Братислава, соколи й слов'яни

Наскільки пов'язаними є долі українців, білорусів і росіян, настільки ж тісно переплетені історичні шляхи словаків і угорців: як-не-як, тисячу років ці народи жили разом. Символом отакого єднання стало місто Братислава — нині столиця сусідньої нам держави, а колись, після захоплення османськими турками більшої частини мадярських земель, - на цілих два сторіччя офіційна резиденція правителів Угорщини. Якраз місто на Дунаї (тоді воно мало назву Пресбург) зіграло роль люльки, де виплекався футбол у Словаччині. Відправною точкою їхні історики вважають 1898 р., коли там відбувся перший поєдинок між двома мадярськими командами («угри» на той час займали в Братиславі чимало кварталів). А З травня 1919 р. міські урядовці, на хвилі піднесення од розпаду Імперії, зареєстрували «І чехословацький Спортклуб» (І.ЧСК). Слов'янський, за етнічним складом.

У порівнянні зі «старшим» братом словаки, в плані упорядкування футбольного господарства, помітно відставали: якщо в Чехії розіграші першості й Кубка взяли старт іще наприкінці XIX ст., то на протилежній частині багатонаціональної держави аналогічні насінини засіяли тільки через два десятиліття.

Пробний варіант чемпіонату Словаччини було організовано 1922 р., і мав він дивовижно складну, перевантажену рівнями й раундами формулу: спочатку відбулися шість регіональних змагань за коловою схемою, а потім найуспішніші команди в кілька етапів плей-офф розіграли головний приз. Якраз І.ЧСК вийшов тріумфатором із цього «чистилища».

Минуло три роки, й Чехословацька футбольна асоціація (ЧСФА) ввела в країні професіоналізм, причому зроблено це було достоту дивно: відповідний статус отримали винятково чеські колективи, тоді як усім іншим запропонували змагатися за звання аматорського чемпіона. Знову ж таки, долаючи чимало щаблів турнірного шляху.

Клуб із Братислави, аби дістатися національного плей-офф, мусив здобути титул переможця словацької першості. А це було вельми непросто: попервах вимагалося посісти найвищу сходинку в Західній групі (по-їхньому — «жупі»), аж потім у фінальній сутичці подолати тріумфатора Східної (тут, до слова, вісім разів вищим понад усіма був ужгородський Спортклуб «Русь»).

Загалом, окрім дебютного виграшу, абсолютним чемпіоном «Землі під Татрами» І.ЧСК ставав за підсумком шести сезонів, малі ж золоті медалі аматорського турніру підкорялися йому двічі — у 1927 і 1930 рр. Знаковою постаттю команди був нападник Іштван (Стефан) Прибой: народився він на території Словаччини, проте в мадярській родині; грав за «Уйпешт» із Будапешта, спромігся одного разу виграти звання найкращого снайпера чемпіонату Угорщини, виступав за національну збірну; в рядах братиславців провів сім сезонів, будучи одним із чотирьох найпопулярніших футболістів «небесно-блакитних».

Врешті-решт, у середині тридцятих керманичі ЧСФА ухвалили-таки рішення провести реформу структури федерального чемпіонату, дозволивши виступати в Державній лізі футбольним колективам зі сходу країни. Перехідним виявився сезон-1934/35: І.ЧСК став переможцем Словацько-підкарпатського дивізіону, здолавши у фіналі ту ж «Русь» із Ужгорода (1:3, 3:1, 2:0), і вийшов до елітної когорти.

До початку II Світової війни братиславці відіграли там неповні чотири турніри, швидко пристосувавшись до протистоянь із потужними чеськими клубами — в другому сезоні їм не вистачило дещиці, аби завоювати «бронзу». Одначе 1939 р. нацистська Німеччина розділила державу навпіл, відповідний чемпіонат не дограли, натомість стартували змагання формально незалежної Словаччини.

