Регрес у... прогресі

Упродовж останнього десятиріччя розгляд підсумків виступу київського «Динамо» — чи-то проміжних, чи за результатом усього сезону - в українських ЗМІ (принаймні, в більш-менш незаангажованих) проходить під невидимим «грифом», утвореним такими термінами, як-от «криза», «занепад», «стагнація».

Одна сходинка нижче. За нею — друга

Ключовим моментом новітньої історії київського ФК є, безумовно, травень 2002-го, коли сталися дві події, що визначають відтоді — і вкрай негативно — його життєдіяльність: спочатку помер Валерій Лобановський, потім з'явився новий президент. Усе, що почало коїтися опісля — регулярні провали в Європі, втрата статусу флагмана в Україні, знеславлена «робота» селекційної служби, чинний менеджмент — є наслідком згаданої пари подій.

На мою думку, в нинішньої епохи наявна своєрідна точка відліку, котра мала місце трохи раніше: 7 квітня 2001 року «Динамо» вдома закономірно поступилося в календарному матчі вітчизняної першості донецькому «Шахтареві» — 1:2. Того дня, сидячи на «Олімпійському» стадіоні, я вкупі з багатьма тисячами поціновувачів футболу усвідомив те, що «гірники» — справжня сила, готова скинути з п'єдесталу столичного монополіста. За рік «помаранчево-чорні» вперше виграли українське «золото».

Нині за багатьма ознаками настає в дечому схожа ситуація: цілком може бути, що за підсумком поточного сезону кияни вперше за майже два десятиліття не потраплять до Ліги чемпіонів. Багато хто й досі не вірить у спроможність харківського «Металіста» до такого звершення, проте тоді, 2001-2002 років, ми також у таке не вірили.

Що до цього призвело, які чинники «сприяють» деградації «блакитно-білих» — ви й самі знаєте, і «УФ» неодноразово про них писав. Тому наразі говоритимемо не про це. Спробуємо зосередитися на власне виступі членів команди в першій частині сезону-2010/2011, на тому, як поводилися наставники і грали футболісти.

Усепоглинаюча недоукомплектація

Воротарська ланка сучасного «Динамо» — потужне підтвердження народного прислів'я «кількість не завжди переростає в якість». У колективі числяться чотири кіпери, що бачать себе основними, проте...

Станіслав Богуш уже рік на лікарняному, й невідомо, коли він відновиться. Максим Коваль, якого на перших порах перебування в столиці розхвалювали без міри, надто нестабільний і за великим рахунком поки не готовий до гри на справді високому рівні. Олександр Шовковський у тих трьох матчах, коли виходив на поле, діяв бездоганно. Але, по-перше, дається взнаки його вік. По-друге, не забуваймо про ігнорування його послуг з боку Юрія Сьоміна за часів першого приходу російського тренера — хто скаже, що тепер у Юрія Павловича інші погляди? Ну, а Денис Бойко — просто не того рівня голкіпер.

Хочеться спрогнозувати, що принаймні в перших зустрічах навесні у «рамці» все ж побачимо Са-Шо — усе ще найкращого динамівського воротаря. Але, відчуваю, тренер зробить ставку на Коваля. А той регулярно помилятиметься...

Утім, у будь-якому випадку недоліки останнього рубежу киян не співставити з проблемами передостаннього, себто оборони. Тут, даруйте, взагалі повний абзац і така запущеність, що без рішучого хірургічного втручання не обійтися. Найслабкіша лінія колективу — хіба можна тут ще щось додати?

Цілком  проваленою виявилися відповідна селекція: з якогось дива не придбали сильного центрбека, хоча про потрібність оцього кроку все просто кричало. Натомість екс-наставник Валерій Газзаєв чомусь забажав бачити в своїх лавах лівого захисника Горана Попова, котрий умить, буквально з першого матчу, став однією з двох головних мішеней критики й знущань із боку преси й фанатів. Дивовижний гравець: повільний, неповороткий, за високого зросту погано діє головою й зовсім не читає гри, страшенно нервує, від чого сам множить кількість власних похибок... Що цей македонець робить в Україні, мені невідомо.

