1998-й: проблеми й успіхи

№7 за 31 січня. Краще менше, та краще (Валерій ВАЛЕРКО)

«Безсмертна фраза з творчої спадщини вождя спадає на думку, коли ознайомлюєшся із селекційною роботою вітчизняних клубів під час зимового антракту. Вражає розмах міграційних процесів. Найдивовижніше, що на ці, подеколи зовсім безглузді переміщення в часі та просторі, знаходяться кошти достатньо значні, щоб засумніватися в щирості традиційних бідкань з приводу матеріальних негараздів, які начебто не дають вільно дихати президентам клубів і їхнім благодійникам — спонсорам. А втім, рахувати чужі гроші справа — невдячна, запевняють «нові малороси», тож ліпше спрогнозуймо можливі результати зимової селекційної кампанії.

Висновок перший — за важливістю — маловтішний. Загін кадрових майстрів у національному чемпіонаті знову порідів. У зарубіжні клуби, за попередніми оцінками, планує перебратися майже тридцять виконавців неабиякої кваліфікації і принаймні кількарічним досвідом виступів на найвищому рівні. Буде достатньо назвати бодай кілька прізвищ, аби переконатися, що можливі втрати серйозні: Максимов, Ателькін, Парфенов, Харковщенко, Бєлкін, Іричук, В.Богатир, Павлюченко, Максим'юк, Топчієв, Камнєв, Собкович, Гончаренко...

Якщо вірити інформації з офіційних джерел, пошуки зарубіжного ангажементу ще для кількох десятків кадрових вищолігівців тривають і, можливо, що такі оборудки здійсняться ще навесні.

На жаль, якісний склад елітного дивізіону не настільки високий, аби «загін не помітив втрати бійця». Відхід найкращих, особливо болючий для тренерів-творців, стає помітним і для болільників. Звідси — безпорадність ігрової постави більшості наших команд, відсутність гострої конкуренції а національних змаганнях, а відтак — зниження глядацького інтересу. Доводиться констатувати, що головного свого завдання, задекларованого на прем'єрній конференції — взаємосприяння в справі виживання клубів і збереження кадрового потенціалу — об'єднання професіональних футбольних колективів, принаймні поки що, не виконало.

А тим часом вакансії заповнює безвуса юнь і «переростки» з аматорських колективів, чиї послуги знадобилися не від доброго життя. Таки нівелюється рівень елітної ліги. Це — висновок другий, знову невтішний.

Одна річ, коли «Прикарпаття», що виявляє нинішньої зими неабияку активність на трансферному ринку і чи не вперше за останні роки взяло курс на формування повноцінної дружини, а не строкатого гурту тимчасових орендників, бере «на виріст» низку здібної, переважно місцевої молоді. Зовсім інша, коли «Торпедо», приміром, закликає до своїх лав з усіх куточків України кільканадцять футболістів, ігрові біографії котрих рясніють численними географічними позначками, однак не мають яскравих записів про спортові досягнення. Хтось працює на перспективу, комусь просто потрібно діждатися неминучого вечора, а потерпає — чемпіонат, рівень якого, вочевидь, знижується.

Гасло «краще менше, та краще» могло б наповнитися змістом, якби вдалося призупинити міграцію орендників. Розумію, що пропозиція непопулярна, надто в заможних клубах, однак як тимчасовий захід — можлива. Йдеться про те, щоб оренда тривала впродовж сезону — і не менше. Регламентна норма змусила б господарів команд серйозніше ставитися до подібних угод, а в гравців з'явилася б можливість утвердитися в елітному футболі. Стабілізація складів, бодай і така, спроможна стати фундаментом, на котрому можна звести добротний футбольний дім».

№17 за 7 березня. Скільки триватиме беззаконня?