Загалом їх провели шість (плюс одну перервав наступ радянських військ), і чотири завершилися перемогами СК «Братислава» — такою була нова «вивіска» команди. (Востаннє, як експериментальний турнір, словацький чемпіонат розіграли в сезоні-1945/46, і «небесно-блакитні» несподівано поступилися у вирішальних матчах клубу «Єднота» з міста Кошице).

У розпал воєнних дій, а саме 26 вересня 1940 р., відбулося урочисте відкриття стадіону на Тегельному полі, що є відтоді незмінною домашньою ареною братиславців. Трохи пізніше, під пильним поглядом тренерського дуумвірату, котрий утворили Фердинанд Дучик і Леопольд Штастний, колектив успішно освоїв актуальну тактичну модель W-М, що уможливило відносно вдалі виступи в найвищій лізі ЧССР — вона почала існувати майже одразу після того, як у тамтешніх краях установилася комуністична влада.

Третього року в еліті «Братислава» приміряла бронзові відзнаки, за різницею м'ячів випередивши празький «Богеміанс» (клуб, на емблемі якого розміщено... зеленого кенгуру!). Втім, незабаром команда досягне серйозніших успіхів.

По завершенні сезону-1948 «небесно-блакитні» здійснили не надто вдале «заморське» турне по Північній Америці, відвідавши Мексику й США. А вже за кілька місяців отримали нове ім'я — «Сокол» яке за ними «закріпили» на п'ять років. Дивовижно, проте така трансформація певним чином уплинула на власне результати виступів словаків — вони вперше зодягли чехословацьку футбольну корону, не знімаючи її три сезони поспіль.

Творцем цього, насправді грандіозного, успіху був уже єдиний наставник Леопольд Штастний, якому вдалося зліпити найпотужнішу в країні п'ятірку нападу: завдяки цій лінії впродовж чемпіонського хет-трику команда «наколотила» 213 забитих м'ячів у 78 поєдинках! Збалансований вигляд мали й інші ланки, що стало передумовою надзвичайно важливого, для шкіряного м'яча Словаччини, звершення: з настанням 1950-х місцевих футболістів уперше масово залучили під прапори національної команди країни.

До цього моменту в збірній грали майже винятково чехи, інколи запрошували німців і угорців. Футбол східної частини Чехословаччини вважався другосортним. Згадаймо, що навіть наш легендарний земляк — закарпатський воротар Олексій (Олекса) Бокшай почав захищати знамена «трикольорових» лише після того, як покинув ужгородську «Русь» на користь празької «Славії»! Вочевидь, мусив з'явитися колектив, який тричі утирав носа столичним грандам, аби вище-окреслений стереотип розсипався сам по собі...

1950 р. «соколята» тріумфували і в дебютній першості ЧССР для дублерів.

Своє «істинне» ймення братиславське спорттовариство отримало на початку 1953 р., у розпал панівної пропагандистської кампанії про ефемерну всеслов'янську єдність. «Слован» (вимовляємо, ставлячи наголос не на перший, а на другий склад), тобто «Слов'янин» — отак відтоді зветься клуб.

Через сезон керманичем команди втретє став Штастний: на той час він мав достатній авторитет, аби проводити спеціальні тренерські курси для словацьких фахівців, примушуючи їх невпинно звертати увагу на різноманітні тактичні новинки, що їх впроваджують колеги із Західної Європи. Сам пан Леопольд відвідав швейцарський мундіаль, надихнувся цікавинкою в грі знаменитої угорської збірної — коли двоє інсайдів у окремі моменти матчу грали ближче до воріт суперника, ніж центральний і крайні нападники — спробувавши донести це до своїх підопічних. Як наслідок — перший «золотий дубль».

Стартували хлопці з «привласнення» Кубка чехословацької Спартакіади, у фіналі подолавши празький УДА (згодом — «Дукла»). Ну а в кінці того ж 1955 р. всього на два бали випередили саме столичних армійців у гонитві за «золотом».