З лівим краєм оборони «блакитно-білих» упродовж року взагалі коїлися вкрай дивні речі. Ветеран Андрій Несмачний, схоже, остаточно здав, не відчуваючи довіри від кожного тренера. Бразилець Маграо, вочевидь, окрім витривалості, нічим кращим похизуватися не може; до того ж, він звик діяти на іншій позиції. Марокканець Бадр ель-Каддурі — найкращий з-поміж них наразі — часто травмується, плюс складається враження, що трохи пересидів у Києві.

На протилежному фланзі справи йшли краще, та все ж далеко від ідеалу. «Чарівник м'яча» Данило Сильва, завдяки помітному старанню, зумів значно зменшити скепсис щодо себе: виявилося, що він — непоганого інтелектуального рівня футболіст. Але будьмо відверті: повільний крайній бек — це нонсенс; підозрюю, що під час зустрічі, приміром, із Хав'єром Дзанетті з «Інтера» чи Еріком Абідалем із «Барселони» Данило швидко змусить нас почервоніти — і за нього, і за себе. Підміняв бразильця (і не тільки його) співвітчизник Бетао — гравець чіпкий, працьовитий, одначе теж обділений швидкістю та й, за великим рахунком, класом: навряд чи він прогресуватиме надалі; також на його діях позначаються постійні зміни амплуа — надто часто хлопчина грає там, де скажуть, а не там, де треба.

Ну а центр «редуту» киян — це... Це навіть не ахіллесова п'ята, така характеристика є надто м'якою. Прогнозовано розчарував іще один виходець з країни, багатої на диких мавп, Леандро Алмейда: важко сказати, що побачив у ньому Газзаєв, але настільки посереднього гравця легко було відшукати й у межах України. Наш Євген Хачериді не розчарував, він усього лише діяв на звичному для себе дуже низькому рівні. Якщо Сьомін «зробить із нього людину», вважатиму росіянина характерником. Не зовсім прогнозовано розчарував Тарас Михалик, в унісон із партнерами часто припускаючись непростимих огріхів. Висловлю крамольну думку: вихованцю луцького футболу не вистачає ігрового інтелекту, аби діяти на місці центрального оборонця, його призначення — амплуа опорника, де думати треба менше.

Переповненим дірками й больовими точками був і динамівський півзахист. Серед представників оцього «жанру» сміливо дивитися в дзеркало можуть двоє. По-перше, Огнєн Вукоєвич: хорват теж перестав прогресувати, проте загалом його виступи були стабільними й рівними. Огнєн не може похвалитися організаторськими здібностями, а також сильним точним ударом чи вмінням прораховувати ходи суперника наперед, але велика працездатність, помножена на схильність до самопожертви в ім'я інтересів команди роблять його у ній наразі незамінним...

Другим півоборонцем киян, який 2010-го приніс нам більше хорошого, ніж поганого, був Роман Єременко. В окремих зустрічах виникало відчуття, що в «Динамо» нарешті з'явилася людина, здатна закрити проблемну вже багато років позицію розігрувального хава: виявилося, що у фіна світла голова, завдатки чудового плеймейкера, колективного «мозку». Крім того, він діє глибоко в центрі поля, будучи фактично другим хвилерізом, що відповідає новітнім футбольним, вимогам. Але! Роман дуже нестабільний — невдалих ігор торік у нього назбиралося достатньо. Плюс до того, є серйозні побоювання з приводу долі Єременка після приходу Сьоміна: ви ж пам'ятаєте, що Юрій Павлович, коли щойно розпочав працювати в столиці України, використовував фіна праворуч — по всьому флангу. Натомість Роман — точно гравець середини поля, де на його місці, підозрюю, виступатиме Олександр Алієв...

Згадаю в кількох словах іще одного півзахисника центральної вісі — Дениса Гармаша. На нього покладають надії, проте допоки бачимо тут, радше, непідтверджені аванси. Нестабільна психологічна стійкість, небажання грати «на межі» коли треба, невисока швидкість — ось чинники, що множать скептицизм у прогнозуванні майбутньої долі Дениса.