«Дзвінків і листів напередодні чвертьфінального матчу Ліги чемпіонів до редакції надійшло чимало. Але суть їх — не підтримка динамівців перед відповідальним міжнародним іспитом. А про знущання з рядових уболівальників, чиї інтереси не враховують ні на йоту. Опускаючи демагогію, наведемо кілька рядків одного з листів:

«Матчу «Ювентус» — «Динамо», вірніше, його телетрансляції ми чекали кілька місяців з величезним нетерпінням. І уявіть собі наш душевний стан, коли, відкривши в п'ятницю, 27 лютого, газету з телепрограмою на тиждень, з відчаєм читаємо, що трансляція зустрічі відбудеться по колишньому каналу УТ-3, якого в нас не було і немає. До речі, в Сумській області цей канал транслюється тільки в Сумах і частині Сумського району. Подібне по всій Україні. Майже половина вболівальників України з чиєїсь «легкої» руки позбавлена права подивитись те, про що мріяла. Невже не можна поставити декому свої амбіції на друге місце, а наші, загальнонародні, — на перше і показати матч по УТ-1 чи УТ-2 на всю Україну?

Погодьтеся, «шановні» винуватці, це вже занадто. Відібрати в нас нашу зарплату, нашу роботу, наші пенсії і ще багато чого, а тепер добрались і до нашої єдиної нині радості — футболу. Завдано одного з найдошкульніших ударів по нашому терпінню. М.О.Демченко, Сумська область, Роменський р-н, с.Рогинці.»

Здається, коментарі зайві. А один з уболівальників зазначив, що в час гри показували фільм «Закон», а насправді у нас панує беззаконня. Хтось жартома запропонував  матч-відповідь транслювати по якомусь кабельному каналу, лише для еліти.

Одне слово, пів-України історичного протистояння «Ювентуса» і «Динамо» не бачило. Інакше як злочином це назвати не можна».

Невеличкий коментар. «А віз І нині там». — В.Б.

№35 за 8 травня. Хто напише історію українського футболу? (Василь ГНАТЮК)

«Стан нашої вітчизняної футбольної історіографії та статистики нині такий, що ми не можемо досить чітко відповісти на питання: коли й де на наших теренах народилася ця чудова гра? Радше всього перший футбольний поєдинок відбувся в 80-90-ті роки минулого століття, може в Одесі, може — в Миколаєві, може — у Львові. Та, на жаль, документальних підтверджень цього поки що не знайдено, хоча робота ведеться. Так, минулого року побачили світ дві чудові історичні праці: «Футбольний Миколаїв» (автор—О.Двойнисюк) і «Львів  1894-1939 рр.» (Є.Попов). Якби так скрупульозно попрацювали й у інших футбольних центрах України, то «білих плям» на історичній футбольній карті держави практично не залишилось би.

По правді кажучи, й раніше окремими ентузіастами велася пошукова робота з відновлення історії виникнення футболу в Україні. У окремих календарях-довідниках, брошурах, газетних й журнальних публікаціях можна зустріти подібні історичні екскурси. Зокрема, завісу над народженням футболу на Єкатеринославщині трохи привідкрили В.Прач і Л.Заславський. Непогано попрацювали В.Степанчук і В.Коржевський (дивися «Літопис буковинського футболу. 1902— 1992 рр.»). Ще 1964 року вийшла книга Л.Ордіна та Л.Строкова «М'яч у грі», в якій розповідається про багату історію харківського футболу. Досить повно висвітлили становлення гри на Станіславівщині С.Вересов і Є.Попов на сторінках чудової регіональної газети «Копаний м'яч». Про перші кроки футболу на Вінниччині в тижневику «Футбол Поділля» розповів А.Андрущенко. Що стосується народження футболу в Києві, то, наскільки відомо автору цих рядків, найбільш повно розкрив цю тему А.Казулькін з... Москви.

У вітчизняних футбольних виданнях можна знайти лише уривчасті відомості про український футбол початку нинішнього століття (до 1914 року — початку першої світової війни). Основне джерело інформації — пожовклі сторінки тих небагатьох газет, що збереглися в архівах й бібліотеках після лихоліть війни, стихій та просто людської байдужості до нашої історії. Роботи тут непочатий край. Та попри все, хочеться вірити, що історія футболу в Україні кінця ХІХ — початку XX сторіччя буде написана (либонь, уже в XXI столітті).