Тим не менше, літописці «Слована» чільне місце в тій епосі відводять зародженню братиславського дербі — другого за значимістю у футболі ЧССР. Чверть сторіччя — від середини п'ятдесятих і до початку вісімдесятих — серед найсильніших у державі був клуб «Інтер» (на перших порах — «Червена Гвєзда»), котрий теж розміщувався в місті над Дунаєм. Якось, на ТБ Словаччини, мені пощастило побачити нарізку фрагментів тогочасних ігор поміж «небесно-блакитними» й «жовто-чорними» — усі вони проходили на тлі глядацького аншлагу...

Втім, із огляду на подальшу життєдіяльність братиславського колективу, головна подія сталася в серпні 1961 р., коли, використовуючи сучасну термінологію, його генеральним спонсором стало надпотужне підприємство під назвою «Хімічний завод ім. Юрая Димитрова». В результаті на довгий час «слов'яни» отримали такий фінансовий фундамент, що переплюнути їх могла тільки празька «Дукла», підтримувана Міністерством оборони. Зрозуміло, рясні плоди цього «альянсу» не забарилися.

Спочатку був грунтовно реконструйований стадіон на Тегельному полі: значно покращено освітлення; побудовано додаткову трибуну, що збільшила кількість місць до 45000; з'явилися нові табло й газон. Не забарилися й успіхи власне ігрові: «Слован» двічі тріумфував у Кубку Чехословаччини (1962 і 1963 рр.), регулярно перебуваючи серед призерів першості. А на чилійському чемпіонаті світу в основі «срібної» національної збірної виступали двоє братиславців — воротар Вільям Шройф (увійшов до символічної збірної турніру, що її склала ФІФА) і центрбек Ян Поплухар.

На останньому ми зупинимося детальніше.

Ян, невисокий ліберо, котрий рано полисів, був гравцем основи команди впродовж дванадцяти сезонів (1957/58—1968/69). У першій половині шістдесятих вважався одним із найкращих у світі на своїй позиції, а згодом його визнали футболістом №1 Словаччини всіх часів. І парадоксальним чином Поплухар застав лише старт ери найвищого розквіту «Слована» — основна її частина пройшла без його участі.

Ця братиславська «Сатія Юга» дивовижним чином нагадує аналогічний період київського «Динамо». Судіть самі. Розпочалася вона з неуспіху в першості, проте тріумфу в Кубку. її запорукою став тренер-новатор — в їхньому випадку Міхал Вічан, під орудою котрого «небесно-блакитні» найпершими в країні адаптувалися під тактичну схему 1-4-4-2. А сам олімп — ось його протокольний «скелет».

То ви звернули увагу, на якому стадіоні відбувся вирішальний матч? Отож... Так «Слов'янин» став третьою командою зі сходу континенту, яка перемогла в євро-турнірі (перша й друга — це «Ференцварош» із Будапешта та загребське «Динамо», відповідно). По приїзді на Батьківщину, в міському аеропорті, гравців зустрічав стотисячний натовп уболівальників...

Незвично те, що на цьому «казка» не завершилася. Опісля відносно невдалого сезону-1970/71 новим наставником братиславців став легендарний Йозеф Венглош — найкращий тренер словацького футболу XX ст. Більшості з нас цей фахівець відомий як тріумфатор чемпіонату Європи 1976 р. (збірну Чехословаччини тоді очолювала пара керманичів; формально головним був Вацлав Єжек). Насправді ж, послужний список Венглоша значно об'ємніший.

По-перше, він двічі приводив «небесно-блакитних» до найвищого місця в національній Лізі й одного разу — до завоювання Чаші. По-друге, саме йому приписують першість у впровадженні на тамтешніх полях «тотального» варіанту гри мільйонів. Є ще низка досягнень меншого калібру...

На жаль, віковічні закони світоустрою вимагають, аби за видихом слідував вдих.