На «блакитно-білих» флангах ми найчастіше бачили Олега Гусєва й Андрія Ярмоленка. Перший півроку лікувався, а з поверненням у стрій неприємно дивував низькою фізичною підготовкою: фактично правий інсайд киян витримує не більше тайму, після чого розчиняється в загальній масі. В Олега й надалі простежується клас, одначе в ситуації з ним існує надто багато негативних факторів: тут і травми, і нестабільність, і вже неодноразово згадуване мною в цій статті припинення творчого зростання, в чому, переконаний, винен сам Гусєв. Що буде далі? Згадайте, і його Сьомін свого часу не надто завантажував ігровою практикою... Тоді як Ярмоленко — то взагалі окрема тема — немає сьогодні в «Динамо» неоднозначнішого гравця: більшість уболівальників його або просто ненавиділи, або, до того ж, ще й знущалися з нього. Журналісти — з тих видань, де вони бодай інколи пишуть те, що думають, — діяли майже в такому ж ключі. Газзаєв однак уперто бачив його в основі, а наступник осетина (можливо, внаслідок безвиході) також незмінно вписував Андрія в стартовий протокол. Чесно кажучи, навіть не уявляю, що очікує хлопця при новому-старому тренерові: в принципі, це не той тип футболіста, котрий вписується в бачення Сьоміна...

Зате туди чомусь вписується Мілош Нінкович — «вічно перспективний» і начебто талановитий серб, який перебуває в Києві вже понад шість років, зарекомендувавши себе, в кращому випадку, старанним півзахисником: ні швидкості, ні хорошого пасу (хіба що інколи може здивувати передачею «на ближнього»), ні особливої техніки. Що ж, таких легіонерів, які не переважають доморощених вихованців, у нашій першості чимало... Нігерієць Айїла Юссуф вибивається з цього ряду, проте часто потерпає від травм, що ніяк не дає йому змоги на повну зголоситися в клубі. Можливо, справжнім талантом володіє аргентинець Факундо Бертольо, та допоки він посів своє місце в списку численних пострілів у «молоко» селекційної служби клубу.

І насамкінець — про форвардів. На мій погляд вони — найсильніша нині ланка в команді. Легендарний Андрій Шевченко майже в кожній зустрічі підтверджував світове реноме: іншої людини з таким ігровим мисленням у вітчизняній прем'єр-лізі немає! Тільки от біда — роки даються взнаки, болячки не відпускають ні на мить, тому майже третину року він пропустив. Усе ж вірю, що принаймні за деякий час ми побачимо його на полі... Дуже неоднозначно відіграв Артем Милевський: став найкращим снайпером минулого чемпіонату, був абсолютним лідером команди восени, проте поміж цим — наче якийсь парад затемнень, коли Артем не просто грав погано, він узагалі не грав. Знову ж таки, Юрій Павлович йому в поміч... А інші динамівські нападники — і наші «нереалізовані таланти» Роман Зозуля з Артемом Кравцем, і заморські псевдочарівники Андре з Гільєрме — варті, як на мене, лише констатації своєї присутності в «Місті на семи пагорбах».

Запозичене резюме

У газеті «Говорить і показує Україна» від 5 січня ц.р, було надруковано статтю знаного спортивного оглядача Євгена Карельського щодо подальших динамівських перспектив. Не можу втриматися від надзвичайно влучної цитати:

«Приміром, Єременко, Юссуф та Гармаш бажають додавати в грі. Шевченко, Нінкович та Гусєв тримають форму всупереч болячкам. Але цього явно замало. Тим паче, ціла група гравців (Бетао, Вукоєвич, Ярмоленко, Михалик, Данило Сильва, ель-Каддурі) сягнула «стелі» /.../ Про решту й говорити зайве — вони або зовсім «зелені», або просто не відповідають євростандартам».

Мудрі слова.

Постскриптум: що надалі?

Нещодавно на мою електронну адресу надійшов лист од журналіста, близького до ФК «Динамо» (Київ). Пропоную його вашій увазі:

«Видно, що вони в клубі намагаються стабілізувати ситуацію, «зупинити сповзання» тощо. Для того і Сьомін — «у нього ж минулого разу вийшло». Ну... Можна, звісно. Але суцільна стагнація (склад основи той же, що й тоді, тільки без Алієва, зате з Шевою) і повна відсутність роботи на перспективу... Я натякнув одному з працівників клубу, щоби той сказав «комусь там» про Пластуна (я би підписав його негайно і залишив у «Оболоні» в оренді). Проте... Кажуть, що він не потрібен. А Чеснакова й Опанасенка (я про них теж казав), мовляв, не дадуть купити «кроти»... Загалом, усі кроки клубу примітивні, дії — односкладові. Суцільна дурість. Таке відчуття, що нічого не відбувається. І взагалі, все у нас добре. На думку керівництва клубу».

Ліга чемпіонів, гудбай?

Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»