З 1921 року почали проводитися всеукраїнські футбольні змагання. На жаль, офіційних документів (протоколів, «шахівок» і «сіток» кубкових розиграшів) майже не збереглося. І тут треба низько вклонитися ентузіастові футбольної історії та статистики Юрію Яцині з Дніпродзержинська, який провів воістину титанічну роботу по збиранню й систематизації матеріалів і фактів, що стосуються розиграшів Кубка та чемпіонатів України  за  період 1921-1991 років. Його довідники «Футбол України» (серія «Футбол — історія та статистика») хоча й мають чимало «білих плям», але стали поштовхом для футбольних дослідників на місцях і дали змогу значно доповнити ці енциклопедичні видання.

Недостатньо досліджені й виступи українських команд у чемпіонатах СРСР (та інших турнірах), що проводилися до 1936 року за участю збірних команд міст. Тут основну роботу також зробили російські колеги. Зокрема, добрих слів заслуговує праця В.Внукова з Самари (довідник «1912—1935. Чемпіонати Росії та СРСР»). З великими труднощами поталанило реставрувати всі таблиці («шахівки») чемпіонатів і «сітки» розиграшів Кубка (див. тритомник «Футбол в СРСР. 1936-1991 рр.»). Що стосується поматчевих (та й посезонних) показників («хто грав, хто забивав»), то тут панує цілковитий хаос. Якщо вища ліга ще так-сяк відновлена, то історія змагань у нижчих дивізіонах (особливо З0—60 роки) суцільно з «чорними дірами». Хоча й не все так похмуро... Зусиллями відомого футбольного статистика Олександра Бояренка з Маріуполя вдалося, наприклад, хоча б частково написати історію першостей українських команд класу «Б». Свій посильний доробок вніс і автор цих рядків з «реставрації» чемпіонатів УРСР серед команд другої ліги, хоча й тут до повної ясності ще ой як далеко. А основна проблема полягає в тому, що десь зникли і не потрапили до архіву офіційні протоколи матчів за 1971-1975, 1980 і 1983 рр. Щодо українських команд першої ліги, то тут «порожнеч», наскільки мені відомо, не так вже й багато, та, на жаль, у цілому такі показники ніколи не публікувалися.

Але повернімося до участі наших команд у вищій лізі чемпіонатів СРСР. Найбільш повною інформацією (насамперед я маю на увазі поматчеву статистику) володіє криворіжець Микола Жигулін, який свого часу всі свої відпустки проводив у бібліотеках: і архівах Москви, Ленінграда та Харкова. Великим статистичним обсягом по «вишці» володів (володіє?) киянин О.Головін, але, на жаль, Олександр з 1992 року зник зі статистичного «обрію». Останнім часом побачили світ книги з докладною поматчевою статистикою донецького «Шахтаря» (Олексій Бабешко) та «Чорноморця» (Сергій Мартинов). А ось по нашому флагману — київському «Динамо» — ніхто до сих пір не спромігся підготувати й опублікувати подібну історичну працю, хоча, наскільки мені відомо, підготовча робота до видання енциклопедії «Динамо» Київ ведеться, але не киянами.

В Україні чимало любителів футбольної статистики, які, «копирсаючись» як у місцевих, так і в київських та харківських архівах, по крихтах відновлюють історію футболу своїх регіонів, команд, а в цілому — українського футболу. Крім вищезгаданих ентузіастів футбольної історії слід назвати В.Горощака (Івано-Франківськ), П.Шваба (Чернівці), кіровоградців А.Перевозника і М.Ковальова, Б.Кутового (Миколаїв), В.Цапкова (Харків), М.Антусова (Горлівка), О.Стадниченка (Полтава), О.Атаманчука та О.Люндовського з Черкас, Ю.Ткачова (Луганськ), херсонців О.Латула й О.Крупицю, В.Альошина (Мукачеве), В.Католика (Ужгород), Г.Гришаєва (Донецьк) і багатьох інших.

Коли 1985 року вийшов перший щорічник вітчизняного футболу Юрія Ландера, радощам статистиків не було меж — нарешті! Той і наступні випуски дали, безперечно, поштовх подальшому розвиткові футбольної історії та статистики. Важко переоцінити значення копіткої праці Юрія Самуїловича Ландера. А як добре, що він з колегами за «свіжими слідами» опрацював протоколи перших національних чемпіонатів. А добре тому, що, як з'ясувалося, протоколів перших двох чемпіонатів (і першостей) у Федерації футболу України вже немає. Десь зникли...