Од другої половини сімдесятих команди зі Словаччини почали втрачати елітний статус у першості ЧССР. Спочатку здав трнавський «Спартак». Майже одразу тією ж «дорогою» попрямував братиславський «Інтер». «Слован» тримався довше за інших, але вже з настанням нового десятиліття від клубу, котрий був гордістю федеральної держави, залишилася віддалена проекція.

Тут не йдеться про якісь глибинні чи приховані причини, що стали запорукою регресу. Просто відійшло обдароване покоління словацьких футболістів, які досягли континентальної слави, а разом із ними — наставник Венглош. На противагу цьому винирнула з «небуття» (читай: двадцятирічного занепаду) празька «Спарта», котра саме у вісімдесятих повернула собі «золоте» реноме. Тоді як «небесно-блакитні» все нижче скочувалися турнірними щаблями: восьма сходинка, дев'ята, десята, одинадцята. (У певний момент на допомогу потопаючому кинули чудового тренера Антона Малатинського — не допомогло). Врешті, сезон-1984/85, останнє місце й «перепустка» до нижчої ліги. На три сезони...

Опісля повернення «Слован» витратив два роки на розкачку, потім завоював срібні нагороди, а в передостанній першості Чехословаччини — відзнаки найвищого гатунку, випередивши ту ж «Спарту» й команду «Сігма» з міста Оломоуц.

Коучем «слов'ян» був тоді Душан Галіс, який на капітанському містку братиславського СК провів сім років (1990— 1997). Серед гравців же ключовими вважалися: воротар Олександр Венчельмол. (здобув європейське визнання, виступаючи у Франції за «Страсбург»); майстровитий центральний оборонець Душан Тіттель (за статурою схожий на нашого Василя Турянчика); крайній захисник Володимир Кіндер (свого часу успішно грав за англійський «Міддлсбро»); форвард Петер Дубовський, який дуже рано став гравцем основи і загинув, не досягши тридцятирічного віку.

«Розлучення» двох західнослов'янських народів виявилося навдивовижу культурним і спокійним. Такою ж була обстановка й у плані футболу: коли замаячіла перспектива проведення власної першості, наші сусіди мали достатньо часу, аби відповідним чином підготуватися до цього кроку.

На перших порах (сезони 1993/94— 1995/96 рр.) золоті медалі незалежної держави у два етапи розігрувала дюжина команд, і щоразу на вершині опинялися саме «небесно-блакитні». Тоді в плані внутрішнього домінування «Слован» багато в чому співвідносився, знову ж таки, з нашим «Динамо»: обидва колективи мали монолітний вигляд, здобуваючи чемпіонські титули впевнено й за кілька турів до закінчення змагань.

Гегемонія киян продовжилася ще на добру п'ятирічку, а в Словаччині ситуація невдовзі змінилася.

Як зазначають місцеві фахівці, братиславський клуб, по-перше, надто довго «виїжджав» на старому багажі (йдеться, передусім, про добір гравців, сформований іще за часів ЧССР), ну й, по-друге, не зумів швидко й рішуче реагувати на навколишні зміни. Кажучи простіше, президенти «Слована» (а їх із середини дев'яностих назбиралося вже більше десятка!) виявилися нездатними заробляти стільки грошей, аби цього було достатньо для пристойної життєдіяльності клубу.

Маленькі тріщини проблем утворили великий розлом у листопаді 1996 р., коли ціла група гравців команди оголосила страйк, відмовляючись тренуватися. Причина — невиплата зарплати... Неприємне полум'я вдалося локалізувати, проте його джерело, по суті, стає причинною постійних спалахів по сьогодні.

