротах Шовковського... 1:2, і, судячи з гри, нічого в цьому дивного.

Після другого пропущеного м'яча ентузіазм «Динамо» помітно згас: і сліпому стало зрозуміло, що два пропущених голи — це вже закономірність. Бразильська діаспора не придумала нічого кращого, як перевести гру на короткий пас. Виявилось, що і тут ми помиляємось частіше за суперника, а це означає, що успіху не буде. Все те, з чого можна було створити голевий момент, як правило, закінчувалось нерозторопністю динамівських виконавців.

Видимість рівної гри закінчилась влучним ударом Діке зі штрафного після фола Родриго. Шовковський намагався дотягнутися до м'яча, і це у нього навіть вийшло, але змінити він нічого не зміг — 1:3.

Власне, другий тайм, по суті, мало чим відрізнявся від першого. Намагаючись хоч частково зменшити кількість помилок у передачах, Анатолій Дем'яненко випустив на поле замість Корреа Валентина Белькевича, а потім, у спробі збільшити атакуючий потенціал (рахунок же — 1:0, забивати треба!), зняв з правого краю Марковича і перевів туди Олега Гусєва. Вакансію, що звільнилася, він заповнив колумбійським новачком «Динамо» — Хосе Морено. Але все це якщо і внесло корективи у гру, то явно недостатні для того, щоб компенсувати втрачене в першому таймі. Румуни ж просто-таки в'язали наших гравців по всьому полю, і це, з їхньою мобільністю, у них добре виходило. Колумбійський нападник ввійшов у гру зовсім безболісно: в умовах слабкої командної гри його незіграність особливо не впадала в очі.

На 69-й хвилині у нас був шанс: спочатку Родольфо високо вдарив після кутового праворуч, але голкіпер «Стяуа» контролював м'яч, хоч той і зачепив поперечину. Повторний корнер закінчився ударом Реброва під гострим кутом за межею воротарського майданчика, але Сергій метрів з п'яти у ворота не влучив.

Та все закінчилося для нас після 70-ї хвилини. Спочатку було травмовано Реброва і його довелось змінити другим колумбійським новачком, Ольваро (73-тя хвилина). Зрозуміло, враховуючи амплуа останнього, ми хвилин на 10 втратили всі зв'язки у центрі поля, а потому, хвилин за 15 до кінця матчу, лікарі «Динамо» змушені були надавати допомогу Несмачному. В цей час дірку на лівому фланзі оборони негайно використали румуни і вивели Діке сам на сам із Шовковським.

Як ведеться останнім часом, Олександр команду не врятував, і ми остаточно занурились у стан донецького «Шахтаря» — чого ніхто з уболівальників «Динамо» не міг собі навіть уявити.
Усе, завіса...

Що робили команди на полі ще 13 хвилин — мало хто згадає, тому що все суттєве відбулося ще до цього часу. Команди догравали, глядачі розходились, журналісти гарячково готували запитання до тренерів обох команд — які не виглядали б вироком нашому клубу...

Що залишається додати? Ми хотіли в Лігу? Ось вона. Ось три суперники і шанс довести, що ми маємо що їм сказати. І вже, у будь-якому разі, — пропаща справа порівнювати і зважувати свої шанси з тим або іншим європейським авторитетом. Просто треба затулити долонею назву команди і, виходячи на поле, робити свою справу. Тоді і можуть з'явитися шанси. «Реал», «Ліон», знову «Стяуа»... Тепер це вже не важливо. Залишилась лише честь і гордість».

Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»