Крім авторського колективу щорічників «Футбол в Україні» (Ю.Ландер, Ю.Яцина, В.Гнатюк), докладною статистикою національних чемпіонатів і першостей цікавляться багато й аматорів, і футбольних журналістів. І це добре. Загальними зусиллями, кожен у міру своїх сил і можливостей, ми пишемо новітню історію українського футболу. А от як бути з «стародавньою» і «середньовічною» історією вітчизняного футболу? Хто її напише?»

№70 за 8 вересня. 3:2 — і дівчата плакали від щастя! (Валерій ВАЛЕРКО)

«Нас чотири роки не пускали в Європу, лякаючи то дискваліфікацією, то власною неспроможністю протистояти досвідченим футбольним державам. Над нами насміхалися, проголошуючи національний чемпіонат України низьковартісним і неконкурентоспроможним. Нам влаштовували всілякі провокації з рейтингами й суддями, намагаючись збити з обраного — раз і назавжди — курсу на незалежність.

А ми вистояли в суперництві з європейськими грандами, здолавши португальців, «Ейндховен» і «Барселону», добряче понервувавши хорватів, німців і «Ювентус».

І футболісти, що перебралися з «посереднього» українського чемпіонату в країни розвинутого футболу, засвідчили високий потенціал — свій і вітчизняних турнірів, у горнилі котрих вони зростали. І з провокацій ми вийшли чистими — рівними серед рівних у світовій футбольній спільноті, довівши всім: Україна — є і завжди буде!

Бо знаємо, хто ми, якого роду й чиїх батьків діти. Не яничари,  не манкурти — українці! Тепер це знатимуть і в Росії»

№87 за 6 листопада. Арсенал «Динамо» втричі потужніший англійського «Арсеналу» («Динамо» — «Арсенал» — 3:1)

«Обігравши англійців, український чемпіон зберіг шанси на продовження боротьби за перепустку до чвертьфіналу континентальної суперліги. Це — найголовніший і, безумовно, найбажаніший підсумок поєдинку. Інший стосується ігрової постави суперників. «Арсенал», навіть зазнавши серйозних кадрових втрат, справив враження міцного, згуртованого колективу, проте значно сучаснішим — з огляду на організацію командних дій — було «Динамо».

ЗАМІСТЬ РОЗВІДКИ — ПЕРЕТЯГУВАННЯ КАНАТА

Арсен Венгер ошелешив уболівальників своїм кадровим вибором. Динамівці, склалося враження, виявилися готовими саме до такого варіанту. Розвідку вони провели боєм — звичний вислів найточніше характеризує ситуацію, що склалася на полі в дебюті матчу. Лондонці прийняли виклик і відповіли зустрічним ударом — почалося перетягування «футбольного каната»: опоненти, демонструючи високу мобільність і неабияку рухливість у поєднанні з чітко відлагодженою системою індивідуальної та групової взаємопідстраховки, затято виборювали право на ігрову ініціативу, не бажаючи поступатися й територією.

Якоїсь миті здалося, що вирішальною може стати виконавська майстерність Петі з партнерами — двічі поспіль Вре, використовуючи традиційні для «Динамо» позиційні похибки оборонців, атакував ворота Шовковського достоту небезпечно. Наш голкіпер, однак, бездоганно підчищав огріхи партнерів навіть у ситуаціях, які впору називати критичними. Натомість англійці напруження жорсткого протистояння не витримали, й Кіоун, не приборкавши нерви, посилив провал у обороні зовсім необов'язковою підніжкою в штрафному майданчику, що призвело до пенальті. Змусивши гостей відігруватися, кияни дістали змогу урізноманітнити дії в наступі — по-перше, з'явилося хоч трохи більше вільного простору, а головне — менш ретельними в дотримані тактичного плану стали суперники.