Звісно, це відобразилося на всіх аспектах функціонування команди: відтоді вона лише двічі приміряла національну корону, в єврокубках виступає геть невдало, маючи, крім того, доволі погану, навіть за місцевими критеріями, вболівальницьку відвідуваність. Останній аспект вартий невеличкого акцентування: «Тегельне поле» є найбільшим у країні стадіоном, відтак дивлячись домашні матчі братиславців, я щоразу ніяковів, бо ота кількість людей, які «заповнювали» арену — тисяча-дві, більше вельми рідко — особливо неприємно дивилася на тлі доволі масштабного котловану... (Хоча, тодішній НСК «Олімпійський» у Києві «вражав» іще більше).

Та, незважаючи на купу проблем, «Слов'янин» зоставався найуспішнішим клубом республіки аж до середини «нульових». У його рядах виступала низка цікавих постатей. Найяскравішим серед них був відтягнутий форвард Йозеф Майорош — спортсмен, фізичною комплекцією й виконуваними функціями подібний до Сергія Реброва, тільки-от шевелюру мав дуже пишну. Я й тепер переконаний, що він чудово вписався б у ансамбль Валерія Васильовича Лобановського...

Далі все пішло шкереберть.

На середину першого десятиріччя 2000-х Словацька республіка грунтовно відчула негативні наслідки од вступу в Євросоюз: місцеві підприємства різних галузей економіки виявилися неспроможними протистояти потужнішим західним опонентам, внаслідок чого останні поглинали перших практично «без бою». Оминути футбол такі процеси не могли, відтак у тамтешній лізі, попервах непомітно, почалися стагнаційні тенденції.

Словацькі колективи, які задавали тон у дев'яностих, втрачаючи спонсорів (аякже: їхніми новими власниками ставали іноземці, байдужі до спорту!), потихеньку осідали в низах турнірної таблиці, а в окремих випадках — вилітали до нижчого дивізіону. І братиславський «Слован» винятком не став.

У сезоні-2003/04, як поетично зазначає клубний літописець, «bеlаsі rеzіgnоvаnе sаdlі hrobarovі nа lораtи» («небесно-блакитні» покірно сіли гробареві на лопату»), конкретніше — зайняли останню, десяту сходинку в табелі першості, аж на два роки втративши вищоліговий статус. Безпосередню участь у крутому піке команди взяв... Олег Таран. Так, найкращий футболіст України 1983 р. очолив братиславців після сьомого туру (поразка від трнавського «Спартака» — 3:5), склавши свої повноваження задовго до завершення чемпіонату. І загалом залишив по собі не дуже добру славу.

Чи повинно дивувати те, що президентом «Слована» в той чумний час був німець?..

Повернулися до еліти «небесно-блакитні» за підсумком турніру 2005/06 рр., забронювавши друге місце в першолігових змаганнях. Третього, після «реінкарнації», сезону вони спромоглися виграти шістнадцятий титул чемпіона Словаччини, на якусь крихту та все ж випередивши «Жиліну» (лідер місцевого футболу нового часу).

Відновити ж європейське реноме «Словану» поки не вдається й, смію передбачити, найближчим часом цього не станеться. Ключовою проблемою клубу, як і багатьох колишніх грандів із соцтабору (хорватських «Динамо» та «Гайдука», сербських «Партизана» та «Црвени Звєзди», чеських «Спарти» та «Славії»), є низенький рівень чемпіонатів, де вони виступають нині. Це, до речі, прямий наслідок розпаду Югославії й Чехословаччини, а також «нового економічного порядку».

Доводилося читати розмірковування різних фахівців, що єдиним виходом зі становища може стати певна наддержавна ліга, яка об'єднувала би провідні колективи Центральної та Східної Європи. Втім, це цілком суперечить нормам регламенту УЄФА (що завше діяла в інтересах країн «великої п'ятірки»), а тому «Слов'янина» й надалі очікує сірувате життя в першості, де середня відвідуваність менша двох тисяч глядачів на матч...

Замість епілогу. Навпроти будинку, в якому я мешкаю, знаходиться кінотеатр під назвою «Братислава».


Володимир БАНЯС, газета «Український футбол»