СОЛО НА ОСТАННЬОМУ РУБЕЖІ З ОРКЕСТРОМ, ЯКИЙ ФАЛЬШИВИВ

Маестро ніколи не виокремлює виконавців, адже закони футболу вимагають колективності в найкращому розумінні цього слова. Розділяючи їх, однак, вважаємо за потрібне назвати одного з героїв матчу. І не стільки тому, що Шовковський — а мова, звичайно, про нього — бездоганно справився зі своїми обов'язками й неодноразово виручав команду, скільки з огляду на чергові промахи оборонців, мова про котрі вже й оскомину набила. Після Праги, де київський голкіпер виявив фантастичну реакцію, повторення чогось подібного чекати було важко. Та нині Сашко перевершив і ті показники! Ситуації, в яких Вієйра та Вре завдавали завершальних ударів, з низки стовідсотково голевих. І бодай на мить утратив би надійність перший номер «Динамо» — чекай великої біди.

Браво, Шовковський — соло на останньому рубежі було виконано з віртуозністю справжнього майстра. Прикро, що оркестр інколи помітно фальшивив, даючи змогу суперникові піддати сумніву його кваліфікацію. Система оборони в нашого чемпіона, за свідченням очевидців, буквально розписана за партіями (читай: іменами), але щоразу трапляється збій у найнебезпечнішій близькості до воріт. Може, зашореність «своїм» завданням обриває цілісність колективного маневру. Чи це щось з психологічної царини — боязнь помилитися саме таким робом обов'язково призводить до фатального зриву.

ПАРАДОКСИ ОЧІКУВАНІ Й НЕ ДУЖЕ

Головко забив м'яч Сименові, спіймавши досвідченого голкіпера на протиході. Факт, уже цим цікавий, посилюється згадкою про те, що гол проведений ударом головою. Це — один з очікуваних парадоксів україно-англійського протистояння. Допускаю, що грі на «другому поверсі», готуючись до матчу, кияни надавали максимум уваги. Наївно сподіватися, що традиційне відставання в техніці й тактиці виконання цього складного ігрового елементу можна ліквідувати за тиждень-другий. Інша річ — подбати про сюрпризи. На мій погляд, українці мали свідоме завдання діяти в повітрі на випередження — рішуче й несподівано для суперника, і впоралися з ним цілковито. За винятком одного-двох епізодів, англійці — визнані майстри в грі головою — переваги на «другому поверсі» не мали.

Інший парадокс з низки очікуваних — кількісні показники. Гості, здається, не поступалися динамівцям — принаймні помітно — ні в ударах по воротах, ні за часом володіння м'ячем, а кутових узагалі подали вдвічі більше. Та ефективних атакуючих зусиль виявилася значно вищою в «Динамо». Як і результативність. І дивуватися цьому не доводиться: в атаках на зустрічних курсах український чемпіон особливо сильний, адже й перебуваючи на емоційному піці, динамівці прагнуть дотримуватись тактичної настанови й ігрової дисципліни, що, з'ясувалося, не завжди притаманне навіть чемпіонам світу.

А от сподіватися, що реалізація виконавської майстерності виявиться вищою в українців, було важко. Та сталося саме так — за винятком Петі, який, доки сили не залишили його, діяв на полі й ефектно, й ефективно, решта футболістів «Арсеналу» грішили дивовижною незграбністю в ударах, передачах і вмінні правильно вибрати позицію. Втім, гол Шевченка й на яскравішому тлі сприймався б, як справжній шедевр футбольного мистецтва /.../».

Невеличкий коментар. Більшість мешканців Закарпаття той славнозвісний поєдинок не побачили — у нас тоді лютувала повінь. Перша з низки руйнівних, що відтоді страшною тінню висять над краєм. На початку листопада 1998-го більша частина населених пунктів у нас було знеструмлена, такий стан тривав майже тиждень, якраз посередині котрого й відбувся матч між киянами й лондонцями. Наступного дня, перебуваючи в повному інформаційному вакуумі — телефон, телевізор і радіо «мовчали», про Інтернет тоді й поготів ніхто не чув, тому повідомлення про результат протистояння очікувалося з подвійною спрагою. Зрештою, телефонні лінії відновили, хтось подзвонив до знайомих із інших регіонів, і радісна звістка рознеслася по людях. Казали, що «Динамо» грало чудово, Шовковський витворяв дива, ну а Шевченко забив гол-шедевр. Коли виникла змога подивитися новини, все це підтвердилося. — В.Б.

Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»